IPB

Здравствуйте, гость ( Вход | Регистрация )

2 страниц V   1 2 >  
Ответить в данную темуНачать новую тему
Кочівники на території України.
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:05
Сообщение #1


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



В даній темі пропоную розміщувати матеріали, що стосуються кочівників, пов`язаних з Україною.

Ногайські орди північного Причорномор`я у 18 - на початку 19 ст.:

http://www.ukrterra.com.ua/images/g-dys.pdf



Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:05
Сообщение #2


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Політична адміністрація Кримського ханства в Буджацькій орді у період між 1739 — 1769 роками

У науковій літературі накопичено значний обсяг матеріалу, що дозволяє розглядати політоґенез номадних спільнот як такий, що не йшов далі стадії протодержави-чіфдом (1) і не не мав більшості атрибутів, властивих для держав землеробського світу. З огляду на це дистинктивне означення типологія потестарної системи номадів визначається поняттям кочівницька імперія (2). Ногайці, котрі упродовж другої половини ХVІ — ХVІІ ст. мігрували до Північно-Західного Причорномор’я і сформували у складі Кримського ханства Буджацьку орду, були нащадками політичних традицій Ногайської Орди, однієї з останніх кочівницьких імперій, що існували у Волго-Уральському межиріччі.

Маючи за мету з’ясування характеру політичного зв’язку Буджацької орди і Кримського ханства у XVIII ст., ми визначили собі завданням розглянути формування і еволюцію інститутів регіонального представництва влади Бахчисараю у Буджаку, а також визначення міри інтеграції Буджацької орди до державної системи Кримського ханства у порівнянні з іншими ногайськими ордами. Заявлені у назві хронологічні межі стосуються періоду між російсько-турецькими війнами і визначені з огляду на те, що саме у цей проміжок під владою Бахчисараю зосередилася максимально велика кількість ногайського населення, стабілізувалися кордони Кримського ханства з північними сусідами; система російсько-турецьких домовленостей після укладення Білградського мирного договору 1739 р. чітко зафіксувала підданство причорноморських кочовиків, створивши перешкоду їхнім самовільним міграціям й усунувши ситуацію перманентної війни між запорозьким козацтвом і підданцями кримських ханів. Завдяки цьому Кримське ханство чи не вперше за всю свою історію отримало можливість створити стабільні й постійнодіючі інститути управління причорноморськими кочовиками, котрі прийшли на зміну усталеній практиці залучення номадів, що ситуативно мігрували до Північного Причорномор’я (й так само ре-мігрували з регіону), для здійснення набігів на землі північних сусідів. З’ясування інтегративних можливостей Кримського ханства стосовно причорноморських ногайців на прикладі Буджацької орди становить окреме завдання нашого дослідження.

Кримське ханство істотно різнилося від типових кочівницьких імперій насамперед тим, що мало розвинуту політико-адміністративну систему в районах із землеробською економікою (гірський Крим і перегір’я); типологічно вона була близькою до близькосхідних систем. Однак у Буджаку, Очаківському та Перекопському степу залишались чинними архаїчні моделі, пов’язані з кочівницькими політичними традиціями (3). Будь-які спроби кримських ханів запровадити стабільне оподаткування чи приборкати ногайську аристократію спричиняли міграцію ногайців за межі ханства, — до степового Передкавказзя і Поволжя. Тим самим, правителі Криму втрачали основну ударну силу, що використовувалася у набігах на північних сусідів (4).

Буджак становив крайній пункт міграцій кочовиків зі сходу на захід. Для ногайців оселення в Буджацькому степу мало низку переваг над іншими регіонами Північного Причорномор’я. По-перше, Буджак був віддалений від Запорозьких Вольностей, відтак козацькі рейди задля «луплення татарських чабанів» тут відбувалися з меншою інтенсивністю, ніж у Очаківському та Перекопському степах. По-друге, перебування на віддалі від Бахчисараю дозволяло ногайським мурзам уникнути прямого контролю ханської адміністрації та підтримувати окремі стосунки з Портою та дунайськими князівствами. Існувала ще одна важлива перевага: можливість грабунку землеробської округи; зреалізувати цю одвічну потребу номадів не було складною справою в умовах беззахисності степових рубежів підпорядкованих Порті Молдови та Румунії, а також прозорих кордонів Речі Посполитої. Упродовж першої третини ХVІІ ст. Буджацька орда досягла апогею могутності, її очільник Кантемир-мурза Дивеєв звільнився з-під контролю Бахчисараю й домігся прямого васалітету Порті (5).

Після смерті Кантемира-мурзи Буджак повернувся під владу Бахчисараю. В результаті влаштованих кримським ханом репресій більшість буджацьких ногайців були змушені «зламати свої гарби», тобто припинити кочування й оселитися у постійних селищах, перетворившись на податне населення. Вже у 30-ті роки XVII ст. таких селищ нараховувалося до дев’яти десятків (6). На 1663 р. вони перебували під фіскальним та адміністративним контролем ханського яли-агаси («намісника побережжя»), що мав резиденцію у селищі Ханкишла (7) (тепер с. Удобне Білгород-Дністровського району Одеської області). Під тиском нових хвиль міграцій ногайців зі сходу територія Буджацької орди вже у другій половині XVII ст. обмежилася степовим межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю. На Дністровому лівобережжі та в басейні Південного Бугу окремо від буджаківців кочували недиференційовані джерелами «ногайці» (8).

На початку XVIIІ ст. територія розселення буджацьких ногайців стабілізувалася у степах південної Бесарабії, себто у Буджаку. Північну межу Буджаку визначено у 1672 р. кордоном Халіл-паши (інше датування — 1666 р. (9)), що тягнувся від гирла ріки Прут до села Троян, йшов до Верхнього Троянового валу і через р. Ботна прямував до гирла р. Бик, що впадає в Дністер (10). Цим кордоном територія Буджацької орди була офіційно відмежована від Молдовського князівства. Після Прутського договору 1711 р. Порта дозволила буджаківцям кочувати за лінією Халіл-паші, а в 1729 р. примусила молдовського господаря віддати буджаківцям прилеглу до цієї лінії смугу «в 32 години [кінної їзди] довжиною і 2 години шириною» (11). За володіння цією «двогодинною смугою» відбувалися гострі суперечки між буджацькими ногайцями і господарями Молдови, що потребували постійного втручання Порти і Бахчисараю (12). До 70-х рр. XVIII ст. буджаківці спільно з турецькими райя займали 55,7 % території Дністровсько-Прутського межиріччя (13).

Більшість буджацьких ногайців внаслідок переважно насильницької седентаризації залишила кочування і зайнялася напівкочовим скотарством і землеробством, мешкаючи в стаціонарних поселеннях. На початку XVIIІ ст. у відомстві кримського хана перебувало близько двох сотень сіл буджацьких ногайців (14). Навернені до осілості/напівосілості, буджаківці були, звісно, більш піддатливими контролю регіональних органів влади Бахчисараю, ніж їхні кочові одноплемінники. Відтак, адміністрація Кримського ханства у Буджаку сформувалася раніше, ніж в інших підвладних Гіреям ногайських ордах.

Протягом XVI-XVII ст. ногайці, що кочували поза межами Кримського півострова (за виключенням буджаківців), перебували у відомстві ханського губернатора Перекопу — ор-бея (15). На середину XVIII ст. він залишався третім за значенням кримським диґнитарієм, після калги та нурадина, котрі призначалися ханом з представників династії Гіреїв (інколи — з мурз фамілії Ширин), мали станові привілеї й утримувалися коштом ханської скарбниці (16). На початку XVIII ст. кримські хани, окрім «намісників побережжя», стали призначати у Буджак правителів з титулом сераскера.

Одна з перших згадок про наявність сераскера у Буджаку припадає на час кримського походу на Правобережну Україну в 1711 р., коли в якості буджацького сераскера виступав Мехмед Гірей-султан (17). Однак призначення сераскерів кримськими ханами тоді ще не перетворилося на усталену практику. Натомість під час урегулювання відносин між Молдовою та буджацькими ногайцями фігурують посадові особи у чині яли-агаси, зокрема у 1719 р. — Джемаль-ага, у 1727 р. — Алі-ага (18). Постійне перебування сераскер-султанів у Буджаку фіксується під час російсько-турецької війни 1735 — 1739 рр., зокрема у липні 1738 р., а 5 січня 1739 р. кримський хан спеціально приїздив до Буджаку з метою усунення з посади попереднього сераскера і призначення нового (19). З того часу буджацький сераскер-султан перетворюється на постійного ханського резидента, котрому крім військових функцій доручалося ще і цивільне управління. Інституалізація постійного представництва ханської влади за межами Кримського півострова, була зумовлена не лише важливим стратегічним значенням Буджаку під час російсько-турецьких воєн, але й демографічними процесами, пов’язаними з новою хвилею міграцій ногайців. Таким чином, місце ханського чиновника яли-агаси посів представник кримської династії Гіреїв, що мав право на успадкування ханського престолу.

Збільшення територіальних меж Кримського ханства в результаті укладання Прутського російсько-турецького договору 1711 р. створило умови для активізації міграцій ногайців до Північному Причорномор’ї. Протягом 1723 — 1728 рр. з Нижньої Волги та Кубані мігрували єдисанці і джембуйлуківці; чисельність ногайців у Буджаку стрімко зросла напередодні і під час російсько-турецької війни 1735 — 1739 рр. (20). У результаті надмірного скупчення ногайців, котрі мігрували не розрізненими колективами, а цілісними ордами, виникла потреба створення нових представництв ханської влади з власними штатами й управлінської інфраструктури. У 1735 р. згадується ногайський сераскер Ахмет Гірей-султан, осідок якого розташовувався біля р. Молочної (21). По закінченню російсько-турецької війни 1735-1739 рр. контроль над єдисанськими і єдичкульськими ногайцями зосередився в руках буджацького сераскера. «Салтан белогородский сераскер» у 1744 р. вів офіційне листування з Запорозьким Кошем з приводу справ єдисанців, на прикордонної комісії 1749 р. він, спільно з перекопським каймаканом, був уповноважений кримським ханом для розгляду прикордонних суперечок і представництва інтересів ногайців (22). Нечисельна Джембуйлуцька орда зайняла під кочування Перекопський степ, потрапила до відомства перекопського каймакана і перебувала під контролем ор-бея.

Таким чином, починаючи з 40-х років ХVІІІ ст. сераскер-султан набуває функцій не лише військового начальника, котрий здійснює керівництво свого підрозділу під час воєнних дій, але й цивільного губернатора. Після запровадження інституту сераскерства в інших ногайських ордах ці диґнитарії входили до дівану кримського хана, беручи участь у вирішенні головних питань управління ханством (23). У межах своїх орд вони мали всю повноту військово-адміністративної, фіскальної та судової влади, а також прерогативу представляти інтереси ногайського населення у відносинах з російською, польською прикордонними адміністраціями і Запорозьким Кошем. Функція військового управління для сераскерів була першорядною, натомість Ш. де Пейсонель використав для означення функцій сераскера слово «генерал» (24), що вказувало на традиційне розуміння цього титулу в Османській імперії. В разі, коли кримський хан призначася головним над окремими турецькими підрозділами, тоді й він отримував чин сераскера. Так сталося під час придушення повстання Адил Гірея у Буджаку 1727 — 1728 рр. (25).

Певні управлінські функції у ногайських ордах мали каймакани, яких кримські хани призначали з тих же ногайців, а також кримських і литовських татар, вірменів (26) та інших. Загалом, посада каймакана у Кримському ханстві не мала сталого регламенту, характеризувалася різними функціями і місцем в управлінській ієрархії. Єдине, що виокремлювало посадових осіб-каймаканів, — це приналежність до службової аристократії та місцевої родової знаті, не пов’язаних з династією Гіреїв. У більшості, каймакани виступали в ролі «заступників» своїх титулованих володарів виключно у питаннях цивільного управління. Зокрема, в разі відсутності хана або його смерті державні справи в Бахчисараї вів окремий каймакан (27).

Реальна влада сераскер-султана мала певні обмеження з боку ногайської родової знаті, представленої в особі того ж каймакана. Останнього нам вважається можливим співставити зі згаданим Ш. де Пейсонелем баш-мурзою (bache-mirsa) (28), тобто головним мурзою. У запорозьких документах та російській дипломатичній кореспонденції згадуються каймакани ногайських орд, однак баш-мурзи практично не зазначаються, за єдиним виключенням згадки про єдичкульського «ваш мурзу Инчин Билат Иншкозя Нарсламбецкого» (29). Вірогідно, посада каймакана надавалася головному мурзі, котрий мав реальний вплив на стан справ у орді. Баш-мурза виступав в якості «глави знаті» (chef de la Nobless), будучи належним до першого за знатністю ногайського роду на рівні орди чи аулу. Решта знатних родин «йому підпорядковується і ставиться до нього із рідкісним шануванням» (30). Ознаки впливу ногайської знаті на ханських представників наявні вже у звичаї обов’язкового розташування сераскера та його штату в баш-мурзинському аулі, а головне — в участі баш-мурзи у роботі сераскер-султанського дівану. Там, за свідченням Пейсонеля, «йому належить перше місце», адже сераскер «не має права карати будь-якого мурзу, не порадившись з ним, як у тому, що стосується до набору військ, так і в усьому, що відноситься до внутрішнього управління ордою. Йому також належить право стягнення усіх податків сераскера, котрий домовляється з ним про це» (31). Зважмо й на те, що дані Пейсонеля щодо баш-мурзи стосуються виключно Єдисанської орди. Соціально-політичний лад Буджацької орди був істотно видозмінений ще у XVII ст., а влада буджацького і кубанського сераскерів вирізнялася меншою залежністю від ногайської родової аристократії, представленої мурзами двох найбільших родів — Орак-оглу (Урак-улу) і Орумбет-оглу (Ор-Мамбет-улу).

Єдисанська орда тривалий час залишалася у відомстві буджацького сераскера до того часу, коли кримський Арслан Гірей-хан (1748-1755), вірогідно, вперше призначив до єдисанців сераскера — свого брата Крим Гірея, котрий водночас був і нурадином. Після відмови Крим Гірея від обох посад, хан призначив свого старшого сина Селіма ор-беєм, середнього Девлета — буджацьким сераскером і молодшого Шахбаза — сераскером в Єдисанській орді (32). Останні два призначення відбулися у 1753 р., натомість Шахбаз Гірей-султан згадується 24 вересня 1753 р. як «новоучрежденный главный командир» над єдисанцями (33). Після виступу в 1754 р. Шахбаза в похід у Черкесію (34), єдисанці знову опинилися під контролем буджацького сераскера, хоча цивільним управлінням опікувався каймакан єдисанець Джан-мурза (35). Наступного року з’являється єдисанський Ахмед-каймакан.

Девлет Гірей зміцнив свій вплив у Буджаку жорстокими репресіями проти буджацьких мурз (36) і посилив контроль над Єдисанською ордою. У листі до російського генерал-майора Глібова він запевняє: «нагайский народ (йдеться про єдисанців, — В.Г.) не состоит под властию моею», однак при цьому він отримував кореспонденцію від російської прикордонної адміністрації для передачі «находящимся над теми татарами к кадыю и каймакаму». А єдисанський каймакан Ахмед мусив усю кореспонденцію, отриману з-за кордону відправляти для перекладу в Ганкишлу. Крім того, буджацький сераскер мав повноваження, як наприклад у 1755 р., викликати єдисанські караульні команди для отримання свідчень щодо певних прикордонних інцидентів (37). Після повернення з невдалого походу Шахбазу не вдалося зберегти владу в Єдисанській орді. Він ще мав намір оселитися біля каймакана на Куяльнику (38), та згодом звістки про нього губляться. Протягом наступних років буджацькі сераскери утримували непрямий контроль над єдисанцями, користуючись слабкістю влади їхніх сераскерів, котрі навіть не мали постійної резиденції і перебували в аулах єдисанських каймаканів. То ж єдисанський сераскер не мав можливості створити повноцінний адміністративний апарат і тримати під контролем кочовиків зі стратегічно вигідного пункту. З іншого боку, кримські хани не могли виділити єдисанському сераскерові військову команду, зважаючи на те, що Білградський мирний договір забороняв будувати фортеці і тримати гарнізони поблизу кордону. Таким чином, не маючи важелів влади, єдисанський сераскер залишався номінальним правителем, а Єдисанська орда, вирізняючись своєю чисельністю, впливовими мурзами і рівнем добробуту (39), слабко контролювалася центральною владою.

Вигідне становище буджацького сераскера характеризувалося наявністю постійної резиденції у Ганкишлі, де розташувався сераскер-султанський палац з чиновницьким апаратом на чолі з султан-агаси, а також турецькими фортецями та гарнізонами, що розташовувалися поруч. На 1754 р. у штаті буджацького сераскера були писар, вихідець з України, котрий сповідував християнство і вільно володів мовою російського діловодства, радник Махмед-ага, грек за походженням, який сповідував іслам (40). Управлінський апарат буджацького сераскера мірою устаткування перетворювався на традиційний діван, на кшталт того, що був у кримського хана, а також калги, нурадина й кримських карачі-беїв. З цього приводу Пейсонель свідчив: «сераскери мають своїх візирів, своїх дефтердарів, своїх діван-ефенді, своїх каді[їв] і взагалі їх двір подібний двору хана» (41). Слід також взяти до уваги те, що напівосілих буджаківців, котрі мали постійні села, було легше контролювати, ніж кочовиків-єдисанців, а вплив місцевої буджацької аристократії був порівняно меншим.

Єдисанські мурзи, обмеживши владу свого сераскера, були роздратовані нав’язливим «кураторством» буджацького сераскер-султана. Найбільше дратувало те, що він, з наказу Порти і Криму, контролював відносини єдисанців з порубіжним населенням Польщі, Молдови та Росії, перешкоджаючи набігам. Найбільш радикальним проявом протесту стало повстання єдисанців та буджаківців у 1758 р., яке не лише призвело до скинення чинного та призначення нового кримського хана — Крим Гірея (колишнього буджацького сераскера), але й спричинило важливі зміни у системі управління ногайськими ордами.

Повстання 1758 р. почалося як протест проти сваволі буджацького сераскера Сеадет Гірея й і переросло в традиційний кочівницький набіг на землі Молдови та Румунії. На загал, воно засвідчило неефективність концентрації влади над ногайцями Північно-Західного Причорномор’я в руках буджацького сераскер-султана, так само як і низький рівень інтеграції ногайських орд у державну систему Кримського ханства. Цю проблему Крим Гірей (1758 — 1764 і 1768 — 1769) вирішив засобом створення другої столиці ханства в м. Каушани. Тут був побудований ханський палац, прилаштований для військових, адміністративних та представницьких потреб (42); тут Крим Гірей провів чи не більшу частину часу свого перебування на ханському престолі, зрідка навідуючись до Бахчисараю.

Примітки:

1. Васильев Л. С. Протогосударство-чифдом как политическая структура // Народы Азии и Африки. — 1981. — № 6. — С. 175.
2. Крадин Н.Н. Кочевники, мир-империи и социальная эволюция // Альтернативные пути к цивилизации: Колективная монография / Под ред. Н. Н. Крадина и др. — М.: Логос, 2000. — – С. 314-336. Крадин Н. Н. Кочевые империи: генезис, расцвет, упадок // Восток. — М.: Наука, 2001. — № 5. — С. 21-32. Крадин Н. Н. Власть в традиционном обществе // knowledge.isras.ru/sj/sj/sj4-02krad.htm. Трепавлов В.В. Бий мангытов, коронованный chief: вождество в истории позднесредневековых номадов западной Евразии // Альтернативные пути к цивилизации: Кол. монография / Под ред. Н.Н. Крадина и др. — М.: Логос, 2000. — С. 356-367. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — М.: Восточная литература, 2002. — С. 547-548 та ін. Трепавлов В. В. Бий мангытов, коронованный chief: вождество в истории позднесредневековых номадов западной Евразии // Альтернативные пути к цивилизации: Кол. монография / Под ред. Н. Н. Крадина и др. — М.: Логос, 2000. — С. 356-367.
3. Fisher Alan. The Crimean Tatars. — Stanford: Hoover Institution Press, 1978. — Р. 25.
4. Грибовський В. Формування локальної групи причорноморських ногайців у ХVІ — ХVІІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. — № 4. Київ, 2004. — С. 279-306.
5. Новосельский А. А. Борьба Московського государства с татарами в первой половине XVII в. — М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1948. — С. 101-115. Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. — М.: Восточная литература, 2001. — С. 420. Гізер С. М. Кочове населення Буджацького степу у XVI — XVIII ст. // Заселення півдня України: проблеми національного та культурного розвитку. Наукові доповіді. Міжнародна науково-методична конференція. Херсон, 21-24 травня 1997 р. — Ч. І. — Херсон, 1997. — С. 218. Бачинский А. Д., Добролюбский А. О. Буджакская орда в XVI-XVII вв. (историко-археологический очерк) // Социально-экономическая и политическая история Молдавии периода феодализма. — Кишенев: Штиинца, 1988. — С. 82-94.
6. Боплан Г.-Л., де. Опис України. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер. з фр. Я. І. Кравця. — Львів: Каменяр, 1990. — С. 46.
7. Челеби Эвлия. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века. — М.: Изд-во Вост. л.-ры, 1961. — С. 190, 264.
8. Санин Г. А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века. — М.: Наука, 1987. — С. 67.
9. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство (1718 — 1774 гг.) // Stratum plus. — Кишенев. — № 6: 2003 — 2004. — С. 249.
10. Кантемир Дмитрий. Описание Молдавии. — Кишенев: Штиинца, 1973. — С. 6, 25-27.
11. Гизер С.Н. Турецкий источник по истории буджакских ногайцев // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-XIX століття. — Вип. 6. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. — С. 213.
12. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство. — С. 249-252 та ін.
13. Бачинська Олена. Колонізаційна політика Стамбула на Придунайських землях у XVIII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — Вип. 3. — К., 2003. — С. 244.
14. Русов А. А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков и некоторые данные о Днепре из Атласа конца прошлого столетия. — К.: тип. М.П. Фрица, 1876. — С. 36.
15. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, менгрелов и грузин Жана де Люка // Записки Одесского общества истории и древностей (Далі: ЗООИД). — Т. 11. — Одесса, 1879. — С. 485.
16. Кримський республіканський краєзнавчий музей. Наукова бібліотека «Таврика». — 9 С 1 П-24. «Записка о состоянии гражданском, политическом и военном Малой Татарии, посланная в 1755 г. министром короля господином де Пейссонель» / Переклад В. Х. Лотошнікової. — Сімферополь, липень, 1925. Машинопис (Далі: Записка Пейссонеля). — Арк. 10, 17.
17. Субтельний Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. / Пер. з англ. В.Кулика. — К.: Либідь, 1994. — С 77-80.
18. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство. — С. 253, 256.
19. Указ. вид. — С. 269.
20. Грибовський В. Процес міграції ногайців до території Кримського ханства у І половині XVIII ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів / Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Т. 6. — Київ, 2001. — С. 63-65. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство. — С. 253, 266-269.
21. Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ: Січ, 1994. — С. 269.
22. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. — Т. 2. — С. 348-350.
23. Записка Пейссонеля. — Арк. 34-35.
24. Там само. — Арк. 17-18.
25. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство. — С. 258.
26. Записка Пейссонеля. — Арк. 10.
27. ЦДІАУ. — Ф. 229. Оп. 1. — Спр. 121. 1762 р. — Арк. 33; Записки Пейссонеля. — Арк. 15.
28. Peyssonel M. [Charl], de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. — Т. ІІ. — Paris, 1787. — Р. 303.
29. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. — Т. 2. — С. 242.
30. Peyssonel M., de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. — Т.ІІ. — Р. 303-304.
31. Записка Пейссонеля. — Арк. 41.
32. Негри А. Извлечение из турецкой рукописи [Одесского] общества [истории и древностей], содержащей историю крымских ханов // ЗООИД. — Т. І. — Одесса, 1844. — С. 391.
33. ЦДІАУ. — Ф. 59. Оп. 1.– Спр. 798. 1741-1775 рр. — Арк. 185.
34. Інститут рукопису НБУ ім. В. Вернадського (далі: ІР НБУ). — Ф. 9. Док. 132-214. 1754 — 1755 рр. — Арк. 108-108 зв.
35. ЦДІАУ. — Ф. 59. Оп. 1.– Спр. 798. 1741-1775 рр. — Арк. 192-194.
36. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. — Алма-Ата: Наука, 1988. — С. 143.
37. ІР НБУ. — Ф. 9, док. 132-214. — Арк. 27, 40-41.
38. Там само. — Арк. 108-108 зв.
39. Записка Пейссонеля. — Арк. 57.
40. ІР НБУ. — Ф. 9. Док. 132-214. 1754 — 1755 рр. — Арк. 40 зв.-42, 74 зв.
41. Записка Пейсонеля. — Арк. 18.
42. Клееманово путешествие из Вены в Белград и Новую Килию також в земли буджатских и нагайских татар. — СПб, 1783. — С. 56-57.

Відомості про автора:
Грибовський Владислав Володимирович — кандидат історичних наук, виконавчий директор Інституту суспільних досліджень (м. Дніпропетровськ).

Сообщение отредактировал Брут - 3.8.2012, 20:06


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:06
Сообщение #3


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Обставини та хід переміщення причорноморських ногайців до Північно-Західного Кавказу на початку 70-х років XVIII ст.

Події, пов’язані з переходом причорноморських ногайців до російського підданства та їх переміщенням до прикубанських степів, уже неодноразово висвітлювалися у науковій літературі, зокрема у працях А. О. Скальковського [1], О. Сергєєва [2], О. І. Дружиніної [3], Б.-А. Б. Кочекаєва [4], Д. С. Кідирніязова [5] та ін. Останні два дослідники, знанні фахівці з ногайської історії, доклали чималих зусиль для з’ясування фактичного боку справи нашого питання. Втім, не зважаючи на досить давню традицію вивчення, розгляд даної проблеми не йшов далі простого ув’язання переміщення ногайців з контекстом воєнних дій російсько-турецької війни 1768-1774 рр., апологетичного обґрунтування російських зовнішньополітичних інтересів та ідеологічно зумовленого наголосу на «прогресивному значенні» формування багатонаціональної Російської держави, що поглинула й таких «інородців» як ногайці.

У цій статті ми визначили собі завдання простежити як саме у даний період формувалася позиція російського уряду стосовно причорноморських ногайців, котра еволюціонувала від початкового наміру створення окремого ногайського князівства, контрольованого царатом, до плану так званого «відновлення» незалежності Кримського ханства й формального повернення під його юрисдикцію ногайських орд. При цьому, головна увага зосереджується на переміщенні Буджацької, Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької орд з причорноморських до прикубанських степів, що відбувалося паралельно з формуванням органів російського колоніального управління ногайцями. В даному разі маємо справу не з міграцією чи перекочівкою, зумовленими іманентно-внутрішніми чинниками життя кочівницького соціуму, а саме з переміщенням економічно знесиленого й політично дезорієнтованого номадного колективу, котрий майже втратив свою потестарну організацію й політичну традицію. Російський уряд здійснював це переміщення, керуючись виключно власними інтересами, мало зважаючи навіть на ті величезні демографічні втрати, від яких потерпав колись потужний ногайський етнос.

Російсько-турецька війна 1768-1774 років призвела до істотної зміни геополітичної ситуації довкола Північного Причорномор’я. Остаточне послаблення Речі Посполитої та поглинання більшості її територіальних володінь в Україні Росією, наростання внутрішньої кризи в Османській імперії, зниження обороноздатності Кримського ханства і послаблення політичного впливу Франції в регіоні – ось ті тенденції, що означили домінуючу позицію Російської імперії, котра впевнено здобувала вихід до чорноморського узбережжя.

Стрімке просування російської армії вглиб території Кримського ханства під час кампаній 1769-1770 років поставило ногайські орди перед вимогою виходу з турецько-кримського підданства і прийняття російського протекторату. Восени 1769 р. частина причорноморських ногайців почала схилятися до наміру припинити війну та встановити мирні відносини з Росією. У цей час вже був зламаний опір кубанських ногайців, котрі були змушені перейшли на бік росіян та допомогли генералу Медему штурмом оволодіти резиденцією ханського сераскера на Кубані в м. Копила [6]. Командувач Другої армії П. Панін та губернатор Слобідської України Є. Щербінін почали провадити агітацію серед причорноморських ногайців. 12 жовтня 1769 р. П. Панін доручив запорозькому кошовому отаману П. Калнишевському відрядити кількох козаків до ногайських кочовищ, аби вони під виглядом дизертирів поширювали нарікання на турків, агітували за перехід до російського підданства і запевняли ногайців, що вони «на все будущия времена будут свободны от турецкаго ига, и останутся во всей своей воле и свободности особым народом под особливыми собственными законами и управлениями» [7].

Війна вщент розладнала господарство ногайців. Були порушені усталені маршрути кочування, перерваний зв’язок кочовищ із зимівниками, значно зменшилося поголів’я худоби. Вже взимку 1769-1770 рр. ногайці потерпали від голоду. Головний єдисанський мурза Джан-Мамбет тоді надіслав лист до П.Паніна з проханням надати ногайцям допомогу в провіанті. Тільки 20 березня 1770 р. П.Калнишевський отримав від П.Паніна наказ підвезти провіант у найближчий до Єдисанської орди форпост, аули якої на той час кочували по правому берегу нижньої течії Дніпра, Південному Бугу та Дністру. При цьому в наказі окремо наголошувалося на тому, щоб запорожці поводилися з ногайцями без грубощів [8].

На той час російський уряд ще не розглядав можливості прийняття причорноморських ногайців у своє підданство і не мав скільки-небуть певної позиції щодо них. За висновком О.І.Дружиніної, схильність ногайців установити мирні відносини з Росією вплинула на бачення царським двором своїх завдань у війні з Туреччиною; якщо на першому засіданні Ради при Височайшому дворі, що відбулося 9 листопада 1768 р. за мету визначалося тільки запровадження вільного судноплавства по Чорному морю та створення на його узбережжі порту з фортецею, то на другому засіданні Ради 15 березня 1770 р. формулювалося завдання включити Крим до складу Росії, або, щонайменше, проголосити його незалежним від Порти [9]. У реляції Катерини ІІ від 2 квітня 1770 р. було визначено попередню позицію Росії щодо ногайців: «Склонять их не к нашему подданству, но только к независимости и отложению своему от турецкой власти, обещая им … наше ручательство, покров и оборону» [10]. При цьому російське військове командування чітко трималося тактики ізолювання ногайців від місць скупчення турецьких та кримськотатарських військ.

Дві великі поразки, що зазнало турецьке командування біля Ларги і Кагула, посилили проросійські настрої ногайців. 25 липня 1770 р., коли ще тривала облога турецької фортеці Бендери, до П.Паніна прибула депутація від буджаківців та єдисанців з листом, який підписали п’ять головних ногайських мурз, де посвідчувався намір обох орд почати в переговори з російським командуванням [11]. 5 серпня Панін розпочав офіційні переговори з буджацькими та єдисанськими мурзами. 9 представників найбільш знатних родів від імені всього ногайського народу заявили «о желании отложиться от власти Турции, и принять покровительство России». Листи з подібним змістом командувач Другої армії отримував ще двічі, на що відповідав запевненнями від імені Катерини ІІ про припинення військових дій проти ногайців та встановлення з ними союзницьких відносин. Нарешті було погоджено те, що ногайці мають дати 30 аманатів від знатних родів, з них декілька мурз передбачено відрядити до Петербургу для засвідчення імператриці «народної вдячності за її заступництво». 3 вересня 1770 р. єдисанські та буджацькі мурзи з почтом до 600 чоловік прибули до князя Прозоровського для складання присяги на вірність і урочистого проголошення обітниці прихилити до союзу з Росією решту ногайців [12].

Російське командування намагалося створити зовнішні атрибути незалежності ногайських орд, аби на міжнародному рівні довести легітимність укладеного з ними союзу. За активного сприянням П.Паніна 3 вересня відбулося загальне зібрання Єдисанської та Буджацької орд, де був проголошений ханом усіх причорноморських ногайців Джан-Мамбет-мурза, який з того часу включив до складу свого імені давній ногайський титул бея. Невипадково П.Панін пропонував Катерині ІІ виготовити для нього такі ж атрибути ханської влади, які раніше турецький султан надавав кримським ханам [13]. 16 вересня, вже після штурму Бендер, Панін на знак підтвердження міцності ногайсько-російського союзу передав мурзам 809 полонених ногайців [14].

Втім, поруч з інсценованим проголошенням незалежності ногайських орд, царат послідовно запроваджував систематичний контроль над ногайцями. З цією метою Колегія іноземних справ Росії відрядила до них свого постійного резидента – статського радника П.Веселицького, котрий 3 жовтня прибув до головної ставки «союзних» ногайців, розташованій на Тилігулі. Прикметно, що Веселицький, набравшись досвіду в ногайських справах, пізніше був призначений резидентом у «незалежному» Кримському ханстві. Офіційним його завданням були підготовка і проведення наступних переговорів з ногайцями, особливо у питаннях переходу до союзу з Росією Джембуйлуцької та Єдичкульської орд [15]. Відразу після прибуття на Телігул П.Веселицький на урочистому зібранні єдисанських і буджацьких мурз зачитав присягу на вірність Росії, текст якої разом з інструкціями надіслав йому П. Панін. В урочистому підписанні присяги взяли участь 40 мурз, 12 ефендіїв та інших духовних осіб від Єдисанської орди, а також 31 мурза, 4 ефендія і 32 аги від Буджацької орди [16].

Встановивши відносно стабільний контроль над Єдисанською та більшою частиною Буджацької орди, російський уряд намагався прихилити на свій бік решту ногайців. Однак досить скоро почалися коливання навіть у тих ногайців, котрі склали присягу на вірність «союзній» Росії. Причиною коливань було те, що кримський хан Каплан Гірей ІІ у вересні 1770 р. зміг уникнути розгрому біля Хаджибейського лиману та через Очаків і Кінбурн повернувся до Криму [17]. Закріпившись на півострові, хан спромігся більше року утримувати під своєю владою не лише кримськотатарських мурз, але і єдичкульців та джембуйлуківців, котрих для більшої певності він перевів з попередніх місць кочування на степовому лівобережжі Дніпра за Перекопську лінію. То ж попри те, що єдисанські та буджацькі мурзи неодноразово запевняли російське командування про повсякчасну готовність єдичкульців та джембуйлуківців піддатися Росії, вони не лише не схилили своїх одноплемінників до такого рішення, але й самі через них почали консультуватися про можливе примирення з кримським ханом. У цей час чимало єдисанських та буджацьких мурз, маючи родичів серед єдичкульців та джембуйлуківців, неодноразово відвідували одне одного й радилися з приводу своєї майбутньої політичної орієнтації. Таким чином, восени 1770 р. ногайці усіх чотирьох орд обережно вичікували і уважно спостерігали за подальшим перебігом подій.

Це досить швидко з’ясував російський уряд, котрий розпорядився відселити «союзних» єдисанців та буджаківців подалі від театру воєнних дій, епіцентр якого зосередився у Північно-Західному Причорномор’ї; іншим мотивом переселення було міркування стосовно того, щоб ізолювати їх від впливу агентів кримського хана. 25 вересня П.Панін сповістив генерал-аншефа Воєйкова про урядове рішення відселити ногайців на лівобережжя Дніпра, на територію від річки Кам’янка до Азову [18]. 10 жовтня 1770 р. розпочалася переправа єдисанців та буджаківців через Південний Буг. Під час переправи російське командування в черговий раз помітило коливання ногайців і намір частини їх повернутися до кримського підданства, що стало приводом до повторного прийняття від них присяги князем Прозоровським [19]. Лише після цього П.Панін наказав запорожцям лагодити пароми та перевізні мости на Південному Бузі [20].

Переправу ногайців через Дніпро російське командування доручило організувати кошовому отаману Війська Запорозького П.І. Калнишевському. Кілька ногайських депутацій ще у вересні того року приїздило до Січі, де їх козаки зустрічали «с надлежащим трактаментом» [21]. Торговельні зв’язки ногайців і запорожців, котрі не переривалися і на початку війни, відтепер стали ще більш інтенсивними. То ж невипадково, що саме запорожцям російський уряд доручав опікуватися справами ногайців, вести серед них агітацію, забезпечувати їх продовольством, здійснити їх переправу через Південний Буг та Дніпро та налагоджувати з ними торгівлю на пільгових умовах, зважаючи на давню традицію співіснування низового козацтва з кочівницьким довкіллям. Адже це вельми різнобарвне співіснування людей степового порубіжжя не вкладалося в рамки загальноприйнятого уявлення про мирні або конфліктні відносини. Запорожці, добре знаючи мову, культуру й побут сусідніх ногайців, якнайкраще відповідали ролі провідників російського політичного впливу на степовому просторі.

За початковим планом, російський уряд мав намір перемістити ногайців через Запорозькі Вольності, тримаючи їх подалі від кордонів з Кримським ханством. З цього міркування князь Прозоровський доручив запорожцям переводити ногайців через річки Інгул, Інгулець, Саксагань, Базавлук, Суру до Дніпра, а далі човнами переправити їх через Дніпро біля гирла Самари, що поблизу Нового Кодака та слободи Половиці. Для цього було передбачено використати казенні байдаки та човни Старосамарського ретраншементу, Переволочної і Кременчука, а також козацькі човни з Кодацького перевозу. При цьому, Кіш мусив за помірною ціною забезпечувати кочовиків усім необхідним, «яко то полотно(,) хлеб(,) сено и протчее нужное» [22].

Однак розголос про те, що завжди схильні до грабунків ногайці будуть прямувати через залюднені землі Кодацької та Самарської паланок викликав справжню паніку «тамошних обывателей». Намагаючись уникнути того, щоб велелюдний кочівницький натовп витолочив землеробські угіддя північних районів Запорожжя, кошовий отаман Петро Калнишевський звернувся з клопотанням до російського командування, пропонуючи переправляти ногайців не через Кодацький, а через Кизикерменський перевіз, себто подалі від козацьких поселень. Ця пропозиція була остаточно погоджена до 12 жовтня 1770 р. [23], хоча натомість всі витрати на забезпечення переправи ногайців через Дніпро російське командування поклало виключно на кошт Війська Запорозького, без жодних казенних видатків.

З 15 жовтня по 28 листопада 1770 р. тривала переправа основної частини єдисанців та буджаківців. Їх перевіз забезпечували дві запорозькі човнові команди – полковника Олексія Сукура з 165 козаками та військового старшини Данила Третяка з 38 козаками [24]. На Січі було зібрано більше 100 суден, з яких команда Сукура використала 10 човнів і 4 дуба, а команда Третяка – 32 човни; отже всього – 46 суден [25]. Втім, ще одна частина ногайців Єдисанської орди переходила Дніпро на Носаківській переправі, їх перевозом займалися козаки на чолі з запорозьким полковником Чубом [26]. Особливого клопоту завдавала переправа ногайської худоби, від чого більшість козацьких човнів були пошкоджені, а загальна сума збитків запорожців склала 5170 рублів [27]. То ж запорожці ледве не втратили річкову флотилію в самий розпал війни. Кількості суден та козаків для обслуговування переправи не вистачало. Ногайці переправлялися повільно. Команда Д.Третяка за 17 днів змогла переправити всього 1926 ногайців [28]. Багато ногайців, разом з худобою та реманентом, не встигло переправитися до настання холодів і залишалося на правобережжі в очікуванні доки Дніпро вкриється кригою, щоб уже по кризі йти на лівобережжя. На кінець 1770 р. російському уряду вдалося переправити і тримати під контролем всього 11794 ногайців [29].

Під час переправи не обійшлося й без ускладнень. Запорожці були роздратовані тим, що переправа ногайців цілком проводилася не лише на кошт Війська Запорозького, але задля цього використовувалася власність козаків, зокрема приватні човни. Продовольство, що Кіш постачав ногайцям, було не кращого ґатунку, «простым и грубым»; як виправдовувались запорожці, ногайці зазвичай задовольняються «здохлою или вовсе негодною скотиною» [30]. Виявилося також, що команда Третяка, всупереч забороні, брала з ногайців плату за перевіз [31]. Суперечки трапилися і через втечі ногайських ясирів до запорожців [32]. Троє жінок-полонянок, що належали братові Джан-Мамбет-бія Келембет-мурзі, знайшли притулок у Д.Третяка, котрий відмовився їх повертати, не зважаючи на протести Джан-Мамбета. Останній подав скаргу на запорожців, яку передали на розгляд Катерині ІІ. 20 лютого Кіш отримав царську грамоту із суворою забороною завдавати будь-які кривди ногайцям [33]. Окремими ордерами запорозьким козакам заборонялося переховувати ногайських ясирів, російське командування навіть відряджало спеціальні загони донських козаків, щоб допомогти ногайцям розшукувати свою власність [34].

Окрім розбитих ногайською худобою човнів, запорожці терпіли й іншу шкоду. Прямуючи землями Інгульської паланки, ногайці вдавалися до крадіжок продовольства, коней, худоби та реманенту в запорозьких зимівниках [35]. Готуючись до зимівлі, ногайці безборонно вирубували дерева, розбирали будинки і навіть церкви, грабували рибальські стани [36]. Однак уряд на скарги запорожців мало зважав і не вимагав від ногайців відшкодування завданих козакам збитків. П.Панін категорично відмовив запорожцям у стягненні компенсації з ногайців за пошкоджені човни, оскільки, мовляв, запорожці уже брали плату з ногайців за перевіз [37]. А от Джан-Мамбет-бій отримав окрему компенсацію за понесені під час переправи збитки, а також «по случаю отречения его от подданства турецкого» від 4 до 5 тисяч рублів [38]. Отже, на початку російсько-ногайського «союзу» лояльність ногайської аристократії щедро оплачувалася.

Для тимчасового перебування ногайців у січні 1771 р. російський уряд відвів частину земель Війська Запорозького: «зачав от … Александровской крепости и до Самары а оттоль взяв свое окружение к устьям рек Верхней Терсы и Ганчулы впадающих в Волчьи воды и по оным рекам тож и по Нижнеи Терсе где оная впадает в Верхнюю Терсу и даже до ея вершины». Аби заспокоїти запорожців, уряд запевняв, що на їхніх землях ногайці перебуватимуть «по самой крайности» до 3 тижнів [39]. Тільки у грудні 1770 р. запорожцям було дозволено за помірною ціною продавати ногайцям хліб та інші припаси, що зберігалися в Микитиному та Кам’яному Затоні [40]; раніше ж продовольство передавалося безоплатно. Окрім того, Кіш мусив забезпечувати захист ногайських сімей та майна від можливих нападів з боку кримського хана [41].

Таким чином, здійснюючи переведення ногайців на лівий берег Дніпра, російський уряд абсолютно ігнорував інтереси запорожців, безапеляційно розпоряджався їхніми землями, військовими та господарськими ресурсами і приватним майном козаків, удавано піклуючись про добробут своїх кочових союзників. Таку позицію слід розглядати швидше як один із перших симптомів ліквідації Січі, ніж щире опікування справами ногайців. Самі ж ногайці мало зважали на демонстрацію приязні з боку Росії і не розглядали своєї присяги на вірність імператриці за остаточне рішення. Як довідався кошовий отаман П.Калнишевський, в аманати єдисанці та буджаківці дали другорядних мурз, «кои родились из бранок»; брат Джан-Мамбет-бія Келембет-мурза під час переправи підбурював інших мурз тікати до Криму для того, аби спільно з кримськими татарами, єдичкульцями та джембуйлуківцями поновити набіги на російські володіння. Та й сам Джан-Мамбет одного разу зважився відкочувати ближче до Перекопу, вичікуючи на подальший перебіг подій [42].

Після переправи через Дніпро багато ногайців відкочовувало до Криму. Серед них були брати Джан-Мамбета – Орумбет (Ару-Мембет) та Темір-мурза. Вже згаданий Келембет розсилав шпигунів з числа ногайців для розвідування місць розташування російських та запорозьких військ [43]. Однак при цьому певності бракувало не тількі союзним Росії ногайцям, але й підвладним хану єдичкульцям та джембуйлуківцям. 17 січня 1771 р. П.Калнишевський сповіщав: «Многия татара въдавшиесь в протекцию российскую ежечасто в Крыму за Перекопом бывают. А крымские между ими» [44]. Як свідчили самі ж ногайці, відряджені російським командуванням для розвідки у Крим, тамтешній «народ» розділився на дві частини, при цьому «каждая партия другой не сильнее». Одна згрупувалася довкола ханського двору і його чиновників, які орієнтувалися на Порту, іншу очолювали Ширинські мурзи, що схилялися до союзу з Росією «по примеру едисанской и буджацкой орд» [45].

До союзу з Росією поволі почали схилятися й джембуйлуківці та єдичкульці, котрі через єдисанців та буджаківців неодноразово сповіщали російських урядовців про своє «решительное расположение … отложиться от Турции». Царат доручив «союзним» ногайцям викликати з Криму своїх сородичів, обіцяючи за це дозвіл «составить особую державу из союзних орд, которую Россия обяжется поддерживать .., пока весь Крым не будет принужден приступить к общему татарському союзу». Восени 1770 р. єдичкульські мурзи Мамбет і Каплан та джембуйлуцький мурза Мансур від імені своїх орд прохали кримського хана дозволити їм вийти з Криму для з’єднання з Єдисанською та Буджацькою ордами. Попри заборону Каплан Гірея, аули джембуйлуківців та єдичкульців стали масово тікати через Перекоп, інші аули самочинно переправлялися через Керчинську протоку на Кубань. Біля Єнікале Порта розмістила кілька військових човнів для того, щоб перешкодити виходу ногайців за межі Кримського півострова [46]. Після зміщеня Портою Каплан-Гірея 23 листопада 1770 р. втечі єдичкульців та джембуйлуківців стали ще більш масовими.

Готуючись до кампанії 1771 р., до плану якої входили військові експедиції в Крим, російський уряд ухвалив рішення про виселення «союзних» ногайців з Дніпровської лінії на Північно-Західний Кавказ. Справа з їх переселенням вирішувалася з огляду на ту обставину, що навесні 1771 р. 30 тисяч калмицьких кибиток з прикавказьких степів мігрували у Джунгарію, залишивши й правобережжя Кубані. Питання про перехід до Прикубання обговорювалося з ногайськими мурзами протягом лютого-березня 1771 р. Після відставки П.І. Паніна опікування справами ногайців було доручено Є.О. Щербініну. 10 травня він отримав наказ Катерини ІІ умовити Джан-Мамбет-бія переселитися з підконтрольними йому ногайцями на Північно-Західний Кавказ. А 9 липня Щербинін повідомив про підписання відповідного договору з Джан-Мамбетом [47].

Протягом липня – вересня 1771 р. тривала переправа ногайців через р. Дон. Російські військові, вражені масштабністю переправи великого кочівницького колективу, надміру перебільшили його чисельність. Зокрема, І.І.Хаников зазначив, що лише буджаківців було до 700 тис., інших орд – до 200 тис. чол., а «считая с малыми ребятами всех до милиона» [48]. Російські офіцери під час переправи часто викупляли ногайських ясирів, особливо арапів (негрів), мода на утримання яких в якості придворної челяді поширилася серед знатних російських вельмож. Викуплялися також і волохи (молдовани і румуни). Проте негайному безоплатному вилученню підлягали ясирі українці та росіяни, що були полонені під час набігів 1769 року. На лівому березі Дону контроль за переправою здійснював гусарський підполковник І.М.Шелекхейч, на правому ретельно стежив підполковник Стремоухов [49]. То ж поводження з ногайцями російських регулярних команд на Дону було більш суворим, ніж ставлення запорожців під час переправи через Південний Буг та Дніпро.

Переселення причорноморських ногайців на правий берег Кубані остаточно закінчилося на початку 1772 р.; про це 13 січня відзвітував російській адміністрації Джан-Мамбет-бій. Він повідомив, що на Кубань перейшли не тільки єдисанці та буджаківці, але й усі джембуйлуківці, єдичкульці та киргизи, що раніше перебували поблизу Перекопа. За повідомленням Є.Д.Феліцина, на Кубань прибуло 80 тисяч ногайських кибиток або сімей [50]. Отже, чисельність переміщених ногайців початково складала близько 400 тисяч чоловік. В результаті подальших самочинних міграцій та депопуляції на 1782 р. кількість ногайських сімей скоротилася до 73, 7 тисяч, з них єдисанців (враховуючи праве і ліве крило орди) було 20 тисяч сімей, єдичкульців (включаючи мійське, бурлацьке та кара-китайське покоління) налічувалося 25 тисяч сімей, у джембуйлуківців – 700 сімей. Окрім них на правобережжі залишалися їх попередники – власне кубанські ногайці: наврузівці, котрі складали до 8 тисяч сімей і касаївці – близько 4 тисяч сімей [51].

Кожна орда розселялася компактно і відокремлено одна від одної. Єдисанці зайняли лівий берег річок Кагальник, Чубур, правий берег ріки Єя впритул до р. Калали. У 1778 р. до них приєдналася інша частина єдисанців у кількості до 2 тисяч сімей, котрі ще з 1715 р. кочували в низинах Лаби та Урупа. Джембуйлуківці розташувалися між річками Челбасами та у верхів’ях Єї. Єдичкульська орда розподілялася на три покоління, з них мійське зайняло під кочування межиріччя Кирпили і Ангели, китаїнське – між річками Ангели та Кара-Кубань, бурлуцьке розмістилося між Ачуєвим та Копилом. Буджацька орда розселилася вздовж Єйської затоки та на Єйській косі. Межа розселення кубанських ногайців на той час охоплювала лівобережжя Кубані і досягала правого берега Лаби [52]. Всі орди, за винятком Буджацької, кочували по чітко визначених маршрутах. Буджаківці, котрі й раніше мали нахил до осілості, зайнялися рільництвом та відгінним скотарством.

Офіційно російський уряд розглядав ногайців як незалежний народ, з яким укладено союзні відносини. Для систематичного зв’язку з ними та кримськими татарами утворено Комісію татарської негоціації, котра в березні 1771 р. відрядила для постійного перебування в ордах підполковника Стремоухова [53]. Джан-Мамбет-бій, проголошений у вересні 1770 р. ногайським ханом, реально контролював тільки Єдисанську орду, інші орди не визнали його за династійного правителя і вважали тільки своїм уповноваженим представляти ногайські інтереси перед російським урядом. Тому в офіційному листуванні він уже позначався без титулу хана, а лише як «ногайський начальник».

У результаті кампанії 1771 р. Росія встановила військовий контроль над Кримським півостровам і задекларувала незалежність кримського хана Селім Гірея від Порти. 11 липня Щербинін розпочав переговори щодо підготовки союзного договору Криму з Росією. У зв’язку з цим царат змінив своє ставлення до союзних ногайців, вирішивши не відокремлювати їх від Кримського ханства «по их от разделения слабости» [54]. Хоча можливість створення на Кубані формально незалежної ногайської держави на чолі з кримською династією Гіреїв російським урядом допускалася на випадок невдачі проекту з проголошенням незалежності Кримського ханства [55].

Відтепер ногайці вже не вважалися осібним суб’єктом міжнародних відносин, а цілком ставилися у контекст взаємодії Росії з формально незалежним Кримським ханством. 1 листопада 1772 р. Щербінін, маючи сприяння ногайських мурз, примусив кримську знать підписати договір про союз із Росією, керуючись механізмом, уже певною мірою напрацьованим на досвіді взаємин російського уряду з ногайцями. У російсько-кримськотатарському договорі окремо було визначено питання про підданство стосовно кримського хана всіх «татарських» народів, включаючи й ногайців. Окремо обумовлено те, що Кримське ханство залишає за собою свої давні володіння як на Кубані, так і в степу за Перекопом. Кючук-Кайнарджийський мирний договір 1774 року підтвердив збереження територіальних володінь Кримського ханства в межах його довоєнних кордонів. У складі ханства залишалися (крім більшої частини Кримського півострова) причорноморські степи, розташовані між ріками Берда, Конка і Дніпро, на правобережжі Дніпра – у Побужжі (без Очакова) та Придністров’ї, а також Прикупання [56]. Частина причорноморських ногайців, головним чином окремі аули єдисанців та буджаківців, уникнула переміщення до Північно-Західного Кавказу і залишилася на Побужжі та в Буджаку. Багато ногайців різних орд осіло в кримськотатарських селах, розташованих поблизу Перекопа та у степових районах Криму. Від джембуйлуківців відійшла частина так званих «киргизів» (казахів), котрі біля Перекопу побудували власні села, зайнялися хліборобством і торгівлею [57].

Отже, увесь загал причорноморських ногайців — і тієї переважної більшості, що була переміщена на Кубань, і тих, хто уникнув цього переміщення — у період існування формально незалежного Кримського ханства (1774-1783) залишався під його юрисдикцією. На Кубані була відновлена ханська адміністрація на чолі з сераскерами. Однак вони вже не володіли всією повнотою влади над ногайцями. Переважна більшість питань військового та цивільного управління переміщеними на Кубань ногайцями поступово перейшла до російського пристава, що перебував зі штатом чиновників та гарнізоном солдатів у Єйському редуті. Після ліквідації Кримського ханства у 1783 р. ногайці остаточно закріпилися у відомстві російського пристава.

Таким чином, установлення колоніальної влади російського уряду над ногайцями пройшло через стадії 1) укладання договірних союзних відносин і надсилання постійних резидентів (1770-1774), 2) опосередкованого контролю через формально незалежну адміністрацію Кримського ханства з паралельним запровадженням інституту приставства (1774-1783) та, нарешті, 3) зосередження всіх адміністративних функцій в руках штатного російського чиновника — пристава.

Бібліографічні посилання:

1. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ: Січ, 1994. – 678 с.; Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. – Вып. І. – Симферополь, 1867. – С. 358-398.

2. Сергеев Ал[ександр]. Ногайцы на Молочных водах (1790-1832 г.). Исторический очерк // Известия Таврической ученой архивной комиссии. – Т. 48. – 1912. –С. 1-144.

3. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года (его подготовка и заключение). – М.: Изд.-во АН СССР, 1955. – 368 с.

4. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. – Алма-Ата: Наука, 1988. – 272 с.

5. Кидырниязов Д.С. Русско-ногайские отношения в XVIII веке. Дисс... канд. ист. наук. – Махачкала, 1988. – 182 с.

6. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир. – С. 108.

7. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 251. 1769-1772 рр. – Арк. 3 зв., 24-24 зв.

8. Там само. – Арк.3-3 зв.

9. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир. – С. 109.

10. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения. – С. 165.

11. Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии. – С. 369-370.

12. Кидырниязов Д.С. Русско-ногайские отношения в XVIII веке. – С. 102-104.

13. Там само. – С. 104-105

14. Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии. – С. 370.

15. Там само. – С. 370-371.

16. Кидырниязов Д.С. Русско-ногайские отношения в XVIII веке. – С. 105.

17. Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 років. – Запоріжжя: Прем’єр, 2004. – С. 165-169.

18. Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии. – С. 371.

19. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения. – С. 169.

20. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 251. 1769-1772 рр. – Арк. 30.

21. Там само. – Арк. 26-26 зв.

22. Там само. – Арк. 6-6 зв.

23. Там само. – Арк. 8.

24. Там само. –Арк. 54.

25. Там само. –Арк. 13-13 зв., 41-43.

26. Там само. –Арк. 33.

27. Там само. –Арк. 41-43.

28. Там само. –Арк. 54 зв.

29. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – С. 487.

30. Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии. – С. 372.

31. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 251. 1769-1772 рр. – Арк. 38.

32. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 252. 1770 р. – Арк. 2-9.

33. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. ІІ. – Владимир, 1903. – С. 1981-1983.

34. Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 років. – С. 169.

35. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 251. 1769-1772 рр. – Арк. 26.

36. Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 років. – С. 169.

37. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 251. 1769-1772 рр. – Арк. 80.

38. Кидырниязов Д.С. Русско-ногайские отношения в XVIII веке. – С. 107.

39. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 251. 1769-1772 рр. – Арк. 64.

40. Там само. –Арк. 49.

41. Там само. –Арк. 63.

42. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. ІІ. – С. 1982-1985.

43. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 252. 1770 р. – Арк. 18, 44 зв.

44. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 251. 1769-1772 рр. – Арк. 65-65 зв.

45. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 252. 1770 р. – Арк. 27.

46. Кидырниязов Д.С. Русско-ногайские отношения в XVIII веке. – С. 106-109.

47. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения. – С. 175-176.

48. Ханыков И.И. Подлинная записка о донской экспедиции // ЗООИД. – Т. 14. – Одесса, 1888. – С. 69.

49. Там само. – С. 69.

50. Фелицын Е. Краткий очерк заселения Кубанской области (Пояснительная записка к 20-верстной карте Кубанской области) // Известия Кавказского отдела императорского Русского географического общества. – Т. VIII. – 1884. – № 2. – С. 264.

51. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения. – С. 178.

52. Фелицын Е. Краткий очерк заселения Кубанской области. –С. 263-264.

53. ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. Спр. 251. 1769-1772 рр. – Арк. 95.

54. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир. – С. 168-170.

55. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения. – С. 179.

56. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир. – С. 204-206, 279.

57. Паллас П.С. Путешествие по разным провинциям Российской империи. – Ч. І. – СПб., 1773. – С. 63.

http://www.ukrterra.com.ua/developments/hi...s/grybovsky.htm


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:10
Сообщение #4


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Запорозько-ногайське порубіжжя у ХVІ — ХVІІІ століттях

Мігруючи до причорноморських степів, ногайці опинялися у специфічній ситуації, що певним чином різнилася від умов урало-волзького межиріччя, — території, де вони сформувалися як етнос і де склалася їхня потестарна організація, представлена Ногайською Ордою. Звісно, південне Поволжя становило одну з локальних фронтірних модифікацій. Хоча ногайці були там цілком самостійним учасником геополітичної гри, сфера маніпуляцій яких охоплювала Західний Сибір, Центральну Азію і Північний Кавказ. У Північному Причорномор’ї у той час набирав сили інший центр політоґенезу і осередок тяжіння пізньокипчацьких номадів — Кримське ханство. Це державне утворення, на відміну від Ногайської Орди, з самого початку оголосило себе наступником Золотої Орди і виступило проти легітимності влади ногайординських біїв. Потрапивши на його територію, ногайські колективи різної величини мусили вливатися до його потестарної системи, займаючи в ній підпорядковане становище.

Упродовж XVI-XVIII ст. Північне Причорномор’я виступало місцем зосередження Великого Кордону — наочно невиразної межі між землеробським і кочівницьким світами, що періодично зміщувалася зі смуги лісостепу в межі степу і тяжіла в напрямку до самого чорноморського узбережжя. Ця його наочна невиразність, протяжність на сотні кілометрів завширшки і, в політичному розумінні, аморфність, відсутність чіткого документального визначення є тими характеристиками, що не дозволяють співставити означуваний нами кордон із будь-якими іншими кордонами доби пізнього Середньовіччя та ранньомодерного часу.

У вітчизняній історіографії дослідження феномену українського степового порубіжжя ХV-ХVІІІ ст. звичайно обмежується розглядом запорозького козацтва та його оборонної функції, спрямованої проти тюркомовного довкілля. При цьому козацтво розглядається як унікальне явище конкретного національного значення, не будучи поставленим у співвідношення з іншими типологічно подібними об’єктами, у тому числі і тюркського походження. То ж Великий Кордон, що пролягав українським степовим порубіжжям, традиційно уявляється у вигляді лінії фронту, охопленої нескінченним полум’ям війни між представниками відмінних цивілізацій. В образах такого уявлення степового кордону незмінне місце посідають козацькі сторожові вежі, пікети та роз’їзди, а по інший бік — татарські чамбули, що вдераються в Україну в пошуках ясирю і здобичі. Історики доби Романтизму доклали чимало зусиль для ідеалізації козацтва, що протиставлялося тюркомовному світу. Зокрема М. Маркевич розмірковував так: «Козаки — люди не хотевшие покоряться татарам .., оставались вольными и не признавали чуждой власти над христианами. Это были легионы римлян, обрабатывавшие поля во время мира и по первому кличу военному становящиеся в строй». Прикметно, що цей погляд став усталеним в українській історичній літературі, він й до теперішнього часу визначає не лише масові історичні уявлення, але й загальну інтенцію науково-історичних досліджень.

Проте розгляд конкретно-історичних контекстів степового порубіжжя виявляє неабияку плинність матеріалу. Адже Запорозькі Вольності до початку XVIII ст. усім загалом своїх територій складали аморфну порубіжну смугу, не маючи визначеної лінії кордону з південними кочовими сусідами і, відповідно, системи її забезпечення у вигляді регулярної прикордонної служби. Демаркацію кордону на степу вперше було здійснено тільки у 1705 р. До того часу, як слушно зауважив П. Куліш, «не лише польським урядовцям, але й російським думним дякам не було … відомо, де закінчується земля однієї держави, і де починається — іншої». Образ же запорожця (лицаря-хлібороба), колоритно змальований Маркевичем, — це передусім романтизована характеристика городового козака, оскільки землеробство до середини XVIII ст. на Запорожжі не набуло помітного поширення. Успадковане від середньовічних хронік поняття «татари» доволі неточно означує гетероґенні етноси кримських татар і ногайців; при цьому докладно не відомо ані про етноґенез перших, ані про час і характер міграцій до причорноморських степів других. У межах традиційного підходу неможливо збагнути логіку розмаїтих взаємин між суспільствами, що жили по обидва боки Кордону. Важко зрозуміти випадки, коли в самий розпал війни прикордонні спільноти не переривали жваві торговельні та господарські контакти, і коли вихідці з одного уявно ворогуючого табору так швидко могли соціалізуватися в іншому.

У цій стихії історичного становлення відсутні явища, притаманні більш пізньому часові або іншим історичним контекстам, як от чітко розмежований і зафіксований міждержавними договорами кордон, унормовані міжнародним правом відносини між порубіжним населенням, митниці й карантини, бюрократична регламентація переходу приватних осіб через кордон, а також регулярна військова служба, фронт із системами наступу і оборони та інші складові військової справи модерної доби.

Відтак запорозьке козацтво і його тюркомовне довкілля зазвичай сприймалися не такими, якими вони були в своєму внутрішньому специфікумі, а в контексті значення, яке вони мали для інших спільнот, зокрема для віддалених від степового порубіжжя Городової України, Гетьманщини, що потерпали від кримськотатарських набігів, а також занепокоєних розгортанням експансії Османської імперії Речі Посполитої, Росії, країн Західної Європи. Ще наприкінці ХІХ ст. малознаний дослідник Л. Львов писав: «Если летописцы казацкие (слід розуміти гетьманські, — В. Г.) и другие источники в огромном большинстве своих известий выводят запорожцев в качестве борцов против Крыма, Турции и Польши, то лишь благодаря тому, что именно эта их деятельность чувствительнее всего отзывалась на жизни их соседей». При цьому запорожці вважалися за окрему громаду, що випрацювала специфічні форми взаємодії з «татарським» довкіллям: «Близкое их соседство и часто совпадающие интересы издавна заставляли их сближаться и вырабатывать известные формы сношений».

В останні десятиліття напрям дослідження, що інтуїтивно вирисовувався у Куліша і Львова, у вітчизняній науці набуває рівня спеціалізованої наукової розробки. У працях Я. Р. Дашкевича в поняття Великого Кордону вкладається розуміння не просто вододілу поміж великими політичними просторами, а межі «між культурами Заходу і не-Заходу», репрезентованої на ґрунті української історії XIV-XVIII ст. [13, 28]. Термінологічній дистинкції піддано співвідношення центру і периферії, представленої як дихотомія: гінтерланд — порубіжжя. Гінтерланд є серцевиною, найбільш виразним зосередженням певної культури, — «територією, відблиски якої сягали прикордонної смуги». Прикордонна смуга характеризується периферійним типом культури, що є «відблиском» гінтерланду. При цьому визначено, що «для середньовічної України прикордонна територія — це степи Право- і Лівобережжя; гінтерланд — західноукраїнські землі, до деякої міри Литва і Польща як репрезентанти Заходу». Відповідно, по той бік кордону гінтерланд становить Крим і Причорномор’я, а далі — «Мала Азія як носії культур і цивілізацій Сходу» [13, 30]. Останнє визначення не є абсолютним, адже в середині XVII — у XVIII ст. український гінтерланд слід локалізувати Городовою Україною або Гетьманщиною, що мала своєю периферією Запорожжя. З іншого боку, вважається допустимим визначати тюркомовний гінтерланд в Криму і Малій Азії, але при цьому Північне Причорномор’я має виступити периферійним порубіжжям, в якому мешкали кочові ногайці. До того ж ногайці мали свій, втрачений гінтерланд — степове лівобережжя Волги.

Будь-який кордон має функцію бар’єру і межі поширення певного політичного і етнокультурного простору. Але такий бар’єр цілком не виключає контактів між прикордонними суспільствами. Д.І. Олєйніков вважає доречним розмежувати напрацьовані на матеріалі американської історії поняття border i frontier. У першому випадку позначається лінія, що відділяє одну країну від іншої, в другому — смуга, яка з’єднує країни. Кордон-фронтір таким чином є провідником контакту між порубіжним населенням і сам означує зону етнічного контакту. Д. М. Замятін уподібнює такий кордон «амальгамі», що максимально «зтягує» різноманітні і віддалені одне від одного простори. Цей дослідник виокремлює два типи геополітичних кордонів — «європейський, західний і азійський або центральноазійський». Азійський тип становить «велика бар’єрна територія, смуга між різними державами або напівдержавними утвореннями, політичний режим яких хоча й може бути оформленим де-юре відповідними політичними угодами, але де-факто складається зі сплетіння різнорідних, залишкових місцевих і регіональних владних структур. Буферність її поза сумнівом, але її специфіка полягає саме в своєрідній геополітичній невпорядкованості, зовнішній хаотичності; це спресоване, але достатньо аморфне, з точки зору європейського спостерігача, геополітичне черезсмужжя».

Звісно, є всі підстави розрізняти типові європейські кордони (з їх чіткою демаркацією, правовою регламентацією життя порубіжжя й розгалуженою інфраструктурою підтримання військової безпеки) від кордонів неєвропейських, в яких були відсутні всі названі вище характеристики. Відомий російський африканіст Ю.М. Кобіщанов, котрий обґрунтував теорію «великої феодальної формації», вважає структуру азійського кордону типовою для всіх, у його розумінні, феодальних спільнот, констатуючи «різницю між центральними областями феодальних держав, що складають їхнє стійке ядро, та периферійними областями, доволі слабко поєднаними з центром». Організація політичної влади і представництво державних функцій в них різні: «Нерідко збір данини з периферійних областей і підтримання в них центральної влади здійснюються через полюддя, що в центральній, основній частині держави вже втратило своє значення. Так було в державі Шамбала (теперішній Танзанії).., у деяких царствах Центрального Судану.., на півдні Єгипетського Судану.., в царській Росії (ясачні відносини на північних окраїнах)». Кожний зі згаданих Ю.М. Кобіщановим випадків важко уявити у типово феодальних державах Західної Європи доби пізнього Середньовіччя. Проте цьому дослідникові, на наш погляд, вдалося означити типологію організації влади в різних варіантах Великого Кордону, користуючись матеріалом афроазійських суспільств. Це, на загал, сприяє виокремленню його головної специфічної ознаки — бути межею між суспільствами, відмінними (в строгому етнографічному розумінні) за господарсько-культурними типами, землеробським і кочівницьким; при цьому порубіжжя виявляє здатність не лише напрацьовувати форми симбіозних господарських і культурних укладів, але й синтезувати їх. Тому Д. М. Замятін мав усі підстави говорити про «цілий клас прикордонних просторів, або просторів-кордонів. Класичні приклади цього роду — американський фронтір, Україна як країна-кордон.., цивілізаційні лімітрофи, країни-геополітичні буфери й т. і.

Згідно з висновками Д. Замятіна, азійський кордон — це «пульсуюча територія, крізь яку періодично проходять маршрути набігів прикордонних племен, котрі ведуть до короткочасного розширення самого кордону і до моментального її внутрішнього переструктурування». Швидке переструктурування порубіжжя на лад осілої землеробської або кочової культури (в залежності від сили експансії кожної) прослідковано Замятіним на матеріалі туркменсько-перського кордону ХІХ ст. У своєму традиційному стані «туркмено-перський кордон становив слабко оформлену смугу, на якій локальна і фрагментарна експансія туркменських племен з метою здобуття рабів урівноважувалася великими збройними силами перського уряду, здатними натомість гарантувати лише існуючий статус-кво і періодичну виплату деякими прикордонними туркменськими племенами податків. Серії взаємних грабунків і набігів фіксували умовні кордони цієї смуги, що перебували в стані коливання». Також: «Азійський кордон — геополітичне утворення, система, структура якої в більшості визначається природними географічними межами і перешкодами. Тип європейського, жорстко структурованого і в певному ступені абстрагованого від конкретної території, кордону потребує вже деякого дистанціювання і в той же час прямого врахування фізико-географічних реалій, які просто прилаштовуються до вже усталеного в головних рисах геополітичного балансу. Азійський кордон живе природніми географічними межами; умовний європейський кордон їх ураховує, або, за їхньої відсутності, вимушений швидко і чітко фіксувати цей факт».

Виокремлена Д. Замятіним структура азійського кордону в багатьох аспектах має свої відповідники на українському степовому порубіжжі. Однак специфіка українського фронтіру не вичерпується названими характеристиками. Якщо азійський кордон становить кочівницьку периферію землеробських суспільств Сходу, є їхньою межею з кочівницькою ойкуменою і не уособлює гострих цивілізаційних антагонізмів, то український Великий Кордон, крім сусідства носіїв землеробського та кочівницького господарсько-культурних типів, має відбиток конфліктного зіткнення європейської християнської та близькосхідної ісламської цивілізацій. Останній елемент уподібнює його Військовому Кордону на Балканах. Але в балканському варіанті відсутня суперечність між землеробською та кочівницькою культурами. На наш погляд, структуроутворюючий елемент українського фронтіру полягав у наявності специфічних прикордонних суспільств — запорозького козацтва, відкритого до проникнення культурно-господарських впливів з іншого боку Великого Кордону (але етнічно й політично пов’язаного з українським гінтерландом), а також кочових ногайців, суспільно-економічна організація яких різнилася від тих класичних номадів, що мешкали всередині єразійського степу.

Будучи геополітичною реалією, Великий Кордон відображав складну сукупність експансіоністських зусиль, що виявлялися по обидва його боки. Лінія зосередження Кордону фіксувала ефект їхньої рівнодії, перебуваючи з ХІІІ по XVIII ст. в стані трьох великих «припливів та відпливів», між якими відбувалися численні «сезонні коливання» [13, 32-33]. Коливання Великого Кордону позначалося на стані причорноморських номадів, спричиняючи збільшення або зменшення пасовищних площ, а водночас визначаючи кількісне зростання кочового населення або його депопуляцію.

Протягом XVI — XVII ст. коливання Великого Кордону було наслідком взаємодії Польсько-Литовської держави (Польщі), Росії та васального Туреччині Кримського ханства. Росія і Польща перебували в стані боротьби за гегемонію на сході Європи, змагаючись також за вихід до Чорного моря. Кримське ханство, спираючись на військово-політичну могутність Туреччини, дотримувалося стратегії вирівнювання сил Росії та Польщі, спрямовуючи підвладних кочовиків на Польщу, у випадку послаблення Росії, і на Росію, за умов послаблення Польщі [12, 235-242]. Тим самим, Крим протидіяв спробам цих держав оволодіти причорноморським узбережжям і засобом землеробської колонізації інтегрувати причорноморський регіон до своєї державної території. У XVIII ст. відбувається останній «відплив» Великого Кордону з півночі на південь, унаслідок просування Росії до Чорного моря, послаблення Польщі та Кримського ханства.

Упродовж XVI-XVII ст. для Кримського ханства кочовики складали ефективний буфер, що стримував військову експансію Росії та Польщі, перешкоджаючи просуванню землеробської колонізації грабунком порубіжної смуги північних сусідів. У наслідок складного комплексу відносин тюркського кочового й слов’янського землеробського населення в Північному Причорномор’ї виникла зона етнічного контакту, в якій жодній з суміжних держав не вдалося встановити стабільний політико-адміністративний контроль, а відтак і певним кордоном чітко розмежувати свої володіння. Кримське ханство і Османська імперія заохочували міграції кочовиків до Північного Причорномор’я, завдяки чому створювався захисний буфер, що слугував задля стримування військової експансії і землеробської колонізації з боку слов’янських народів. Мірою зосередження в причорноморських степах, ногайці складали ударну силу, що використовувалася кримським ханом проти східноєвропейських держав, щоби не допустити переважання кожної в окремості і перешкодити їхньому просуванню до Північного Причорномор’я. З іншого боку, участь ногайців у татарських набігах забезпечила регулярне надходження рабів-ясирів до кримських і турецьких центрів работоргівлі. Полювання за ясирями у XVI-XVII ст. перетворилося на специфічну господарську галузь татарського Криму [35, 25-28], в якій ногайці, кримські татари, грецькі, вірменські, єврейські купці, турецькі яничари були взаємопов’язаними елементами однієї економічної системи, що забезпечувала здобуття, редистрибуцію і збут рабів-ясирів.

Причорноморські степи мали менше пасовищних площ (хоча й вищої якості), порівняно зі степовими просторами Нижньої Волги і північно-західного Казахстану. Однак участь у татарських набігах і работоргівлі забезпечила ногайців тим надлишковим продуктом, що обумовив перебування великої кількості кочовиків на обмеженій території, не вдаючись до розширення пасовищних площ і зберігаючи при цьому екстенсивний характер скотарства. Північну межу кочування ногайців станови лінія просування землеробської колонізації, в авангарді якої йшло запорозьке козацтво.

Запорозькі Вольності (територія запорозького козацтва) до початку XVIII ст. не відокремлювалися певним кордоном від володінь Кримського ханства. Звичайно запорожці тримали зимівники поблизу степових річок, балок та заливних луків, тоді як у степу пасли худобу татари Перекопської орди, а пізніше ногайці. Степове правобережжя Дніпра до р. Базавлук і Південного Бугу de facto належало запорожцям, хоча жодного юридичного визначення кордону (принаймні на основі усної конвенції чи «за давністю володіння») не існувало. Маємо лише одне повідомлення, що р. Базавлук розмежувала козацькі й «татарські» займища: у 1681 р. запорожці перевезли через неї російських послів В. Тяпкина та М. Зотова з лівого «татарського» берега «на свою сторону» [31, 646]. Лівий берег Дніпра меншою мірою контролювався запорожцями; річки Оріль та Самара часто були місцем зборів військ кримських ханів перед походом в Росію [23, 334]. Наприкінці XVI ст. Е. Лясота зауважив, що на степовому лівобережжі Дніпра «починається Татарія, яка в минулому сягала й на правий берег аж до Тясмина. Але відколи козаки почали захищатися, татари залишила правий берег» [19, 102]. У жовтні 1680 р. зазначено перебування поблизу річки Оріль не лише «воровских казаков», але й кримських татар, ногайців та калмиків [31, 572].

Наскільки конкретними були уявлення запорожців щодо південних меж своїх Вольностей можемо судити із заяви кошового Костя Гордієнка під час розмежування російсько-турецького кордону на початку XVIII ст., котрий посилався на дарований козакам привілей від польських королів на володіння землею «до самого моря и от берега пока конь копытом достанет» [27, 310]. Для польських королів орієнтиром визначення своїх «одвічних» кордонів з Кримом залишалася межі південних та південно-східних володінь Великого князівства Литовського, прокладена за князя Семена Олельковича (1455-1471). Лінія цього кордону тягнулася від р. Мурафи, йшла вниз по Дністру до його гирла, далі — морем до Дніпровського лиману, вгору Дніпром до Самари, потім вздовж цієї річки проходила до Сіверського Дінця й до Тихої Сосни [16, 59].

Проникнення окремих ногайських улусів до Північного Причорномор’я фіксується джерелами не раніше останньої третини XV ст., а саме в період правління кримського Менглі Гірей-хана (1475-1515) [30, 361; 11, 213]. Можна припустити можливість переміщення окремих ногайських улусів під час правління хана Хаджі-Гірея (1443-1466), котрий, за свідченням кримськотатарського літопису, «вмів приваблювати серця, тому й за часів його правлення значна кількість людей переселилася з Волги до Криму» [22, 381]. Одна з перших літописних звісток про перехід великої групи ногайців датується 1516 роком, тоді «цар перекопський ногайських татар под себе подбил» [6, 125].

Втім, цей перехід не був достатньо масовим. У хроніках М. Мєховського (1517) і М. Литвина (1550) Ногайська Орда існувала як окрема й ворожа Кримському ханству сила, найбільш чисельна серед інших кочових орд [15, 6; 20, 63, 92]. У середині XVI ст. джерела ще не фіксували жодного ногайського відгалуження в Північному Причорномор’ї, зазначено лише Перекопську орду і «татар білогородських та добруджських» [15, 6]. У першій половині XVI ст. ногайці, ще зберігаючи відносну єдність, часто виступали на боці російського царя проти Криму. Так, у 1523 р. ногайці позбавили життя кримського Мехмед Гірей-хана, а під час правління його наступника, Сахіб-Гірея І, вдерлися до Кримського півострова і поруйнували кримськотатарські улуси [35, 25]. Міграції відбувалися на рівні розрізнених і невеликих кочових колективів.

Кочове населення Перекопської орди, осідаючи в передгір’ях Кримських гір склало основу для формування кримськотатарського етносу. Потрапляючи до гірських районів і передгір’їв Криму, ногайці також взяли участь в етноґенезі кримських татар. Проте, за спостереженням А. А. Ярликапова, «разюча відмінність осілої культури татар і кочової культури ногайців створила певні стереотипи, що згодом виплескувалися … в свого роду «нелюбов» між представниками двох народів» [34, 29]. Кримські татари вважали ногайців «поганими мусульманами», і цей стереотип певним чином вплив на характер шлюбних відносин між обома народами.

Частота ногайських міграцій до Північного Причорномор’я зросла з середини XVI ст. унаслідок активізації процесів дроблення Ногайської Орди. У турецько-кримському поході на Астрахань в 1569 р. взяли участь близько 30 тис. ногайців на чолі з Кази-мурзою [гваніні, 43-45]. Після того турецький султан розселив у Буджаку до 30 тис. виведених з-під Астрахані «астрахансько-ногайських родин» [32, 55; 7, 7]. Сред них була частина єдисанців, єдичкульців і ак-ногаї [5, 244]. Вірогідно, що великою одночасовою міграцією ногайців 1569 р. покладено початок формування етнічного ядра Буджацької орди.

З прискоренням дроблення Великої Ногайської орди на початку XVII ст., загострилася ворожнеча між різними ногайськими відгалуженнями на Нижній Волзі. Основними угрупуваннями ногайської аристократії в цей період стали Урусови, Тинбаєви, Шихмамаєви, Урмаметєви. Тинбаївці підпорядковують собі юртівських татар, урусівці — єдисанців, що кочували при Волзі [18, 111-112]. У цей час втрачається вплив ногайординських дигнитаріїв, котрі уособлювали ногайську державність. Наприкінці 1630-х років уже не було жодного, хто мав титул бія, нурадина; титул кековата певний час утримував Янмамет-мурза, котрий володів лише 1200 улусними людьми. Відбувається руйнація ногайської державної традиції. Криваві усобиці та хаотичні пошуки нових територій ускладнилася натиском калмиків, котрі, скориставшись усобицею ногайців, насувалися на їхні кочовища. У 1628 р. калмики здійснили напад на ногайські кочовища, підпорядкувавши джембуйлуковців (алтаульців). Більш потужний наступ калмиків відбувся у 1634 р., тоді більшість ногайців зриваються з своїх прадавніх кочовищ й переходять до межиріччя Волги й Дону [18, 114-115].

Одночасно в Північно-Західному Причорномор’ї протягом 1620-х рр. формується улус ногайця Кантемир-мурзи Дивєєва, що став центром тяжіння для різних ногайських відгалужень, які залишали Поволжя. Немає підстав слідом за Б.-А. Б. Кочекаєвим вважати, що населення Буджацької орди формувалася за рахунок певної етнографічної групи ногайців, зокрема єдисанців [18, 107]. Склад Буджацької орди був гетерогенним і формувався внаслідок різночасових міграцій кочовиків зі сходу. Ці дрібні кочівницькі колективи виникали в умовах руйнації традиційних родових зв’язків, які забезпечували єдність кочівницької орди, а тому часто йменувалися не окремим народом чи ордою, а козаками. Ногайське населення Північно-Західного Причорномор’я отримало назву «білогородських козаків», від назви фортеці Білгород (Ак-кермен). За свідченям Боплана, у Буджаку «сходяться і переховуються бунтівні татари» [8, 46]. Подібні буджаківцям гетероґенні утворення не мали стійких інституцій підтримання внутрішньої єдності і найчастіше звалися у тюркомовному світі козаками. Головним згуртовуючим чинником для них були військові походи з метою грабунку землеробських народів. Відтак, тогочасні джерела вказують на надзвичайну агресивність буджаківців, навіть порівняно з «перекопськими татарами».

З огляду на зростання впливу Кантемир-мурза, турецький султан надав йому титул яли-агаси, тобто «охоронеця побережжя». Головним його політичним завданням став вихід з-під влади кримського хана через установлення прямого васалітету стосовно Османів. Становище турецького губернатора, на якому він фактично перебував, звісно, цьому сприяло. Але амбіції Кантемира цим не задовольнялися; йому хотілося стати династійним правителем, лишаючись при цьому у васальному зв’язку з турецькими султанами. Тим самим, він би став на один рівень з правителями Криму, Молдови та багатьох інших напівнезалежних держав, що входили до розмаїтого політичного простору Османської імперії. Так само як у свій час Едигей (основоположник Ногайської Орди), Кантемір створив міфічну ґенеалогію. Підкреслюючи винятковий аристократизм своєї фамілії, він вів свій родовід від Тамерлана, «иначе именуемого Кань-тимур» і вважав, що цей першопредок походив від Чингіс-хана у восьмому поколінні, серед нащадків якого згадувався хорезмський правитель Алугбег Мурза [3, арк. 24].

Одночасно із зміцненням влади Кантемир-мурзи в Криму посилився вплив споріднених з ногайськими мурзами родів Мангит і Мансур, представники яких увійшли до кола кримських карачі-беїв, — найвищої після Гіреїв аристократії ханства. Крім того, Кантемир мав своїми родичами й Ширинських мурз [23, 183-187]. Ногайські мурзи почувалися у Криму на пільговому становищі; їхні улусні люди зайняли під кочування дністро-дунайське межиріччя, правобережжя Дніпра, рівнинну частину Кримського півострова. За цими територіями швидко закріпилася назва ногайських кочовищ. Зокрема, у 1634 р. православний богомолець зазначив щодо кримських передгірь: «А Старой Крым (місто Ескі-Крим, — В. Г.) стоит пуст, в степь подався далеко, в нагайское кочевье» [25, 692].

І все ж, Кантемир-мурзі не вдалося створити власне князівство у північно-західних степах Причорномор’я. Після його вбивства ногайські мурзи втратили колишній вплив у Криму, клан мангитівців витісняється з кола карачі-беїв, а кримський хан поновлює пряму владу над Буджаком. Хоча родина Кантеміра зберегла значення впливової аристократичної фамілії, її представники зайняли першорядне місце серед молдавської знаті, а деякі з них, зокрема Дмитро Кантемир, призначалися турецьким султаном господарем Молдови [3, арк. 25].

Таким чином, потрапивши до орбіти політичного, економічного та культурного впливу Кримського ханства та Туреччини, буджаківці віддалилися від традиційних форм господарства, побуту та культури, властивих більшості ногайців, основний масив яких на той час перебував у стані хаотичних міграцій у межиріччі Волги і Дону та на північ від Кавказу. У другій половині XVII ст. більшість буджаківців вже встигла «зламати свої гарби», тобто припинила кочування й мешкала у постійних селищах, ставши податковим населенням — реайя. Ще у 30-х роках XVII ст. таких селищ нараховувалося до дев’яти десятків [8, 46]. На 1663 рік вони вже перебували під фіскальним та адміністративним контролем ханського яли-агаси, що мав резиденцію у селищі Ханкишла [36, 190, 195, 264]. Однак Буджацька орда ще на початку XVIII ст. залишалася потужним осередком сепаратизму, час від часу виходячи з підпорядкування кримському ханові і виступаючи при цьому центром тяжіння різних ногайських відгалужень, що мігрували до Північного Причорномор’я.

Поруч з Буджацькою ордою, джерела вказують на перебування ногайців в складі так званної Очаківської орди [24, 485]. Немає підстав вважати це утворення стабільним за своїм складом, так само як і ототожнювати його з єдисанцями, як це трапилося у беззастережному висновку А. Скальковського [30, 361-362]. Зважмо на те, що близько 1625 року фіксується кочування Малої Ногайської орди між Перекопом, Очаковом, вздовж Азовського моря і впритул до Сіверського Дінця. При цьому «губернатор» Перекопу, інакше ор-бей, був їхнім начальником з адміністративними, судовими та військовими функціями [24, 485]. В Очаківському степу, що за Е. Челебі звався «пустелею Хейхат», у 60-ті роки XVII ст. кочувало ногайське відгалуження кара-таяк в кількості «три сотні общин», тобто родових об’єднань [36, 114], що жодним чином не пов’язується з Єдисанською та Малою Ногайською ордами.

Між 1577 і 1584 роками різні ногайські відґалуження, що кочували на степовому лівобережжі Дніпра, біля Овечих Вод, у верхів’ях Самари та на Міусі мали своїм форпостом побудований на Кальміусі кримським царевичем Алди-Гіреєм «городок» Боли-Сарай [23, 33-34]. У 1592 р. на Кальміусі розташувався Арасланів улус, звідки ногайці здійснювали набіги на російське порубіжжя [26, 470]. Проте стабільної ногайської спільноти з центром на Кальміусі не утворилося. Ця місцевість довго залишалася транзитним коридором міграцій та нетривалого перебування кочовиків. Зокрема, в 1680 р. тут позначено «самое причинное и воровское место, где выходят безпрестанно от Азовской степи и из Дону калмыки, и из Запорожья казаки, и из Крыма и из Ногай татаровя» [31, 575].

Небезпечне сусідство запорозького та донського козацтва примусило ногайців відмовитися від здійснення повного циклу меридіонального кочування за стабільним маршрутом, що було звичайним у поволзьких степах. «Вони не мають постійного місця, нишпорять то тут, то там по цих великих неозорих степах», — засвідчив Г.-Л. де Боплан [8, 38]. У хроніці О. Гваньіні наголошується на тому, що «татари» «не мають ніяких певних кордонів у своїх поселеннях та полях, але кочують дикими полями» [10, 26]. Ситуацію хаотичних міграцій ногайців між Чорним та Каспійським морями відображено у цій хроніці вказівкою про те, що причорноморські «татари» «під час зими … тікають на Каспійське море» (хоча, не виключено, що це є компіляцією з джерел щодо ногайців, котрі кочували на Нижній Волзі) [10, 27].

Кочування в середніх течіях Дніпра і Південного Бугу для причорноморських ногайців було можливим лише взимку, а з настанням весни вони відкочовували ближче до моря або на Кримський півострів. «Наскільки наш Бористен незручний для перекопців улітку, настільки вигідний для них узимку, тому що … з припиненням судноплавства, вони з повною безпекою пасуть свої стада … на островах серед лозових заростів на цій ріці», — писав М. Литвин [15, 50]. М. Бронєвський доповнив ці свідчення: «татари ці дуже бояться наших низовських козаків … [а] також тих стрільців, котрі влітку й восени плавають по Бористену і чинять на них раптові і сильні напади. Однак … коли Бористен вкривається кригою, вони звичайно залишаються [тут] на зимове кочів’я» [9, 338]. Походи українських козаків на турецькі фортеці та «кримські улуси» перешкоджали нормальному кочуванню ногайців. Запорожці, за свідченням М. Бєльського, «завдають дуже часто великого лиха татарам і туркам .., а в полях (в степу, — В. Г.) немало брали здобичі, так що тепер і турки, і татари побоюються далеко виганяти овець і рогату худобу на пасовище, як вони колись пасли, також не пасуть вони худобу ніде і по тому [лівому] боці Дніпра на відстані лише десяти миль від берега» [26, 482]. Зокрема, у травні 1646 р. на урмаметєвих ногайців, котрі, перебуваючи в міжусобній боротьбі з іншим ногайським угрупованням тинмаметівцями, відкочували до причорноморських степів, напали до 7 тис. запорожців, через що вони сховалися за Перекоп. Лише згодом, в серпні того ж року, вони розташувалися для кочування біля р. Молочної [14, 3].

Отже, кочування ногайців у Північному Причорномор’ї відбувалося за більш рухливим порядком, ніж у Поволжі. Якщо юрти поволзьких ногайців були подібними житлам інших класичних кочовиків, складалися з розбірних решіток, поверх яких настилалася повсть, вони ставилися на декілька тижнів на становищі поблизу пасовищ [21, 12], то житла причорноморських ногайців були нерозбірними й ставилися на гарби, тобто були прилаштовані до більш частої зміни стійбищ [29, 136-137].

Час від часу до північного Приазов’я прикочовували аули Малої Ногайської орди (Казиєвого улусу), котрий, мірою зосередження на Північно-Західному Кавказі склав основу для формування Кубанської орди. Розселення малих ногаїв стабілізувалося у першій половині XVII ст. на території «от реки Кубы от гор к Черному морю и к Азовскому морю, и до верх реки Маначи от тех гор все кочевье Малых Нагаев Казыева улусу» [17, 88]. Близько 1636 р. мурза Казиєвого улусу Касай розподілив Малий Ногай на дві частини між своїми синами Наврузом і Касбулатом [28, 177], котрі започаткували поділ на відґалуження Навруз-улу і Каспулат-улу. За даними донського отамана Д. Єфремова (1735) значиться, що в минулому, «Болшои Нагаи и Малои Нагаи … от Астрахани отошли в Кабарду, а оттуда перешед пребывание свое возимели при реке Кубани в державе турецкого султана, где и поныне кочуют. И Малои Нагаи оставя свое звание прежнее ныне имянуется салтанулу, которых Касаи мурза разделил на части, и первую часть отдал сыну своему Касбулату, а другую часть отдал другому своему сыну Наврюзу и оттого времяни оныя татары и доныне кочуют надве части [разделенные], и первая из оных именуется Касбулат улу, а другая Наврюз улу» [1, арк. 1]. Секретар астраханського губернатора «з калмицьких справ» В. Бакунін (1754) зазначив: «А все мурзы того Малого Нагаю произошли от одного Касая-мурзы и потому все обще и доныне называются касаевы дети». При цьому, подано відомості про відґалуження Кубанської орди: «А Малого Ногаю каспулат улу, наврюз улу, солтон улу» [2, арк.1 зв.].

Під час пізніших міграцій, коли до складу кубанських ногайців входили інші ногайські відґалуження, Кубанська орда трансформується в територіальну спільноту з домінуванням роду Касаї-улу. Кубанські ногайці часто здійснювали набіги на російське порубіжжя спільно з іншими ногайськими відгалуженнями та калмиками, що забезпечувало їхні тісні контакти та осідання частини ногайських відгалужень при Кубані. Так, у 1703 р. разом з кубанцями здійснили набіг на Камишенку, Царицин частина єдисанців та джембуйлуковців [4, арк. 2 зв.-3]. На той час на Кубані кочували окремі аули великих ногаїв, зокрема улуси китай-кипчацьких Кара-мурзи, Ак-мурзи, Чюва(?)-мурзи, а також калмицькі Батир-мурза та Ейтемір-мурза [4, арк. 6-6 зв.].

Джерела дозволяють простежити загальну динаміку змін кількості кочового населення у Північному Причорномор’ї протягом XVI –XVII ст. Якщо взяти за основу визначення кількості населення відношення військового населення до мирного як 1 до 5 (це є типовим для більшості кочовиків), то отримаємо наступні дані. Близько 1550 р. населення Перекопської орди становило до 150 тис. чол., виходячи з розрахунку, що кримський хан міг мобілізувати лише 30 тис. воїнів загалом усієї, «якщо піднімуться … усі — навіть немічні» [15, 11], то на 1625 р. маємо звістку про 50 тис. ногайських вершників [24, 485]. Отже, наявне зростання від 150 тис. до 250 тис. чоловік. На 1709 р. Причорноморські ногайці відряджали на війну від 40 до 60 тисяч чол. [33, 45]. Таким чином, на початок XVIII ст. в Кримському ханстві зосередилося ногайців більше 300 тис. чол. У більшості, ми маємо справу з розрізненими групами ногайців, котрі не становили великих субетнічних спільнот. У шертній грамоті кримського хана Іслам Гінея (1647) йдеться про те, що у складі Кримського ханства перебувала Буджацька орда, а також «ногайские мурзы, и Мансурова родства и Меншого Ногаю мурзы, которые в нашем повеленьи, все мурзы и черные улусные люди, и азовские татаре и черные люди» [37, 45].

З огляду на попередній виклад зважмо, що ногайське населення Кримського ханства наприкінці XVII cт. складало стійкі територіальні спільноти, представлені Буджацькою та Кубанською ордами, а також дрібними відгалуженнями, які ситуативно перебували на території, контрольованій губернаторами Очакова, Перекопа та Азова, не складаючи цілісних етнографічних груп. Єдисанці, єдичкульці та джембуйлуківці кочували поза межами Кримського ханства. Взаємини ногайців із запорозьким козацтвом у даний період найчастіше диктувалися мотивами здобичництва, явищем органічним для українського степового порубіжжя.

Грибовський Владислав Володимирович, кандидат історичних наук, директор Нікопольського реґіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України



Джерела та література

1. Архів зовнішньої політики Російської імперії (далі: АЗПРІ). — Ф. 127. «Ногайские дела». Оп. 1. — Спр. 1. 1736 р. — 4 арк.

2. АЗПРІ. — Ф. 127. «Ногайские дела». Оп.1. — Спр.1. 1754 р. — 79 арк.

3. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського — Ф. 12. Док. 702: «Век дворянства Василия Абазы(,) сочиненный им самим для памяти и нужных сведений детям и потомству его». 1819-1827 рр. — 252 арк.

4. Російський державний архів давніх актів. — Ф. 120. «Кубанские дела». Оп. 1. 1704 р. Спр. 1. — 7 арк.

5. Бачинська Олена. Колонізаційна політика Стамбула на Придунайських землях у XVIII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — Вип. 3. — К., 2003. — С. 243-252.

6. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавчі дослідження. — К.: Наукова думка, 1971. — 199 с.

7. Берг Л.С. Население Бессарабии. Этнографический состав и численность. — Петроград: Изд.-во РАН, 1923. — 60 с.

8. Боплан Г.-Л., де. Опис України. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер з фр. Я.І. Кравця. — Львів: Каменяр, 1990. — 301 с.

9. Броневский Мартин. Описание Крыма (Tartariae Descriptio) // ЗООИД. — Т. VI. — Одесса, 1867. — С. 333-367.

10. Гваньіні О. «Хроніка про татарську землю» / Переклад з польської мови, вступ та коментар Ю.Мицика. — Запоріжжя: РА «Тандем У», 2000. — 70 с.

11. Гизер С.Н. Турецкий источник по истории буджакских ногайцев // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-XIX століття. — Вип.6. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. — С. 212-215.

12. Греков И.Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы в XIV — XVI вв. — М.: Изд.-во вост. л.-ры, 1963. — 374 с.

13. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-XVIII ст.) //Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. — Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. — Львів, 1991. — С. 28-44.

14. Донские дела. Книга третья // Русская историческая библиотека. — Т. ХХVI. — СПб., 1909. — 1022 с.

15. Извлечение из сочинения Михайла Литвина (1550 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. — Вып. І. — К., 1890. — С. 1-58.

16. Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. — Кн. 8. — К.: тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1894. — С. 57-115.

17. Книга Большому Чертежу / Подготовка к печати и редакция К.Н. Сербиной. — М.-Л.: Изд.-во АН СССР, 1950. — 229 с.

18. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. — Алма-Ата: Наука, 1988. — 272 с.

19. Лясота Еріх. Щоденник // Жовтень. — 1984. — № 10. — С. 97-110.

20. Меховский Мацей. Трактат о двух Сарматиях. — М.-Л., 1936. — 288 с.

21. Небольсин Павел. Очерки Волжского низовья. — Спб.: тип. МВД, 1852. — 197 с.

22. Негри А. Извлечение из турецкой рукописи [Одесского] общества [истории и древностей], содержащей историю крымских ханов // ЗООИД. — Т. І. — Одесса, 1844. — С. 379-392.

23. Новосельский А.А. Борьба Московського государства с татарами в первой половине XVII в. — М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1948. — 447 с.

24. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, менгрелов и грузин Жана де Люка // ЗООИД. — Т. 11. — Одесса, 1879. — С. 473-493.

25. Повесть известна и удивлению достойна о мощах неведомаго святаго … списано многогрешным попом Иаковом в лето 7153 (1634 г.) // ЗООИД. — Т. 2. — Одесса, 1852. — С. 687-682.

26. Покровский М.Н. Русская история с древнейших времен // Избранные произведения. — Кн. 1. — М.: Мысль, 1966. — 725 с.

27. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. — Т. I. — СПб.: Собственная ЕИВ канцелярия, 1830.

28. Поноженко Е. А. Общественно-политический строй Ногайской Орды в XV — середине XVII вв. Дисс... канд. юридич. наук. — М.: МГУ, 1977. — 200 с.

29. Сапожников И. Домостроительство у ногайцев и турецко-татарского населения Северного Причерноморья (по описаниям второй половины XVIII ст.) // Матеріали Перших Новицьких читань. 24 жовтня 2002 р. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2002. — С. 136-143.

30. Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. — Вып. І. — Симферополь, 1867. — С. 358-398.

31. Список со статейнаго списка … Василия Тяпкина и Никиты Зотова // ЗООИД. — Т. 2. — Одесса, 1850. — С. 568-658.

32. Тунманн. Крымское ханство / Пер. с нем. Н. Л. Эрнста и С. Л. Беляевой. — Симферополь: Таврия, 1991. — 93 с.

33. Ферран Франсуаз. Путешествие из Крыма в Черкесию, через земли ногайских татар, в 1709 г. // Русский вестник. — 1842. — № 4. Апрель. — С. 41-56.

34. Ярлыкапов А.А. Ислам у степных ногайцев в ХХ веке (историко-этнографическое исследование). Дисс... канд. ист. наук. — М.: Институт этнологии и антропологии им. Н.Н. Миклухо-Маклая, 1999. — 256 с.

35. Fisher Alan [W]. The Crimean Tatars. — Stanford: Hoover Institution Press, 1978. — 255 р.

36. Челеби Эвлия. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века. — М.: Изд-во Вост. л.-ры, 1961. — 338 с.

37. Бережков М. Н. Крымские шертные грамоты //Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. — Кн.8. — К.: тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1894. — С. 35-56 (отделение II).



Надруковано: Грибовський В. В. Запорозько-ногайське порубіжжя у XVI — XVIII ст. // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Сучасні проблеми в дослідженні історії запорозького козацтва», 11-12 жовтня 2007 р., м. Запоріжжя. — Запоріжжя, 2007. — С. 26-46.

http://www.ukrterra.com.ua/developments/hi.../su/zap-nog.htm


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:16
Сообщение #5


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



До історії взаємин Війська Запорозького з Буджацькою Ордою в 1699-1700 рр.

http://dspace.nbuv.gov.ua/dspace/bitstream....pdf?sequence=1

Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування:

http://web.znu.edu.ua/pu/articles/218.pdf


”КОЗАЦЬКІ” ФОРМУВАННЯ НОГАЙЦІВ НА ПОЧАТКУ ХІХ СТ

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/zif/...8/pub/16/15.pdf

Використання російським урядом війська запорозького для відокремлення ногайських орд від Кримського ханства (1770-1771)

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Npif...6/grybovsky.pdf

Сообщение отредактировал Брут - 3.8.2012, 20:23


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:17
Сообщение #6


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Npif...6/grybovsky.pdf

Військова система ногайської орди та її реститути у причорноморських ногайців:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Gumj...-3/Gribovsk.pdf

Формування локальної групи причорноморських ногайців у 16-17 ст.

http://www.history.org.ua/JournALL/uacenter/4/14.pdf

Ногайські орди в системі державного управління Кримського ханства:

http://sites.znu.edu.ua/historySciWorks/7/gribovskiy.pdf

Сообщение отредактировал Брут - 3.8.2012, 20:28


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:28
Сообщение #7


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Валерій Бушаков

ЕТНОНІМИ БОДРАК І БУРТАС. ДО ПИТАННЯ ПРО
ІСТОРИЧНУ ДОЛЮ БУРТАСІВ

С.А. Абрамзон писав: "Узята сама по собі, у відриві від конкретного етнічного змісту, поза оточуючим етнокультурним середовищем та без урахування хронології, назва народності навряд чи може стати відправним пунктом для глибоких досліджень" [Абрамзон 1990, 31]. Постійно пам'ятаючи наведене вище застереження видатного етнографа, автор даної розвідки намагався врахувати всі історичні та лінгвістичні аспекти буртаської проблеми, щоби уникнути необгрун¬тованих висновків.
Про плем'я бадрак (бадырак, бардак) у Криму повідомляв турецький мандрівник XVII ст. Евлія Челебі [Челеби 1961, 64, 192, 1979, 29, 68]. У примітках до "Книги подорожі" Евлії Челебі коментатори пояснили етнонім бадрак таким чином: "Словом бардак (чи бадрак) Евлія Челебі називає всіх підданих кримського хана. Слово дарак (чи тарак) означає тризуб. Родова тамга — герб Ґіреїв — рисувалась у вигляді тризуба. Сполучення бадарак можна осмислити як 'з тризубом', тобто 'тризубні', '(династії Ґіреїв) підданці' [Челеби 1979, 222, прим. 40].
З таким поясненням етноніма бадрак не можна погодитись як з лінгвістичних, так і з історичних міркувань. По-перше, форма бадрак є вторинною відносно форми бод(ы)рак. По-друге, цей етнонім уже існував до становлення в Криму династії Ґіреїв (1427 - 1783 рр.), і, крім кримських татар, він представлений в етноніміях ногайців, башкирів, узбеків, казахів та туркменів. Також він не міг утворитися за допомогою перського префікса bа-, котрий формує прикметники, що вказують на наявність якоїсь ознаки чи якості, якщо зважити на те, що в етноніміях ногайців, казахів, каракалпаків та узбеків існує термін таракли 'з тамгою у вигляді гребеня' (тюркське слово тарак означає 'гребінь', а не 'тризуб').
Перша спроба пояснити походження етноніма бадрак належить домініканцеві Еміліо д'Асколі (1634 р.): "Татари двох видів: кримські татари, місцеві старожили, і татари-ногайці, що прийшли сюди близько 200 років тому зі Скіфії під проводом 12 мурз і на чолі з ханом. Кримські татари називаються патрак (Patrach) від імені ріки, що протікає в Татарії, обидва береги якої вкриті безліччю селищ, в яких вони мешкають, звідки вони потім розсіялися по всій Татарії" [д'Асколі 1902, 129-130].
Великий знавець історії Криму О. Бертьє-Делаґард у коментарі до твору д'Асколі зазначав, що слово патрак стосовно кримських татар він зустрічає вперше і смисл цього слова йому незрозумілий. Він зіставив його з російським батрак і французьким patraque і додав, що "деякі татари мають його на додачу до свого прізвища" [д'Асколі 1902, 175].
Свідчення д'Асколі про те, що етнонім патрак стосується всіх кримських татар, підтверджується зауваженням О. Сергєєва, що вони називали ногайців "торсук-ногай (торсук — міх або цебро, в якому ногайці зберігали кумис). Ногайці ж називали татар бадрак (робітник), називаючи цим словом ледачого, нетямущого робітника" [Сергеев 1912, 120].
Ногайці явно пояснювали етнонім бадрак з російської мови (як це робив і О. Бертьє-Делаґард), надаючи йому зневажливого значення, що вказує на його нетюркське походження. Окрім російського батрак та французького patraque 'розбита, зламана річ', 'мотлох', 'руїна (про людину)', 'зношений (про річ)', 'кволий', 'хирлявий', слова, близькі за фонетичним складом до етноніма бадрак можна відшукати в різних мовах світу: запозичені з грецької мови арабські batrak 'патріарх' та batraq 'патрицій', 'начальник війська', 'патріарх', чуваське патрак 'неміцний, ламкий', марійське патрак 'ножиці', караїмське бадракь 'костоправ', ногайське бадирак 'великоокий', давньотюркське bodraq, budraq 'розсіяний, вільний (про худобу)' монгольське badarag 'кремезний, присадкуватий, дужий, плечистий'.
Ріка, про яку писав д'Асколі, — це Бадрак, притока Альми, що отримала свою назву від селиша Бадрак (інакше Тав-Бадрак 'Лісовий Бадрак') внаслідок топонімічної метонімії, як зазначав ще академік П. Кеппен [Кеппен 1837, 347, прим. 517]. Він писав: "Проте назва ріки Бадраку має походити від грецького βατραχος чи βατρακος (новогрец. βατρακας), жаба" [Кеппен 1837, 322]. Із цією курйозною етимологією гідроніма перегукується припущення В. Топорова, що рос. батрак, "зафіксоване, здається, у XVI ст., могло виникнути з грец. βαθραχος ~ βαθρακος у результаті семантичної трансформації 'жаба'  'робітник' " [Топоров 1984, 160-163]. Р. Ахметьянов припускає, що батрак може походити від монг. badarag (див. вище) [Ахметьянов 1989, 1б3]. Очевидно, слово батрак має іранське походження, його можна виводити з форми *bartak, зіставивши з давньоіндійським bhŗtaka 'наймит', перським bärde та афганським barda 'раб, невільник', "полонений, бранець'.
О. Трубачов безпідставно вважає кримський гідронім Бадрак індоарійським мовним реліктом і пояснює його з д.-інд. bhadraka 'щасливий, хороший, красивий' [Трубачев 1977, 19].
Як зазначалося, етнонім бадрак у різних варіантах відомий далеко за межами Кримського півострова; це — ногайське плем'я бадрак у Східному Ногаї, між Дніпром та Бердою, та Західному Ногаї (Єдісані), між Дніпром та Дністром, ногайський аул Баурдак ~ Бодрак ~ Бадрак на Молочних Водах, акногайський рід бодирак на Кубані, рід бодрак племені конгур Єдічкульської орди караногайців (І. Дрон помилково зіставляє з цим ногайським етнонімом назву махали Питирак у селищі Вулканешти в Молдові [Дрон 1985, 13], яка пояснюється з гагаузького питирак 'чортополох, парило, ріп'ях'; Ф. Гаріпова пов'язує з бадраками-ногайцями, що мешкали в XVI ст. в Казанському ханстві, гідронім Бадрак у басейні Черемшану та ойконіми Батрак у Мензелінському районі Татарстану, Бадраки в Самарській та Ульяновській областях і Батраки біля Сизрані на Волзі [Гарипова 1991, 219-220]); башкирське плем'я бадрак (башк. baðräq ~ buðäräq; рід бордак-канли ~ бадрак-канли племені канли казахів Середнього жузу; рід бадрак туркменського племені йомут.
У переліку монгольських і тюркських племен і родів, наведеному перським істориком Рашид ад-Діном (1247—1318 рр.) у "Збірці літописів" [Рашид ад-Дин 1952; 1960] племені бадрак немає. Не згадується воно і в інших писемних пам'ятках. Правда, у списках племен кочових узбеків є плем'я буйрак ËArIwB (або бутряк ËArTwB), котре колись входило до складу війська Бату-хана [Ахмедов 1965, 163]. Правильна назва цього племені böyräk ËArIwB (пор. османське ËArIwB böyräk та узбецьке буйрак 'нирки').
Безперечно, що родоплемінні группи бодрак ~ бадрак різних тюркських народів мають спільне походження. Р. Кузєєв про походження башкирського племені бадрак пише так: "Плем'я бадрак, у складі котрого в XIX ст. було всього три села, колись було численним. До переселення в Центральну Башкирію плем'я бадрак розселялося в районі верхів'їв Іку, де й тепер є кілька сіл з назвою Бадрак (Базрак). Сліди цієї ж етнонімії виявляються і на півночі Башкири, де в Янаульсь-кому районі є село Бадраш (Б3з3р3ш). Родоплемінні групи бадрак є в складі казахів Старшого жузу (бадрак-канли), гіссарських локайців (бадрагли), туркменів-іомудів (бадраг), ногайців (бадирак) та ін. Башкирська група бадрак найбільш близька до ногайської. Башкири-бадраки серед своїх предків називають Акмана, про котрого в шежере мінців сказано, що "він був з роду мурз", тобто ногайців. Оригінальна за формою бадракська тамга відповідає тамзі ногайського роду бадирак у поданні М. Баскакова. Широке розповсюдження назви бадрак на території Башкирії також може бути пов'язане із проникненням ногайських груп. Разом із тим присутність родоплемінних груп бадрак у складі кількох народів (башкирів, казахів, узбеків, туркменів, ногайців), а також сягаючий корінням прадавнини взаємозв'язок башкирських бадраків з племенами бішул і кумрук указують на те, що витоки походження племені бадрак слід шукати на сході, в районі формування тюрко-монтольських племен" [Кузеев 1974, 278]. Бадракську тамгу башкирів > "сана табаны" (полозок) [Кузеев 1974, 296] з деякою натяжкою можна вважати подібною до тамги "бодырак тамга" k акногайського роду бодирак [Баскаков 1940, 132].
Будь-яких доказів щодо азіатського походження племені бадрак Р. Кузєєв не навів. Очевидно, вони просто не існують. З тюркських мов етнонім бод(ы)рак не етимологізується. Форма patrach у д'Асколі з неприпустимою для тюркського слова ініціальною фонемою /р/, метатеза приголосних /d/ та /r/ і можливість переходу первинної фонеми /о/ в /а/ в деяких варіантах етноніма дають підставу поставити питання про його іранське походження, бо в тюркських мовах кипчацької та огузької груп слова з /р/ в анляуті є, як правило, запозиченими з перської мови. Так, у киргизькій мові в словах іранського походження глуха /р/ в анляуті стає дзвінкою /b/ (див. численні приклади на букву "п") [Юдахин 1965, 604-614].
Іранський етимон етноніма бод(ы)рак (< *podrag) можна реконструювати як *pordag (пор. казахський етнонім бордак та кримський ойконім Бордак на річці Західний Булганак [Бесчинский 1905; лист ІІ карты горного Крыма].
Францисканець Плано Карпіні, що у 1245 - 1247 роках здійснив подорож з Ліона до Монголії (його шлях проліг через причорноморські й приволзькі степи), називає поміж підкорених монголами народів кангитів, команів, брутахів, "котрі суть іудеї", мордву, турків, хозарів та самоїдів [Карпини 1957, 57]. В іншому місці він називає країни, що межують з Команією: "З півдня ж до Команії прилягають Алани, Чиркаси, Хозари (Gazaros), Греція та Константинополь, також земля іберів, Кахи, Брутахії, котрі вважаються іудеями — вони голять голову, — також земля Цикків, Георгіанів і Арменів та земля Турків" [Карпини 1957, 72]. Брутахи П. Карпіні — це нащадки буртасів, про яких писали в IX - Х ст. арабські географи [Карпини 1957, 215, прим. 143; 271, прим. 183].
Етнонім бод(ы)рак (бадрак, бордак) можна порівняти з етнонімом брутах (*burtag ~ *bortag). І таке зіставлення буде коректним з лінгвістичної та історичної точок зору.
Ймовірно, вперше буртасів під перекрученим найменуванням ÓajrB бурджāс (з Óa[rB буртас) називає ал-Кальбі (помер 819 р.) [Гаркави 1870, 20]. Праця про буртасів арабського астронома й географа ал-Балхі (близько 850 - 934 рр.) не збереглася, але дані з неї використав ал-Істахрі в "Книзі шляхів та держав" (30 - 50-ті роки Х ст.), а потім, вже спираючись на ал-Істахрі, Ібн Хаукал (40 - 60-ті роки Х ст.) та ал-Мас'уді (середина Х ст.) [Вопросы... 1990, 34-43]. Докладні відомості про буртасів (ÓADrB бурдас) подає арабський географ Ібн Русте (кінець IX - початок Х ст.) у "Книзі дорогоцінних скарбів", уривок з якої орієнталіст та семітолог Д. Хвольсон знайшов у 1866 році в бібліотеці Британського музею і видав з перекладом та коментарями, помилково прочитавши ім'я Ібн Русте як Ібн Даста. Ібн Русте повідомляє: "Земля буртасів лежить між Хозарською та Болгарською землями, на відстні п'ятнадцятиденної путі від першої. Буртаси підкоряються царю хозар і виставляють у полі 10000 вершників. [...] Земля їх простора й багата лісистими місцями. На болгарів і печенігів, будучи сильними й хоробрими, роблять вони напади. Віра їхня схожа на віру гузів. Собою вони стрункі, красиві, дорідні. [...] Буртаси мають верблюдів, рогату худобу й багато меду; головне ж багатство їх полягає в кунячому хутрі. Одні з буртасів спалюють небіжчиків, другі ховають. Земля, ними населена, рівна, а з дерев найчастіше зустрічається в ній хелендж. Займаються вони й рільництвом, але головне їхнє багатство складають мед, хутро куняче та хутро взагалі. Країна їх як у ширину, так і в довжину простягається на 17 днів путі" [Хвольсон 1869, 19-21]. Далі дізнаємось, що із землею буртасів межує земля волзьких булгарів і що між ними три дні шляху.
Д. Хвольсон навів також додаткові свідчення про буртасів (Óa[rB буртас) з ал Балхі: "Буртаси — народ, котрий межує з хозарами. Між цими двома народами не живе інший. Буртаси живуть розкидано по берегах Волги. Буртас — ім'я країни, також Русь і Хозар; Серір же ім'я держави, а не міста чи народу... Буртас - ім'я країни, і буртаси мають дерев'яні будинки й живуть розсіяно. Башкири розділяються на два класи тощо... Мова болгар схожа з хозарською. Буртаси ж говорять мовою відмінною [від мови двох згаданих народів]. Так само відрізняється мова русів від мови хозарів і буртасів" [Хвольсон 1869, 73].
У "Повісті врем'яних літ" перераховуються східнослов'янські, балтські та фінно-угорські племена, зокрема мурома, черемиси й мордва, але буртаси не згадуються. Відсутні буртаси й у "Таємному переказі" (XIII ст.) серед народів, котрих збиралися підкорити собі монголи на заході. Алани (асут) серед тих народів названі. В обох збережених рукописах "Слова про загибель Руської землі" (XIII ст.) серед народів, що оточували Русь, буртаси названі між болгарами та черемисами; називається й мордва [Бегунов 1965, 154, 155]. Рашид ад-Дін повідомляє, що в 1236 - 1237 роках татари воювали мокшу, буртасів та арджан (ерзя) [Тизенгаузен 1941, 36]. У руському літописі буртасів названо в складі війська золотоординського темника Мамая в битві на Куликовому полі (1380 р.). У літописах XVI - XVII ст. згадуються "буртасы... посопные татаровя" (вони сплачували натуральний оброк — хліб "посóпом", тобто збіжжям) [Попов 1973, 115, 116].
Можливо, саме буртаси під іменем бродників тричі згадуються в руських літописах. У 1147 році вони разом з половцями прийшли на землю В'ятичівську на допомогу великому київському князю Ізяславу, у 1216 році під час боротьби поповнювали військо Ярослава Всеволодовича, а у 1223 році в битві половців і руських князів проти монголів на Калці були на боці останніх. Етнонім бродник може бути спотвореною формою етноніма бордак, котра виникла внаслідок його зіставлення з руським дієсловом бродити (пор. руське берендеї, якому відповідає тюркський етнонім байиндыр).
Етнолінгвістичній атрибуції буртасів, їх локалізації та історії присвячена чимала література [див. Васильєв 1960, 181-199]. У 1990 році буртаській проблемі була присвячена наукова конференція [Вопросы... 1990]. Різні вчені вважають буртасів аланами, тюрками або фінно-уграми.
Вирішуючи історичну долю буртасів та питання їхнього походження слід керуватися концепцією, сформульованою Р. Кузєєвим та Ш. Мухамедьяровим у програмній статті "Етногенез та етнокультурні зв'язки тюркських народів Поволжя і Приуралля: проблеми та завдання": "...вихідна етнічна ситуація ніколи не може бути точною чи навіть близькою копією результату, з котрим дослідник стикається візуально. Тому, незважаючи на ідентичність етнонімів, етноси стародавності, середньовіччя й нового часу, навіть при збереженні певних еталонів спадкоємності, в цілому становлять різні явища (навіть, певне, з різними моделями поведінки й різними ціннісними орієнтаціями). Ось чому дискусії, що іноді розгоряються навколо проблем етнічної спадщини, пошуки прямих предків під тотожними сучасним етнонімами давнини тощо, не призводять до бажаних результатів" [Кузеев, Мухамедьяров 1990, 55]. Зміни етнолінгвістичного змісту етноніма буртас, що відбувалися на протязі майже тисячоліття, й спричинилися до виникнення буртаської проблеми в історичній науці.
Ряд учених, починаючи від академіка X. Френа, ототожнюють буртасів з мордвою-мокшою. Так, А. Гаркаві звернув увагу на те, що, за Костянтином VII Багрянородним (905 - 959 рр.), "частина Пацинаків [печенігів] живе на відстані кількох днів від Хозарії та Мордви (απο της Μορδιας), значить безпосередньо ме¬жували з хозарами, точно як Араби описують Буртасів" [Гаркаві 1870, 20]. З мордвою-мокшою ототожнювали буртасів В. Гольмстен [Гольмстен 1946] та О.П. Смирнов [Смирнов 1951; 1952; 1958]. Академік А. Новосельцев [Новосельцев 1990, 112] вважає найбільш обгрунтованою спорідненість буртасів з мордвою. Але Б. Васильєв переконливо довів, шо буртасів не можна ототожнювати з мордвою [Васильєв 1960]. Проти такої точки зору заперечує О. Попов, який зазначав, що руські джерела XVI - XVII ст. розглядають окремо мокшу, буртасів, татар та чувашів і ніколи їх не змішують [Попов 1973, 111-114]. Гіпотезу про тотожність буртасів і мордви тепер фактично відхилено [Афанасьев 1984, 30]. Академік О. Пріцак висловив припущення, що в трактаті Костянтина VII Багрянородного "Про управління імперією" під етнонімом Μορδια ховаються буртаси [Golb, Pritsak 1982, 134]. Дійсно, оскільки етнонім мордва не є самоназвою ерзі або мокші, то немає підстав співвідносити ім'я Μορδια у Костянтина Багрянородного лише з предками мордви. Іранський термін mard 'людина' (пор. перське märd, афганське mard~ maŗdi 'мужчина', 'людина', 'хоробра людина', перс. märdom, афган. mardum 'люди, народи') був запозичений фінно-угорськими мовами (фінське marras з mardas 'істота чо¬ловічої статі', комі морт 'людина', удмуртське мурт 'людина', 'чоловік, мужчина', марійське мари 'чоловік', 'людина') і став самоназвою марійців (марі), удмуртів (удмурт, у компоненті уд відбита назва ріки Вятки). Цим іранським терміном могли називати себе й буртаси. Правда, Л. Кліма вважає, що "етнонім мордва колись був самоназвою всього народу" (тобто мокші та ерзі) [Клима 1989, 47]. Багато вчених бачать у буртасах предків татар-мішарів, вважаючи буртасів тюрками або ж мадярами. Мішари (самоназва татар) мешкають переважно на південному заході та півдні від казанських татар, у Нижньоновгородській, Тамбовській, Пензенській, Ульяновській, Саратовській, Волгоградській, Рязанській та Оренбурзькій областях, у Мордовії, Татарстані та Башкортостані. В Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона вони іменуються мещеряками [Энциклопедический словарь 1890 - 1904, Т. 19, кн. 37, 231]. Давнішні російські джерела називають їх також можарами [Энциклопедический словарь 1890 - 1904, Т. 38 А, кн. 76, 934]. Етнонім можар відбився в ойконімах Великі та Малі Можари на ріці Парі (ліва притока Оки) у Рязанській обл. та Можарки в колишній Казанській губернії, на південь від Цивільська (ойконіми, похідні від етноніма можар, див. на карті до статті Б. Васильєва [Васильєв 1960]). Етнонім мішар (мещеряк) походить, очевидно, від назви місцевості Мещера (цей хоронім деякі вчені зіставляють з етнонімом мадяр), де колись мешкало фінно-угорське плем'я мещера. Мещера займала межиріччя Клязьми, Москви та Середньої Оки і складала частину мордовського етносу [Финно-угры... 1987, 92]. У давнину Мещера охоплювала чотири майбутні північні повіти Тамбовської губернії (де ще в XV ст. згадуються Мещерські во¬лості) та західні повіти Пензенської губернії. З 1298 по 1398 роки Мещерою воло¬діли нащадки татарського князя (бея) Бахмета Усейновича з племені шірін, родоначальника князів Мещерських. У 1452 році в Мещері утворилося васальне Касимовське ханство, засноване Касимом, сином золотоординського хана Улу-Мухаммеда, який одержав володіння від Москви - Мещерський Городець на Оці, згодом названий Касимов. Ханство проіснувало 200 років.
Буртасів з мещерою (предками мішарів) ототожнюють Б. Васильєв [Васильев 1960] і Л. Кліма [Клима 1989, 48-49]. Б. Васильєв вважає, що в IX - Х ст. угромовні буртаси, споріднені з мадярами, мешкали поблизу волока з Дону у Волгу, звідки під тиском половців змушені були пересунутися на північний захід у Мещерський край. Мішари (мещера, мещеряки) є отуреченими нащадками буртасів, а етнонім мішар генетичне тотожний етнонімам мадяр (маджар у східних авторів) та башкорт (баджгард у східних авторів). Він гадає, що етнонім буртаси на Русі аж до XVI ст. вживався як паралель до етноніма мещера.
П. Черменський локалізує буртасів Х ст. на правому березі Волги та в ба¬сейні Медведиці й Хопра і вважає їх мадярським племенем, що переселилося разом з іншими мадярськими племенами з Башкирії за Волгу. Буртаськими (угорськими) він вважає гідроніми на -ас, -ис, -ус та -ес на півдні та південному заході Пензенської обл., у басейнах верхньої течії Виші, Ворони й Мокші. У XII ст. під тиском половців буртаси відійшли на північ та захід, де розселилися серед мордви, черемисів і чувашів [Черменский 1970]. М. Полубояров та О. Расторопов середньовічних буртасів ототожнюють з мадярами, вбачаючи в них предків мішарів та російської мещери [Вопросы... 1990, 70-75; 75-84]. А. Халіков гадає, що у VIII - IX ст. буртаси займали землі між Волгою і басейнами Сури та Мокші, де саме й сформувалися татари-мішари [Natarica... 1987, 334-353]. Він також вважає буртаськими армієвський та серго-поливанівський курганоґрунтові могильники в Пензенській обл., датовані IХ - Х ст., і вбачає в буртасах предків мішарів, що нібито перейняли етнонім у мадяр, які сусідили з ними [Вопросы... 1990, 88-97].
Б. Заходер вважав буртасів тюрками [Заходер 1962, 244; 1967, 38]. Предками мішарів і половців вважав буртасів Ф. Чекалін [див. Васильєв 1960, 185-186]. Р. Мухамедова також вважає буртасів тюрками і предками мішарів, а проміжним етапом між ними "посопних татар". Етнонім мішар вона виводить з імені угрів-мочар (мадяр?), котрі нібито також брали участь в етногенезі мішарів [Tatarica... 1987, 242-253]. М. Закієв заперечує думку Р. Мухамедової про походження мішарів від буртасів і вважає їх нащадками давніх мадяр. Він ототожнює етноніми мадяр та мішар, вважаючи їх питомо тюркськими, і пояснює останній з ностратичного *міше 'ліс', 'дерево' та тюркського ер 'людина, люди', 'мужчина'. М. Закієв припускає, що іншим етнонімом мішарів у давнину міг бути етнонім акацири і вважає мішарів "одним з найдавніших тюркомовних племен". Частина їх нібито увійшла до складу угорців, яким передала свій етнонім у формі мадяр [Tatarica... 1987, 280-289]. В іншій своїй публікації М. Закієв стверджує, що середньовічні алани-аси та буртаси були тюрками, а не іранцями. Основною методою його доказів є безпідставні з лінгвістичної та історичної точок зору зіставлення різних етнонімів між собою або етнонімів з апелятивами. Він погоджується з тими дослідниками, які вбачають у буртасах предків мішарів, і виводить етнонім останніх з етноніма буртас [Вопросы... 1990, 21-22]. Що буртаси були тюркомовним племенем, котре прийшло у Волго-Донське межиріччя зі сходу, намагається довести Ш. Бахтієв (до речі, тюрками він вважає також асів). На його думку, пря¬мими предками чувашів є буртаси, що переселилися на територію Чувашії після розгрому Хозарського каганату Святославом у 965 році. Етнонім буртас Ш. Бахтієв пояснює як *пÿртас 'осілі аси' з чуваського пÿрт (марійське пöрт) 'дім, хата, житло' та етноніма ас [Бахтиев 1990; Вопросы.. 1990, 10-14].
Проте при наявності таких розбіжностей у підході щодо розв'язання буртаської проблеми, питання етнолінгвістичної природи буртасів та їх локалізації в епоху Хозарського каганату можна вважати вирішеним [Афанасьев 1985; 1984; Бубенок 1993, 1—10]. Буртаси - це алани-аси, які в середині VIII ст. прийшли з Північного Кавказу, з району П'ятигір'я, де сформувалося основне ядро аланів, в басейн Середнього Дону, і де в цей час з'являються катакомбні могильники, котрі мають найближчі аналогії саме в катакомбних аланських могильниках Північного Кавказу [Степи... 1981, 69-70]. Археологічні пам'ятки аланів-буртасів у Донецько-Донському межиріччі становлять аланський варіант салтівської культури, носіями якої в Хозарському каганаті були тюрки-булгари та іранці-алани [див. Степи... 1981, 35-39]. В ареалі цієї культури, в басейні верхнього Дінця й далі на захід, аж до Дніпра, відкрито поховання з трупопокладаннями, етнічна належність яких досі не встановлена [Степи...1981, 71-72]. На початку Х ст. варіант салтівської культури Донецько-Донського межиріччя з невідомої причини припиняє своє існування. Частина населення, на думку Г. Афанасьєва, пересунулася на землі мордви та мещери на Середній Волзі, де буртаси згадуються в писемних джерелах аж до XVII ст. [Афанасьев 1985, 93].
Г. Бєлорибкін гадає, що буртасам належали датовані XI—XIII ст. поселення з брунатно-червоною керамікою, що розподіляються на дві групи: 43 пам'ятника у Верхньому Посур'ї та 26 пам'ятників у межиріччі Мокші та Ваду. Найбільші городища на місці цих поселень - це Юловське, Наровчатське та Неклюдівське. У 1237 році ці поселення розгромили монголи, що йшли на Рязань. Основним заняттям населення тоді було рільництво [Вопросы... 1990, 14-18].
О. Селіванов писав, що в "Пензенській губернії здавна жили мордва, мурома, мещера та буртаси. Найдавніші поселення: Мурунза, Мещерське, на р. Хопрі, і Буртас, у нинішньому Керенському повіті. [...] Буртаси і мурома злилися з сусідніми народами, особливо з росіянами. [...] Мещеряки в кількості 33 тисяч живуть у 14 селищах, з котрих 10 - у південно-західній частині Керенського повіту; нині вони майже не відрізняються від росіян" [Энциклопедический словарь. Т. 23, кн. 45, 136].
Етнонім буртас відбився в гідронімі Буртас та ойконімах Великий і Малий Буртас на заході Пензенської обл. У Пензенській губ. існували ойконіми Посопна на р. Плетьмі та Посоп на р. Інсарі. У Чувашії на території Цивільського повіту назву Буртас з "різними означеннями (Іхра, Орнар, Чибулат, Сярмас та інші)" мали кілька чуваських сіл, мешканців яких О. Смирнов називає цивільськими буртасами і вважає нащадками давніх буртасів [Энциклопедический словарь Т. 38 А, кн. 76, 934-935]. На карті до статті Б. Васильєва [Васильєв 1960] подано топоніми, в яких відбилися етноніми буртас, мещера та можар, серед них Буртаси (двічі), Іхри-, Сарун- та Орнар-Буртас, Польовий Буртас у Чувашії, Буртаси, В. і М. Буртас у Татарстані, між Волгою та Свіягою (по-татарськи - Рус Бортасы, Олы Бортас та Кече Бортас [Гарипова 1991, 154]. Ф. Гаріпова, можливо, слушно вважає, що назви існуючих у минулому столітті в Закам'ї сіл Старий Батрас, Малий Чуваський Батрас, Малий Руський Батрас та Батрас відображають етнонім буртас з метатезою приголосних [Гарипова 1991, 154-155].
Р. Кузєєв вважає буртасів, що мешкали на Дону, іраномовними аланами, які згодом були тюркизовані огузо-печенізькими племенами. У Х - ХІІ ст. буртаси пересунулися на північ у Волго-Донське межиріччя, де склали етнічну основу мішарів і взяли участь в етногенезі мордви. З етноніма буртас він виводить назву башкирського племені бурзян (< бурджан < бурджас < буртас) [Вопросы... 1990, 139-143]. Раніше Р.Кузєєв писав, що предки племені бурзян прийшли на тери¬торію Башкирії з Приаралля в IX ст., а до цього переселення вони згадуються в арабо-перських джерелах як ал-бурджан (етимологія етноніма невідома; можливо він іранського походження) [Кузеев 1974, 139-143].
Буртаси ("посопные татаровя") з руських літописів XVI - XVII ст. - це вже, певна річ, тюркомовні нащадки тієї частини буртасів, що з верхів'їв Дінця та Дону переселилися на північ, а буртаси, які залишилися на півдні, мабуть, під іменем бодрак, увійшли до складу кочового населення Золотої Орди, подібно до аланів, етнонім котрих ас також зберігся в етнонімії тюркських народів: ногайське плем'я ас у Єдісані, рід ас племені минг об'єднання єдічкуль караногайців; рід ас башкирського племені китай; плем'я ас кочових узбеків. О. Бубенок пов'язує походження південноруських асів (ясів) XI — початку XIII ст. з іраномовною салтівською людністю, що мешкала у VIII - Х ст. в басейні Сіверського Дінця [Бубенок 1993]. Саме цих асів згадує П. Карпіні [Карпини 1957, 106, 111]. До речі, на думку О. Попова, "буртаси в результаті всіх подій своєї історії після Х ст. опинилися дійсно на Північному Кавказі, увійшовши тут у кінці XIII ст. до Ногайської орди, що об'єднала багато тюркських груп. Саме звідси буртаси в складі дружин но¬гайських князів і мурз потрапили в Мордовський та Мещерський краї як випадкові пришельці XVI - XVII ст., а не як корінні мешканці цього краю. Стає очевидним, що досить численні там географічні імена Буртас, Буртаси тощо виникли не раніше XVI - XVII ст. і виникли саме тому, що виділяли сторонніх пришельців-буртасів із загальної маси місцевого населення — мокшан, ерзян і мещери" [Попов 1973, 118-119].
Важлива роль у вирішенні питання походження тюркського племені бодрак та буртаської проблеми залежить від визначення достовірності етимології етнонімів бодрак і буртас.
Докладний огляд запропонованих різними авторами етимологій етноніма буртас зробив І. Добродомов [Добродомов 1989; 1986]. Він дотримується етимології, запропонованої О. Пріцаком [див.: Harvard Ukrainian Studies. 2. 1973, № 3, 264; на жаль, ця публікація залишилася для мене недоступною], яка пояснює етнонім (араб.) Óa[rB буртāс як 'річкові аси' з осетинської мови: осет. (іронський діалект) фŷрд, (дігорський діалект) форд 'велика ріка', 'море' + етнонім ас 'алани, яси'. Таке пояснення є хибним з семантичної точки зору, оскільки буртаси нічим не виділялися поміж інших східноєвропейських народів щодо річок взагалі чи якоїсь конкретної ріки, хоча й було б зрозуміло, якби вони називалися "донськими асами", подібно тим західнослов'янським племенам, що іменувалися за кон¬кретними ріками: вісляни, гаволяни, ободрити, полаби, спревани (від гідронімів Вісла, Гавола, Одра, Лаба, Спрева).
Г. Афанасьєв пояснює етнонім буртас теж походженням з осетинської мови, але як 'син аський': фырт 'син' + етнонім ас [Афанасьєв 1985, 93]. Ця етимологія та¬кож не є прийнятною. Інші етимології згадувалися вище.
В іспано-арабського енциклопедиста, літератора та географа ал-Бакрі (помер 1094 р.) етнонім буртас виступає в написанні фурдāс [Гаркави 1870, 20, прим. 4]. Відсутню в арабській мові фонему /р/ араби передавали в запозичених з інших мов словах як / f/ або /b/, що дає підставу припустити, що аланський етнонім бур¬тас мав в анляуті /р/. (Саме на такому припущенні й побудована етимологія І. Добродомова.) Оскільки осетинська фонема /f/ походить від іранської /р/, що може передаватися в тюркських мовах через /b/, на основі варіантів буртлс, *батрас, фурдāс та бодрак ~ бордак можна реконструювати первісну форму *purdag ~ *pordag цього етноніма, етимоном якої є осет. fardœg 'окремий, відокремлений' (?), репрезентоване в складених дієсловах а-fardœg wyn 'поїхати, віддалитися, помчати, зникнути, щезнути' та а-fardœg kœnyn 'повезти, понести, помчати, викрасти' (wyn 'бути', kœnyn 'робити'). Осет. fardœg споріднене з д.-інд. pŗthak 'окремо, відокремлено' (пор. д.-інд. pŗthag-ālaya 'ті, що мають окреме житло', pŗthag-jana 'людина з простонароддя'), хінді pŗthak (-g) 'окремий, одинокий, кожний, відокремлений', 'окремо, окрім, опріч'. Д.-інд. pŗthak у свою чергу споріднене з д.-інд. pŗthu-, гінді prithu, авест. pCrCθu, афган. p(i)rāx 'широкий' та осет. fūrd, ford 'велика ріка', 'море' (пор. гідронім Прут), що підтверджує коректність зіставлення аланського етноніма *purdag ~ *pordag з осет. fardœg.
Таким чином, на підставі всіх розглянутих історичних та лінгвістичних даних можна стверджувати, що алани-аси, які переселилися у VIII ст. з Північного Кавказу у верхів'я Дону та Сіверського Дінця і відірвалися від основного масиву свого етносу, отримали епітет *purdag ~ *pordag 'окремі, відокремлені', звідки брутахи Плано Карпіні і тюркський етнонім bordaq ~ bodraq. Етнонім буртас можна пояснювати як сполучення синкопованого визначення *purdag з етнонімом as, тобто *purd(ag) as 'відокремлені аси'.
Буртаси взяли участь в етногенезі татар-мішарів, чувашів, ногайців, кримських татар. Можливо, етнонім бадрак до Криму принесли не золотоординські татари, а ті алани, котрі оселилися на півострові ще до монгольського завоювання. З центром у Киркорі (нині Чуфут-Кале під Бахчисараєм) існувало аланське володіння, завойоване в кінці ХІІІ ст. беями Яшлавськими, або Сулешовими, під час нападу на Крим золотоординського темника Ногая. Недалеко від Чуфут-Кале протікає річка Бадрак і розташоване село Тав-Бадрак. Від кримських аланів, що увійшли до складу кримськотатарського етносу, етнонім бадрак міг перейти на останній, про що й свідчать відповідні зауваження, зроблені д'Асколі та О. Сергєєвим.
Один і той же етнонім протягом століть може не раз змінити свій етнолінгвістичний зміст, як це, наприклад, сталося з етнонімами русь і татар. Не минула така доля й етнонім буртас (*burd(ag) as).

ЛІТЕРАТУРА
Абрамзон С.М. 1990. Киргизы и их этногенетические и историко-культурные связи. Фрунзе.
д'Асколи Э. 1902. "Описание Черного моря и Татарии (1634 г.)". Записки Одесского общества истории и древностей. Т. 24. Одесса.
Афанасьев Г.Е. 1985. " Исчезнувшие народы: Буртасьы". Природа. № 2.
Афанасьев Г.Е. 1984. ЗЭтническая территория буртасов во второй половине VIII - начале Х в. Сов. зтнография. № 4.
Ахмедов Б. 1965. Государство кочевых узбеков. Москва.
Ахметьянов Р.Г. 1989. Общая лексика материальной культуры народов Среднего Поволжья. Москва.
Баскаков Н.А. 1940. Ногайский язык и его диалекты. Москва - Ленинград.
Бахтиев Ш.3. 1990. Буртасы и чуваши. Сов. тюркология. № 2.
Бегунов Ю.К. 1965. Памятник русской литературы ХІІІ века "Слово о погибели русской земли". Москва - Ленинград.
Бесчинский А. 1905. Пугеводитель по Крыму. 5-е изд. Москва.
Бубенок О. 1993. "До питання про етномовну належність східноєвропейських ясів у домонгольський період". Східний Світ. № 2.
Васильєв Б.А. 1960. "Проблема буртасов и мордва". Вопросы этнической истории мордовского народа. Тр. Института этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая. Т. 63. Москва.
Вопросы... 1990. Вопросы этнической истории Волго-Донья в зпоху средневековья и проблема буртасов. Тезисы к Межобластной научной конференции (23 - 27 января 1990 г., Пенза). Пенза.
Гарипова Ф.Г. 1991. Исследования по гидронимии Татарстана. Москва.
Гаркави А.Я. 1870. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с пол. VII в. до конца Х в. Р. X.). Санкт-Петербург.
Гольмстен В.В. 1946. "Буртасы". Краткие сообщения Института материальной культуры. Вып. 13. Москва - Ленинград.
Добродомов И.Г. 1986. “Этимология этнонима "буртас"”. Ономастика Поволжья. Саранск.
Добродомов И.Г. 1989. "Из аланских следов в топонимии Европейской части СССР". Имя—этнос—история. Москва.
Дрон И.В. 1985. "Гагаузские этнотопонимы и этногидронимы ногайского происхождения". Сов. тюркология. № 3.
Заходер Б.Н. 1962. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 1. Горган и Поволжье в IX - Х вв. Москва.
Заходер Б.Н. 1967. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. Булгары, мадьяры, народы Севера, печенеги, русы и славяне. Москва.
Карпини П. 1957. "История монгалов". Карпини П. История монгалов. Рубрук де Г. Путешествие в восточные страны. Москва.
Кеппен П.И. 1837. Крымский сборник: О древностях Южного берега Крыма и гор Таврических. Санкт-Петербург.
Клима Л. 1989. "Поволжские финно-угры в письменних источниках І - II тыс. н.э.". Сов. финно-угроведение. № 1.
Козин С.А. 1941. Сокровенное сказание. Монгольская хроннка 1240 г. Юань-чао-би-ши. Т. І. Москва - Ленинград.
Кузеев Р.Г. 1974. Происхохдение башкирского народа. Этнический состав, история расселения. Москва.
Кузеев Р.Г., Мухамедьяров Ш.Ф. 1990. "Этногенез и этнокультурные связи тюркских народов Поволжья и Приуралья: проблемы и задачи". Сов. тюркология. № 2.
Новосельцев А.П. 1990. Хазарское государство и его роль в истории Восточиой Европы. Москва.
Попов А.И. 1973. Названия народов СССР. Введение в этнонимику. Ленинград.
Рашид ад-Дин. 1952. Сборник летописей. Т. 1. Москва - Ленинград.
Рашид ад-Дин. 1960. Сборник летописей. Т. 2. Москва - Ленинград.
Сергеев А. 1912. "Ногайцы на Молочных водах (1790 - 1832): Исторический очерк". Известия Таврической ученой архивной комиссии. № 48. Симферополь.
Смирнов А.П. 1951. "К вопросу о буртасах". Краткие сообщения Института истории материальной культури. Вып. 40. Москва - Ленинград.
Смирнов А.П. 1952. "Очерки древней и средневековой истории Среднего Поволжья и Прикамья". Материалы Института археологии. № 28. Москва.
Смирнов А.П. 1958. "К вопросу о буртасах". Краеведческие записки. Ульяновский областной краеведческий музей. Вып. 2. Ульяновск.
Степи... 1981. Степи Евразии в зпоху средневековья. (Археология СССР в 20 т.). Москва.
Тизенгаузен В.Г. 1941. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 2. Москва - Ленинград.
Топоров В.Н. 1984. "Др.-греч. βατραχος и др. (Заметки на полях)". Балто-славянские исследования, 1982. Москва.
Трубачев О.Н. 1977. "Индоевропейцы в Северном Причерноморье". Вопросы языкознания. № 6.
Финно-угры... 1987. Финно-угры и балты в эпоху средневековья. (Археология СССР в 20 т.). Москва.
Хвольсон Д.А. 1869. Известия о хозарах, буртасах, мадьярах, славянах и руссах Абу-Али Ахмеда бен Омар Ибн-Даста, неизвестного доселе арабского писателя начала Х века, по рукописи Британского музея. Санкт-Петербург.
Челеби Э. 1961. Книга пугешествия. Вып. 1. Земли Молдавии и Украины. Москва.
Челеби Э. 1979. Книга пугешествия. Вып. 2. Земли Северного Кавказа, Поволжья и Подонья. Москва.
Черменский П.Н. 1970. "Народ буртасы по известиям восточных писателей и данным топонимики". Вопросы географии. Сб. 83. Историческая география России. Москва.
Энциклопедический словарь. 1890 - 1904. Изд. Ф.А. Брокгауз и И.А. Ефрон. Т. 1 - 41, кн. 1 - 82. Санкт-Петербург.
Юдахин К.К. 1965. Киргизско-русский словарь. Москва.
Golb N., Pritsak О. 1982. Khazarian Hebrew Documents of the Tenth Century. Ithaca & London: Cornell University Press.
Tatarica... 1987. Tatarica: Studia in honorem Ymär Daher anno MCMLXX sexagenario. Vammala.


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:35
Сообщение #8


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Назви колишніх ногайських аулів у Дніпровському, Мелітопольському так Бердянському повітах Таврійської губернії (19 ст.):

http://turkolog.narod.ru/info/auly_12.pdf

Типологія татарських набігів у 18 ст.

http://web.znu.edu.ua/pu/articles/185.pdf

Степові імперії середньовічної України

http://histans.com/LiberUA/Book/derjsl_1/23.pdf

Сообщение отредактировал Брут - 3.8.2012, 20:56


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:36
Сообщение #9


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Традиційна економіка причорноморських ногайців та її трансформації у XVIII столітті


Грибовський В.В.

Від стародавніх часів Південна Україна лишалася ареалом розселення різних кочових народів, будучи невід’ємною складовою частиною кочівницької ойкумени Великого Євразійського Степу. Ногайці були останніми кочовиками напередодні української колонізації та інтеграції регіону в єдиний етнокультурний простір України. Напрацьовані ними соціокультурні уклади вплинули на формування традиційної культури українців Півдня і, зокрема, Середнього Придніпров’я - регіону, пов’язаному із запорозьким козацтвом, що перебувало в тісному контакті з тюркомовним світом. Сама постановка питання дослідження взаємин українського Запорожжя з кочівницьким довкіллям актуалізує вивчення цілого комплексу проблем. Серед них особливу наукову вагу становить дослідження традиційної економіки номадів, оскільки окремі її елементи абсорбувалися українськими переселенцями й слугували матеріалом для формування регіонального комплексу матеріальної культури.

У зв’язку з цим потребує окремого розгляду соціально-економічна організація кочівницьких спільнот. Домінування позитивістсько- еволюціоністських візій у науковому дискурсі спричинилися до усталення інерції погляду на те, що у всезагальному русі від простих до складних форм соціальної організації кочовики буцім проходити стадії кочування- напівкочування-осілості. Відтак, збільшення питомої ваги землеробства в їхньому господарстві сприймається як індикатор суспільного поступу [17; 43].

Втім, у науковій літературі накопичено значний матеріал стосовно того, що седентаризація (осідання на землю) кочовиків не завжди є соціальним поступом і ознакою вдосконалення фундаментальних інститутів номадів, а радше вказує на руйнівно-нівеляційні процеси, котрі спричиняють загальну деградацію спільноти, ніж її прогрес. Так, С. О. Плетньова виокремила три стадії кочування номадів на шляху “від кочовищ до міст”. Початкова стадія позначає процес перманентного нашестя, коли кочовики займають чи завойовують територію під кочовища, перебуваючи в стані формування нової етнічної спільноти й формуючи нестійкі політичні утворення. Ознакою другої стадії визначено наявність усталених маршрутів кочування, дотримання повного циклу кочування, в якому землеробство, котре виникає при стаціонарних зимівниках-кишлах, становить неодмінну частку загального ритму господарської діяльності. Третя стадія характеризує ситуацію переважання землеробства над кочовим скотарством, утворення стійкого етносу і державності з усіма атрибутами феодалізму [43, с. 123]. Таким чином, лише з переходом до осілості у кочовиків з’являється власне феодальні відносини і державні інститути.

Висновки С. Плетньової цілком вразливі для іманентної критики. Якщо дослідниця цілком слушно стверджує про те, що означені нею стадії кочування притаманні номадам будь -яких часів, то незрозуміло, чому допускається саме формулювання “кочовики Середньовіччя”, без з’ясування того, чим середньовічні номади відрізняються від кочовиків стародавнього світу, котрі, перейшовши до осілості (як от геродотові алізони та скіфи-землероби), мали стати, згідно з логікою Плетньової, феодальними суспільствами, уявно випереджаючи за рівнем розвитку сусідні рабовласницькі античні поліси. Сучасний орієнталіст Л. С. Васильєв переконливо обґрунтував, що в історії Сходу неможливо провести грань між Стародавньою добою та Середньовіччям, а єдина підоснова такого розмежування - академічна традиція зі стійкими ремінісценціями європоцентризму [15, с. 252-258].

З іншого боку, виокремлена С. Плетньовою стадія “нашестя” є періодом малої протяжності, третя стадія (осідання) вказує на втрату кочовиками свого власне “кочівницького специфікуму (предметної якості). Лише друга позначає період довгої тривалості, адекватно охоплює своїми характеристиками властивості кочового соціуму. Тим самим, вона, власне, не є стадією, а радше якістю, яку можна або набути, або втратити. Жоден із зазначених С. Плетньовою прикладів створення кочовиками “феодальних держав” не був результатом іманентного розвитку номадів, а траплявся внаслідок дії зовнішніх чинників: міжнародної торгівлі, завоювання й асиміляції землеробського населення чи навпаки, культурного та політичного впливу сусідів. При цьому, кочовик, розуміючи свою окремішність, свідомо протидіяв обставинам, що спонукали його втрачати ідентичність. Включаючись до чужої системи, в тому числі й феодальної, він набував іншої властивості, позбувшись власної ідентичності. Кочовику довелося б припинити бути кочовиком, аби цілком відповідати ознакам однієї з п’яти суспільно-економічних формацій.

Вказані аргументи у радянській історіографії представлено позицією Г. Є. Маркова щодо осібного “номадного” способу виробництва: “не дивлячись на потужний усебічний вплив з боку доокружних цивілізацій, мешканці степів не пішли шляхом створення цивілізацій давньосхідного типу, а своїм власним шляхом [32, с. 25]. За його висновком, у номадів “на різних етапах ... історії та в різних місцевостях землеробство, торгівля, ремесло, супровід караванів, грабунок тощо відігравали більшу або меншу роль. Однак основу існування кочовиків завжди складало екстенсивне скотарство в умовах сезонних перекочівок” [33, с. 272]. Аргументацію, що заперечувала стадіально- еволюціоністські моделі подали А. М. Хазанов (твердження про “адаптацію кочового скотарства до природно-географічного оточення. Зворотій її бік - необхідність активної адаптації номадизма до зовнішнього світу” [30, с. 192193]), Л. М. Гумільов (окреслення циклізму, зумовленого “включенням кочовиків у геобіоценози аридної зони” [20, с. 245]), О. Пріцак (наголос на протиставленні “циклічного світосприймання кочовиків і лінеарного мислення осідлої цивілізації”. Творення кочівницьких імперій відбувається за наявності зовнішнього чинника - сприятливої кон’юнктури світової торгівлі: “початковий капітал для такого об’єдання давали професійні міжнародні торговці, які ... були зацікавлені в підтриманні безпеки впродовж міжнародних торгівельних шляхів” [Цит. за: 13, с. 10-11]). Позначивши найвищою стадією еволюції кочівницької спільноти складне вождівство-чіфдом, Л. С. Васильєв зауважив, що кочування становило об’єктивну межу, яку кочовик не міг подолати на шляху до творення більш складних форм соціальної еволюції - держави [16, с. 169, 175]. Сучасні російські кочівникознавці В. В. Трепавлов і М. М. Крадін, використовуючи токсонім “ciefdom” та його російськомовний відповідник “вождество, суперсложное вождество”, залучили до розгляду матеріал історії Ногайської Орди. Використання іншого таксоніму - “кочівницька імперія” - позбавило дослідників, перефразуючи Мішеля Фуко, диктату дефініцій. Адже застосування понять на кшталт “феодалізм” і “кочівницька феодальна верхівка” автоматично тягне дослідження до позитивістсько-еволюціоністської парадигми.

Кочівницький тип економіки формувався в умовах континентального клімату і слабкої забезпеченості водними ресурсами. Зростання господарства номадів у аридній зоні не могло відбуватися шляхом інтенсифікації та концентрації, оскільки в такому разі призводило до збільшення навантаження на пасовища і зменшення врожайності травостою. Кочівництво ґрунтувалося на дисперсній організації матеріального виробництва. Щільність населення номадного колективу не перебільшувала 2 чол. на 1 кв. км. Надмірна концентрація худоби виснажувала кормові ресурси степу і, в разі критичного виснаження пасовищ, переривалася екологічними (джути, епізоотії) та соціальними чинниками, що виявлялися у механізмах розосередження матеріальних цінностей, зокрема через здійснення обов’язкового розподілу майна після смерті власника, сплату калиму, дотримання звичаїв гостинності та інших престижних витрат [50]. Таким чином, господарство номадів становило складну, екологічно збалансовану і раціональну систему скотарства, прилаштовану до євразійської аридної зони. На ефективність її функціонування безпосередньо впливала політична безпека кочового колективу, від якої залежала наявність або відсутність стабільних маршрутів кочування, а тим самим - і можливість здійснення усього виробничого циклу кочівницького господарства.

У період існування Ногайської Орди на Нижній Волзі ногайці мали стабільну територію кочування, усталені маршрути кочівок за меридіональним принципом: зима - південь, літо - північ. Крайні пункти маршрутів становили місця літовок (яйла) і зимівок (кишла). Худобу цілорічно утримували на підніжному кормі й переганяли мірою виснаження пасовищ, не допускаючи повного витравлення травостою. Задля цьому потрібна була чітка організація перекочівок з боку потестарних структур номадної спільноти. До середини XVI ст. у Поволжі існувала, за висновком Є. Поноженка, “достатньо чітко оформлена система кочування з визначеними маршрутами перекочівок і планомірним використанням зимових, весняних, літніх та осінніх пасовищ, установлених для кожного кочового колективу”. При зимівниках-кишлах кожної весни лишалися ті, хто в силу різних причин (сувора зима, джут, посуха, епізоотії) втратив худобу чи не мав її в достатній кількості для кочування [44, с. 68-69].

Міграції ногайців до Північного Причорномор’я, що відбулися в результаті занепаду Ногайської Орди з середині XVI ст., занурили ногайців у нові політико-економічні умови, відмінні від тих, що існували у Поволжі. Обмежувалися площі кочовищ; експлуатація літніх пасовищ, розташованих на півночі ставала вкрай небезпечною через сусідство запорозького і донського козацтва. Військові й здобичницькі рейди козаків на турецькі фортеці та “кримські улуси” примушували кочовиків-ногайців змінювати ритми й напрямки кочування. Перебування причорноморських номадів в середній течії Дніпра і Південного Бугу з часу появи уходницьких ватаг, що щовесни йшли з Г ородової України на Низ Дніпра, стало можливим лише взимку, а з настанням весни номади відкочовували ближче до моря або на Кримський півострів. “Наскільки наш Бористен незручний для перекопців улітку, настільки вигідний для них узимку, тому що ... з припиненням судноплавства, вони з повною безпекою пасуть свої стада ... на островах серед лозових заростів на цій ріці”, - писав М. Литвин [24, с. 50]. М. Бронєвський доповнив ці свідчення: “татари ці дуже бояться наших низовських козаків ... [а] також тих стрільців, котрі влітку й восени плавають по Бористену і чинять на них раптові й сильні напади. Однак ... коли Бористен вкривається кригою, вони звичайно залишаються [тут] на зимове кочування” [11, с. 338]. Запорожці, за свідченням М. Бєльського, “завдають дуже часто великого лиха татарам і туркам.., а в полях (в степу, - В. Г.) немало брали здобичі, так що тепер і турки, і татари побоюються далеко виганяти овець і рогату худобу на пасовище, як вони колись пасли, також не пасуть вони худобу ніде і по тому [лівому] боці Дніпра на відстані лише десяти миль від берега” [42, с. 482]. У травні 1646 р. на урмаметівських ногайців напали до 7 тис. запорожців, від яких вони сховалися за Перекопом. Лише у серпні того ж року, ногайці зважилися кочувати біля р. Молочної [21, с. 3].

Переважне використання ногайцями малих нерозбірних кибиток-отав [14, с. 52; 37, с. 485; 10, с. 130] порівняно з великими розбірними юртами-терме свідчить про те, що у причорноморських степах кочування відбувалося за більш рухливим порядком. Вірогідно, тип кочування таких колективів був стаціонарним, зосередженим довкола певних водоймищ, колодязів і копаней, лісових угідь, луків тощо; колективи, що спільно кочували за стаціонарним типом, не могли бути чисельними. Ситуація перманентних воєн, що тривали на українському степовому порубіжжі протягом XVII - на початку XVIII ст., примушувала кочові мікрогрупи часто змінювати кочовища. Однак навіть за таких несприятливих для кочування умов залишалося місце для землеробства і будівництва зимівників-кишел.

Ще Йосафат Барбаро (1431) засвідчив, що землеробство є однією з складових звичайної господарської діяльності кочового населення Золотої Орди: “Наприкінці лютого по всій орді розголошують всім бажаючим робити посіви, аби вони завчасно приготували все, що для цього потрібно; адже в такий-то день березня визначено йти до певного місця, наміченого для сівби. У наслідок такого розголошення, всі, хто бажає, невідкладно чинять приготування, нагромаджують насіннєвий хліб на гарби і йдуть з робочою худобою, жінками та дітьми ... до призначеного місця, котре зазвичай розташовується не далі, як два дні шляху. . Тут залишаються вони доти, доки не зорють землю, посіють хліб, а потім вже повертаються в орду. А між тим, хан ... постійно наглядає за ними на віддалі, все кружляє довкола засіяного поля. . Коли ж хліб дозріє, то всі, хто бажає, як сіячі, так нарівно і покупці, йдуть туди задля жнив, з гарбами, волами і верблюдами та з усім потрібним”. Далі: “Ґрунт ... у них дуже [придатний для землеробства]. Пшениця з великим зерном і нерідко родиться сам-п’ятдесят, а просо - сам-сто. Інколи жнива бувають настільки багатими, що [татари] не знають, де залишати хліб і частину його ... кидають на місці” [45, с. 36-38]. Зауважені самовидцем “усі, хто бажає сіяти хліб”, позначає здебільшого тих, хто не міг здійснювати повноцінне кочування. Кочовик, що вимушено брався за хліборобство, довго залишався при надії повернутися до такого бажаного і престижного кочового життя і, справді, інколи повертався. Престиж кочування, протиставлення себе “брудним землеробам”, котрі “паскудять під себе ”, погордливе ставлення до землеробської праці, були важливим мотивом поведінки номада; так само, образ свіжого повітря нічим не обмеженого степу - найвищою естетичною цінністю. Ногайці надзвичайно пишалися знатністю своїх кочових предків. Відхід від кочування значив розрив з предківськими нормами життя. Ногайці з презирством ставилися до персів, називаючи їх “рижоголовими”, зневажали турків і нижчими за себе вважали кримських татар . Ногайська аристократія вважала зневагою укладати з ними шлюби . Як писав знавець молочанських ногайців німець -меноніт Корніс , “поза своєю округою не знаючи нічого .. , ногаєць у дурній погорді, що походила від невігластва, вважав себе володарем всесвіту” [29, с. 12-13, 20].

То ж землеробство завжди було небажаним, але неминучим супутником кочівницького господарства. Той, хто втратив худобу й не міг рушити на кочування, або ставав чабаном більш удачливих одноплемінників, або залишався в зимівнику, сіяв хліб, просо тощо, не вдаючись до складної агрикультури. Якщо траплялося розжитися худобою, взявши участь у набігу чи іншим способом, вимушений землероб, вірогідно, мав шанс поновити свій поважний статус кочовика. За висновками С. І. Руденка, для нормального кочування кожна сім’я повинна мати 25 умовних коней, а один кінь за своєю ефективністю в пересуванні та забезпеченні продуктами скотарства прирівнювався до 6 овець або кіз [32, с. 21]. За ногайськими уявленнями, заможність становило володіння стадом від 200 до 500 голів великої рогатої худоби, а також кінським табуном у декілька тисяч голів [8, с. 251]. Зимівники-кишла, котрі використовували протягом тривалого часу, завдяки природній седентаризації кочовиків перетворювалися на стаціонарні поселення. Втім, у випадку з причорноморськими ногайцями (у першу чергу буджаківцями, про що нижче буде сказано більш докладно) ми частіше маємо справу з насильницькою седентаризацією, а не з “еволюцією”, зумовленою внутрішніми чинниками. Кількість стаціонарних поселень у причорноморських ногайців навіть на початку ХІХ ст. була мізерно малою. Однак міра залучення їх до виробництва та збуту збіжжя перевищувала обсяги подібних занять ногайців Поволжя.

Одне з ранніх свідчень щодо “татар” Перекопської орди, подане М. Мєховським (1517), фіксує наявність у них землеробства: “Деякі з них розорюють і засівають просом одну або дві смуги [землі] довжиною в три- чотири югери та більше. З проса вони готують їжу і баїрам, тобто тісто. У них немає пшениці, немає й ніяких овочів. П’ють воду, молоко й пиво, зварене з проса ... [яке] вони звуть буза” [34, с. 59]. У М. Бронєвського (1578) також зазначено наявність зимівників та землеробства в Очаківському степу: “смугу землі вкрито нивами, луками й татарськими житлами.. , їх зроблено з тонких дерев, обмазано мулякою, грязюкою або кізяком, і вкрито очеретом”. Ці “татари” зазвичай виходили на кочування у квітні, а поверталися для збирання хліба наприкінці літа, де й залишалися на зимівлю. Бронєвський зауважив, що сучасні йому “татари” відрізняються від “давніх” тим, що “багато з них оброблюють поля і часто збирають сіно” [11, с. 337-338]. На початку XVII ст. відмінність господарських укладів кримських татар і ногайців стала більш виразною. У свідченні Жана де Люка (1625) зазначено, що “перекопські татари” мало споживають хліба, але їдять багато м’яса, особливо конини. Для обробки землі використовували рабів. Цей самовидець зазначив, що у Криму взагалі хліб дуже дешевий, бо виробляють його у значно більшій кількості, ніж споживають. Ногайці вирізнялися тим, що зовсім не займалися землеробством, а невелика частка проса, яку вони споживали, отримувалася у міновій торгівлі з черкесами [37, с. 477, 485-486]. Ф. Ферран (1709) зазначив: “Ногайці довго не живуть на одному місці. Довше вони залишаються там, де засівають поля, але по закінченню жнив завжди перекочовують до інших місць”. Однак при цьому наголошено, що “у ногайців немає ані хліба, ані вина, ні солі, ні масла, ні пряностей. Просо і молоко становить їх звичайну їжу” [56, с. 45-47].

Підпорядкування ногайців Кримському ханству тягнуло за собою й господарську залежність, котру, в свою чергу, визначала економічна кон’юнктура чорноморського регіону. Північне Причорномор’я традиційно постачало до центральних регіонів Османської імперії хліб та іншу сільськогосподарську продукцію. За висновком Г. Іналджика, “щоб збільшити виробництво зернових і задовольнити ринковий попит, аристократія Кримського ханату влаштовувала у степовій зоні колонії сільськогосподарських робітників, що складалися з руських полонених. Напівномади з Північного Причорномор’я також вирощували зерно на експорт” [23, с. 143]. При обмеженому споживанні номадами хлібопродуктів, вирощення та продаж збіжжя дозволяло їм отримувати ремісничі вироби, головним чином продукцію залізоробних ремесел: сільськогосподарський реманент, зброю й обладунок. Для переробки вирощеного кочовиками зерна на борошно у портових містах степового узбережжя Чорного моря будувалися великі млини та гармани, зокрема в Очакові [59, с. 123] та Гезлеві [47, с. 72-73]; вірогідно, прилаштування для обмолоту вирощеного кочовиками збіжжя існували і в дельті Дунаю - в містечку Кара-Гарман. Таким чином, наявність у кочових ногайців землеробства, орієнтованого не на внутрішнє споживання, а на експорт дозволяє виявити певну їх подібність до геродотових скіфів- землеробів, господарська діяльність яких також була пов’язана з торговельно- господарською системою чорноморського регіону, експортом і мінімальним споживанням вирощеного збіжжя.

Однак хліб, вирощений тюркомовним населенням Північного Причорномор’я, був невисокої якості та, у більшості, використовувалося в турецьких містах як кормове зерно для худоби [52, с. 43]. Ногайське збіжжя, звісно, не могло конкурувати з високоякісною пшеницею східного Середземномор’я, а тому й не експортувалося далі анатолійського узбережжя. Більш вигідний експорт складали раби-ясирі, які здобувалися під час набігів на землі північних сусідів. Про величезні обсяги работоргівлі, в якій були задіяні ногайці, можемо судити за отриманими турецькими митницями у Кафі й Кілії зборами, що становили більше 50 тис. дукатів, а інколи зростали ще на 30 тис. дукатів [31, с. 195]. З чорноморських торговельних центрів раби потрапляли до Середземномор’я. Випадок з українським селянином Антоном Бородаєм засвідчує той величезний географічний обшир, на якому здійснювалася торгівля українськими полоняниками. У 1709 р. Бородая полонили буджаківці; близько місяця він був у ногайця Османа, який продав його в Кілії якомусь Єлдашу Мегмедову, той у Стамбулі перепродав бранця туніському купцеві Алі Папасу за 50 левків, у якого він провів 25 років. Лише у 1735 р. Бородая викупили італійці й дозволили повернутися на батьківщину [2, арк. 15].

Кримські хани задля протидії міграції ногайців за межі Причорномор’я (особливо на ранніх етапах) вдавалися до заходів, спрямованих на їх примусову седентаризацію. Ногайці Буджацької орди, котрі першими закріпилися під владою Кримського ханства, були змушені з наказу хана “зламати свої гарби”, побудувати стаціонарні села й перейти в розряд податного населення - райя [59, с 195]. В степовому Криму ритуальне “ламання гарб” і насильницьке переведення кочовиків до осілості здійснювалося з наказу ханів ще у XVI ст. [36, с. 384]. На початку XVIII ст. у Буджаку фіксується 200 ногайських сіл. Однак ця осілість ще не засвідчила остаточного переходу до землеробського господарства: “А понеже вся Буджацкая степь безводна и лесов нет, а лошадей и рогатого скоту ... и живностей изобилно, и сенами обилно, и рогатой скот и лошадей кормят по полям в степи . и содержат себя в воровству (тобто в набігах за землеробів-сусідів та у грабунку купців, - В. Г.) а не в паше и ремесла не имеют и за пашею ходят немногие, и для того у них в хлебе скудно; кроме проса да ячменя не родитца и печеного хлеба не продают, понеже сами не имеют, и питаютца болши мясом и молоком да просяными и ячменными лепешками, которые пекут на навозе, и хаты имеют мазанки таким же навозом направленные, и те самые малые и смрадные, и дух от навоза весма тяжкой” [48, с. 35]. Таким чином, питома вага землеробства у напівосілих буджаківців була близькою до традиційних для кочовиків меж. На першому плані залишалося скотарство і здобичництво. Як показує порівняльно-історичний матеріал, в умовах напівосілості випас худоби здійснювався загінним способом, що передбачав чітке чергуванням пасовищ. Не дивлячись на засвідчену джерелами значну кількість худоби, у посушливих степах Буджаку скотарство існувало в умовах підвищеного ризику, стада буджаківців часто гинули через нестачу води [26, с. 11]. Компенсувати втрати буджацьким ногайцям доводилося традиційним здійсненням набігів на землеробське довкілля - румунські, молдовські та українські землі.

З початком XVIII ст. в економіці кримських татар і причорноморських ногайців відбуваються важливі трансформації, зумовлені унормуванням відносин і стабілізацією кордонів Османської імперії та Кримського ханства з Росією і Річчю Посполитою. Скорочення частоти і масштабності набігів призвело до згортання обсягів работоргівлі. Стабілізація кордонів спричинила нову економічну ситуацію й торговельну кон’юнктуру, помітно підвищився рівень безпеки на степовому порубіжжі. Завдяки цьому створюються сприятливі умови для розвитку землеробського господарства як серед осілого населення Криму, так і кочових ногайців. Використання обмежених пасовищних ресурсів причорноморських степів при усталених формах кочівницької економіки не дозволяло збільшувати поголів’я худоби, доводити чисельність стад до обсягів природних потреб, що існували у великих кочівницьких колективів. Протягом XVI-XVII ст. збільшення кількості кочового населення Північного Причорномор’я забезпечувалось за рахунок систематичної дистанційної експлуатації землеробських суспільств (набіги, данина). На початку XVIII ст. населення Кримського ханства позбавляється такого ресурсу. Пошук нових додаткових ресурсів спрямовується в напрямку певної інтенсифікації скотарства і збільшення питомої ваги землеробства. У нових економічних умовах більшою мірою, ніж при традиційних формах ведення кочівницького господарства практикується сінокосіння, використання загінного способу випасу худоби і будівництво зимівників з прилаштованими для худоби приміщеннями. Набуває широкого вжитку сільськогосподарський реманент, призначений для землеробства. За даними Ш. де Пейсонеля, німецькі коси становили важливий предмет імпорту Криму. Їх завозили по Дунаю до Волощини, а звідти до “країни ногайців”; щорічно їх ввозили більше 200 тис. штук, значну частину яких закупляли ногайці [62, с. 204-209]. Поширення у ногайців сінокосіння фіксується й документами Архіву Коша [6, с. 242; 7, с. 579].

На степових теренах у цей період спостерігається збільшення стаціонарних сільськогосподарських об’єктів, котрі належали мешканцям Перекопу, Гезлеве, Бахчисараю, Очакова та інших причорноморських міст. Їхні власники і працівники характеризуються строкатим етнічним складом, у більшості джерела згадують кримських татар, також турків, вірмен, кримських греків, навіть сербів і черкесів. У джерелах ці об’єкти фіксуються під назвою “овчарських хуторів”, “овчарських зимівників”, “овчарень” і “овчарських прогонів”, “скотських кошів” і “кінських табунів”. Найчастіше вони позначалися назвою “кіш” (кхош), що у тюркомовних кочовиків мало значення і укріпленого табору, і 10 об’єднаних овечих отар. Зазвичай у кримських татар при кожному стаді перебувало три чабани, найбільш жвавий і тямущий ставав керівником чабанів об’єднаного стада отримував “титул” отамана [49, с. 343344]. Чабани, що працювали в цих господарствах, добиралися головним чином з осілих мешканців Криму. Документи Архіву Коша Нової Запорозької Січі фіксують серед них кримських татар, греків, вірмен, навіть сербів (“сербські овчары”); зазначені у документах також і чабанські отамани. Цілком вірогідно, що до числа чабанів потрапляли і ногайці. Однак документи Архіву Коша чітко означують чабанів як татар, відрізняючи їх від кочовиків-ногайців.

Утримання худоби в “кошах” відрізнялося від властивих кочовикам способів і основувалося на відгінно-пасовищному скотарстві. Склад стада в цих господарствах визначався наявністю овець, великої рогатої худоби, коней [4, с. 450; 61, с. 18, 26, 28]. Поблизу “кошів” спорадично виникали смуги хліборобської осілості - так званні “татарские деревни” з оброблюваними полями. У 1749 р. якийсь “татарин” Махомед-бей мешкав у “деревни Кышкаре” і перебував “на жнитьбе хлеба в урочище Кюкюн”. Є вказівки на розташування в тому ж урочищі “Чонгарской деревни да деревни же Доганыш отомана” [61, с. 22]. У вівчарському хуторі кримського татарина Хасана, розташованому в урочищі Токмак, зберігалося борошно - “один чювал дюгеун (то есть по татарски мука)” [6, с. 325]. Назва цих поселень як “деревни” швидше за все завдячує неточним перекладом, зробленим російськими перекладачами з слова “аул”. Аул - це не обов’язково стаціонарне поселення, а радше - територіальна община, котра може бути як кочовою, так і землеробською. Ногайці кочували аулами різної величини.

У середині XVIII ст. помітно зростають обсяги землеробства і в причорноморських ногайців. Червнем 1761 р. датовано повідомлення: “По степам как на той стороне Перекопа, так и на сей хлеба взростом хорошие болшие и дожди ежечасъто идут” [3, арк. 57]. У міжиріччі Південного Бугу і Дніпра, закріпленому у 1774 р за Росією, місцеве населення сіяло “озимую рожь и пшеницу, яровые, ячмень, гречу и просо весьма хорошо; и почти рожь и пшеница, и ячмень вдесятеро родится, а просо в тридцать раз выходит” [22, с. 284-286]. Зростання питомої ваги землеробства у господарстві ногайців

Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької орд не порушувало підвалин їхньої кочівницької економіки. Лист кошового отамана І. Малашевича (1735) засвідчує типовий для меридіонального кочування господарський ритм: “ногайцы от реки Молочной к Днепру возвратятся там хлеб жать и чрез зиму стоять будут” [5, с. 86]. Другорядне значення землеробства помітне і в листі Крим Гірей-хана до кошового отамана О. Білицького від 19 травня 1759 р. щодо переводу єдичкульських ногайців з Буджаку до степового лівобережжя Дніпра: “Ногайці по Дніпру зимівниками своїми жити, “худобу плодити” і землю орати будуть” [51, с. 378]. Хлібні поля ногайців розташовуються не тільки поблизу зимівників. У 1744 р. згадано перебування єдисанців “для жатвы” у Побужжі, поблизу кордону з Запорозькими Вольностями. У 1742 р. там же фіксуються і поля джембуйлуківців [6, с. 241, 244].

Початок пори жнив був для ногайців важливим періодом господарського циклу. У серпні 1755 р. значковий товариш Ф. Конєвський, відвідавши буджацького сераскера, доповідав до фортеці Св. Єлизавети, що не застав ногайського караулу на прикордонному роз’їзді на р. Чечаклеї, оскільки “того караула нет для рабочеи нынешнеи поры”; з тієї ж причини один мурза відмовив дати йому людей для супроводу, адже всі були задіяні в збиранні хліба [1, арк. 104-104 зв.]. Вирощення збіжжя стає наскільки звичайною справою для ногайців, що частиною врожаю вони сплачували регулярний податок кримському хану - 4 кг пшениці від кожного казана або сім’ї [51, с. 370]. Німецький географ Тунманн (близько 1777 р.) вказав на значні обсяги поширення землеробства у єдисанців, єдичкульців і джембуйлуковців: “звичайна їхня їжа просо, ячмінь і гречиха, які вони вирощують; далі - м’ясо коней, худоби й баранів, яких вони мають великі стада”; ячмінь і просо, вирощені ногайцями, поруч з медом, воском, ягнячими шкурами відряджали морем кримські й турецькі купці до Стамбулу. При тому зазначено, що буджацькі ногайці ведуть землеробське господарство краще, ніж ногайці інших орд: “Буджаківці сіють пшеницю, жито, особливо ячмінь і просо. Як говорять, ячмінь дає врожай сам-сто” [52, с. 47, 52].

Технологія обробки та зберігання продуктів землеробства у причорноморських ногайців у цілому не відрізнялася від інших регіонів, заселених тюркомовним населенням. У Криму зерно молотили коні, прив’язані одне до одного; їх проганяли по снопах, складених довкола стовпа. Для збереження хліба влаштовували глибокі ями (оруз), викопані в землі і обкладені сухою соломою, що запобігало псуванню зерна; сама ж яма засипалася над отвором землею, що робило схованку непомітною на поверхні [58, с. 169]. Подібний спосіб молотьби спостерігався у поволзьких ногайців, а також у кочовиків Золотої Орди: “по різних місцях ... кружляли прив’язані до стовпа воли і коні, які повинні були вибивати і молотити просо” [45, с. 79].

Ногайці вирощували пшеницю простих сортів, просо, овес, які не потребували складного обробітку ґрунту. Орали примітивним плугом, до якого прилаштовувалося колесо від гарби діаметром до 2 аршин. Ногайці здійснювали дрібну оранку землі та незначне боронування, що перешкоджало рости посівам озимини [9, с. 251]. Під жито і просо землю майже не боронували. Як зауважив

Г. Радде, “на татарському полі ніколи не видно прямої борозни; краї ж поля бувають забороновані дуже неправильно, так що плуг або на 10 кроків перейде межі поля, або на 10 кроків не дійде до неї” [46]. Землеробство ногайців ґрунтувалося виключно на займанщині цілинних угідь, не було дво- і трипілля, так само, як і жодної системи сівозмін. Засвідчена джерелами висока врожайність забезпечувалася виключно високими якостями цілинних чорноземів: “Благодатна цілина, не дивлячись на недосконалість оранки, одна продукує те, чого неможливо досягнути за відсутності [сільськогосподарської] майстерності” [9, 251]. Певне поширення у ногайців мало городництво, утримування баштанів, на яких вирощувалися кавуни та дині [46].

В умовах стабілізації кордонів на степовому порубіжжі відновлюється меридіональний тип кочування. Однією з його ознак було переважне використання великих розбірних юрт-терме, порівняно з малими нерозбірними кибитками, котрі засвідчив Клєєман [27, с. 71]. За інформацією французького консула в Криму Ш. де Пейсонеля, землі кожної орди поділялися між її внутрішніми відґалуженнями, розподілені території позначались певними “кордонами”, але приватні особи зовсім не мали власної землі. Кожне “плем’я” кочує своєю територією і тільки взимку має постійте житло. Для будівництва зимівників обиралося місце, найбільш захищене від зимової негоди. “Коли починається час посіву хлібів і з’являється трава для випасу худоби, аули залишають зимові стійбища і йдуть кочувати, шукаючи зручні місця для посівів; потрібно зазначити, що ногайці майже ніколи не оброблюють два роки підряд одні і ті ж землі. Під час виходу на кочування, в літкових станах, мурза, голова аулу розподіляв між підвладними йому улусними людьми землі, яку розмежував мотузкою. Потім кожний відгороджував відведене йому займище плетнем, або позначав його якимись помітними знаками” [62, с. 204]. Загони для худоби у ногайців фіксуються й документами Архіву Коша, зокрема згадується “скотський кіш” джембуйлуківця Джан-Теміра-мурзи поблизу урочища Аргомакли (р. Громаклія) [6, с. 243]. Втім, попри поширення сінокосіння, худобу пасли цілорічно на підніжному кормі. Особливими кормовими якостями відзначалася біла полинь (її тюркомовні кочовики називали юшан), котра і взимку залишалася свіжою. То ж кочовики для зимівлі шукали місцевості, де такої трави було вдосталь. Як зауважив П. С. Паллас, “степові народи зазвичай уміють обирати собі місце для кочовища, і найкращим чином насолоджуються перевагами, переходячи з одного місця до іншого” [39, с. 557, 566].

Всередині ногайського кочового колективу лишався чинним традиційний поділ праці за статевим принципом: “Заняття чоловіків становили, окрім самого легкого догляду худоби, полювання за диким звіром.., переїзди з місця на місце, верхова їзда . іноді торгівля і обмін”, жінки ж виконували господарські роботи [29, с. 12]. Серед допоміжних промислів певне поширення мала і рибалка, свідченням чого є крадіжки ногайцями у запорожців каюків та риболовних сіток [7, с. 411]. Разом з тим, поділ господарських занять був наслідком й соціальних чинників. Землеробство залишалося найменш престижною справою, якою займалися незаможні кочовики. Так, у 1749 р.

кримський хан пропонував російським урядовців не проводити комісію з розгляду прикордонних суперечок у червні, оскільки тоді “весь народ в надлежащеи летнеи работе обязан бывает и следственно-де в то время бедным людям произоитить могут лишния убытки и волокиты” [6; с. 253-255].

Регуляція процесу кочування, що раніше була прерогативою ногайського бія і його урядовців, у XVIII ст. здійснюється адміністрацією кримського хана. Ханські урядовці мусили враховувати господарські інтереси своїх ногайських підданих і захищати їх на міжнародному рівні. Так, літо 1754 р. видалося надміру посушливим; ногайські аули потягнулися до Дніпра, ставши легкою здобиччю запорожців, котрі нападали на них з човнів. З цього приводу кримський хан доповів Порті, яка заявила протест російському послу. Результатом російсько-турецьких дипломатичних домовленостей стало запровадження прикордонної варти на кордонах і посилення контролю над запорозьким козацтвом [7, с. 580]. Також, з приводу “недороду в кримской границе трав” перекопський каймакан Фетте-ефенді прохав запорозького кошового отамана дозволити кримським підданим “в нужное время ... на запорожские земли скот для пастби вгонить” [7, с. 598-599].

Кочування за усталеним маршрутом починалося навесні і відбувалося у напрямку до літкових пасовищ, де випадало більше опадів і були кращі кормові ресурси. З виходом на кочування ногайські аули об’єднувалися у великі колективи, рухаючись із значною кількістю худоби. Усі родові відґалуження виходили на кочування одночасно, змішуючись усередині макро-групи; такий різновид кочування мав назву ортак. Темп руху на початку кочування мав бути швидким, щоб не допустити виснаження пасовищ з раннім травостоєм, а також ґарантувати безпеку від можливих нападів сусідів. На початку весни кочовий колектив був найбільш вразливим; період з 11 по 17 березня у ногайців звався бердази, тобто “березневі дні негоди”. Це був час, коли закінчувались кормові ресурси, ще не з’являвся новий травостій, а худоба була виснажена [25, с. 71].

Вихід на кочування знаменував початок нового життєвого циклу, тому й відбувався на кшталт новорічного свята. Настання весни і літньої пори ногайці святкували гуляннями - сабантой. У карагашів (поволзькі ногайці), з цієї нагоди жінки вбиралися по-святковому, у кожній сім’ї різали барана, чоловіки пили айран, діти досхочу їли ласощі. За знаком, поданим главою сім’ї, починався вихід на кочування. Спочатку виганяли коней, згодом - велику рогату худобу, за ними - кіз і овець; кожне стадо, що складалося з певного різновиду худоби, ззаду гнали погоничі. За худобою слідом їхали навантажені юртами і речами побуту гарби, якими керували жінки і діти. Чоловіки замикали процесію, простуючи верхи на конях, або пішки, хто не мав коня [35, с. 90-91]. Досягнувши літкових пасовищ, аули зменшували швидкість і починали кочувати окремо одне від одного, на відстані 1 -2 переходи. Перебування на певному місці тривало 2-4 тижні, протягом яких худоба стравлювала травостій. З часом доходила черга до відгінних полів, що містилися на дальній дистанції від табору. Коли скінчались кормові ресурси угіддя, табір змінював розташування [35, с. 91]. Для наступного стійбища обирали місця поблизу водойм, копаней чи колодязів [38, с. 16]. Особливо цінними були пасовища, розташовані вздовж річок, на луках з соковитою травою, що лишалася свіжою упродовж літньої спеки [41, с. 283].

Кожен різновид худоби перебував у окремому стаді, великі стада дрібнилися на гурти. Випас великої рогатої худоби здійснювався окремо від дрібної; верблюди з травня до листопада утримувалися поблизу аулу (табору) і лише згодом віддавалися чабанам для випасу на віддалених пасовищах. Кількість худоби у стаді чи гурті обмежувалася кормовими ресурсами угіддя. Щоб уникнути надмірної концентрації худоби, в одному стаді не тримати більше 500 голів овець, 200 голів великої рогатої худоби або коней, 50 верблюдів [25; 69, 70]. Ефективне використання пасовищ передбачає випас худоби з розрахунку 100 голів на 6-9 га. Загінний спосіб випасу дозволяє зменшити потребу в пасовищній площі на 20-25 % [28, с. 261]. До нього кочовий колектив найчастіше вдавався в умовах дефіциту пасовищ, зокрема узимку, однак для напівосілих номадів, пасовищний фонд яких був обмежений, він стає типовим. Напівкочовики, що мешкали у передгір’ях, дотримувалися вертикального типу кочування, що полягало у випасі худоби взимку - на полонині, влітку - в горах, на верховині [33, с. 275-276]. Кубанські ногайці з осені до весни тримали худобу на загальноаульних випасах, лише при критично низькій температурі повітря її переганяли до стаціонарних приміщень; у квітні- травні худоба виганялася на гірські випаси, поблизу поселень залишалися лише дійні корови, робочі коні та воли, що використовувалися для землеробства. При цьому, землеробство напівномадів (як у випадку з буджаківцями), будучи хоч і більшим за обсягом, ніж у типових кочовиків, все ж складало наступну за значенням, після скотарства, галузь [25, с 73]. Загінна система випасу спостерігалася в інших районах напівосілості ногайців - у передгір’ях Криму, а також на степовому просторі - у Поволжі та Буджаку.

Кочування в аридній зоні потребувало використання значних обсягів водних ресурсів, місця розташування яких складали важливий пункт кочового маршруту. Особливе значення мали колодязі й копані. Колодязі обкладалися камінням або дерев’яним зрубом; копані складалися з необлаштованих ям, що наповнювалися джерельною або дощовою водою [35, с. 10]. Вода була часто непридатною для пиття людини і використовувалася тільки задля напування худоби. За питво ногайцям зазвичай правили молокопродукти і зелений чай [53, с. 11]. Будівництво колодязів вважалося сакральним актом і здійснювалося толокою, тому місця водопою були володінням усього кочового колективу.

При відносній фондоємності (потребі у значній кількості худоби для забезпечення кочування), кочове господарство не було надміру трудомістким. Так, щодо Кизлярського степу засвідчено, що лише “два рази на тиждень, а іноді й один раз на місяць поїде він (ногаєць. - В. Г. ) подивитися своє стадо або табун, дасть настанову чабану щодо засобів лікування худоби” [38, с. 29]. Безпосередній догляд за худобою не потребував багато часу і у тих ногайців, котрі на початку ХІХ ст. мешкали біля р. Молочної [29, с. 12]. Здебільшого це стосується багатих родин, що використовували чабанів. Хоча і родини середнього статку, які становили більшість аульного населення, наймали чабанів у складчину. Чабан, найнятий общиною для випасу верблюдів, за півроку отримував одного верблюда та зимовий одяг [25, с. 70]. Чабанами ставали збіднілі кочовики, котрі, як плату за своє наймитування, отримували певну частину від приплоду худоби; інколи в якості чабанів використовували й ясирі. Чабан, випасаючи стадо, часто діяв на власний розсуд, пересуваючись автономно від свого аулу, маючи досвід раціонального використання пасовищ і догляду за худобою. У передгір’ях Північного Кавказу чабани домовлялися між собою про порядок перегону стад, враховуючи наявність кормів і міркування безпеки [25, с. 73].

Кочування у північних межах літовки тривало до початку осені. Тоді починався рух у зворотному напрямку, так само з поєднанням аулів у великі колективи і початково прискореним темпом, що складав до 30 верст на добу. З наближенням до зимівників, швидкість перекочівки зменшувалась, знову відбувалося роззосередження на аули, які в режимі самостійного кочування перебували зиму [44, с. 40-41]. Худоба взимку трималася на підніжному кормі; здатність коней до тебенівки забезпечувала кормом інші види худоби. Конярство становило невід’ємний елемент кочового скотарства, без якого кочування в східноєвропейських степах, з їхніми холодними зимами, снігом і ожеледдю, було б неможливим. Коні розбивали крижану корку, звільняли травостій від снігу, тим самим забезпечуючи себе та інші види тварин кормом [33, с. 276]. Під час зимового кочування особливо цінувався білий полин - юшан, що і взимку лишався свіжим. Тому для зимівлі шукали місця, де такої трави було вдосталь [39, с. 557]. Біля зимівників практикувалася заготівля сіна, що використовувалося як страховий кормовий ресурс, на випадок, коли товщина сніга сягне за 15 см. [46].

Зимівники-кишла становили невід’ємну складову частину господарства в умовах меридіонального типу кочування. Вони складалися з “групи більш- менш облаштованих житлових і господарських будівель, побудованих головним чином з саманної цегли, для огорожі дворів слугував здебільшого бур’ян; іноді - садибне місце і “база” для худоби, просто обкопана канавою, в якій нечистоти складені у вигляді валу з одного боку і слугують за стан або огорожу” [60, с. 413]. Огорожі утворювали чотирикутні загони - курен кора, в одному з кутків відділялося місце для телят - шетен, відокремлене від загону для дійних корів. Проте часто загони не створювалися і худоба утримувалася протягом зими у балках [25, с. 73]. Для її захисту від хуртовини застосовували вкриті повстю загорожі [46].

Склад стада худоби ногайців визначався наявністю низькорослих коней різної масті (сірої, каштанової, червоної, темно-рудої, іноді бурої), середньої величини корів з добрими молочними якостями, придатних до роботи (у тому числі і до упряжки в плуг) биків, переважно курдючними вівцями, хоча іноді були барани російської породи [53, с. 7]. Джерела вказують на досить гарні характеристики ногайських овець: “вовна у них досить легка і придатна на різні вироби”, з курдюка однієї вівці топили сала до 30 фунтів [38, с. 12-13], хоча ногайські вівці поступалися якостями калмицькій курдючній вівці. У ногайців Північного Кавказу були поширені вівці породи волоської, грецької, болдирь, що на середину ХІХ ст. характеризувалися невисокою якістю [8, с. 251]. Велику рогату худобу сучасники визнавали кращою за російську, за виключенням холмогорської [38, с. 12]. Кози були простої породи й не мали якісної вовни. Двогорбих верблюдів тримали в незначній кількості - по 5-30 голів на одну сім’ю, переважно в заможних родинах [38, с. 17; 53, с. 7]. Верблюдоводство складало прибуткову галузь скотарства. Астраханські двогорбі верблюди давали в середньому 6-7 кг молока на день при 7 % жирності, 4, 5 кг вовни з одного настрига, будучи також цінними в’ючними тваринами. Певне поширення мало розведення птиці - курей, гусей, качок, яких перевозили під час перекочівок у клітках [25, с. 61, 64].

Традиційне житло ногайців мало декілька різновидів, прилаштованих до різних сезонів і умов кочування. Найбільш поширеним були юрти або кибитки, які поділялися на два різновиди: великі розбірні - терме і малі нерозбірні - отав [53, с. 15]. Юрти-терме мали округлу форму, складалися з розбірного каркасу у вигляді решіток, поверх якого кріпилася повсть; у разі зміни місця кочування розібрані деталі юрти вантажилися на гарби і таким чином переміщувалися. Юрта-отав (власне кибитка) зовні не відрізнялася від терме, лише мала менший розмір і постійно перебувала на гарбі. Ці обидва різновиди фіксуються у ногайців Поволжя та Північного Кавказу [53, с. 15-16; 12, с. 171; 18, с. 78-79]. За наявності стабільних маршрутів кочування і відносної безпеки кочового колективу переважали юрти-терме. За спостереженням П. Небольсина, кибитки-отав застовували лише нечисельні кочові колективи [35, с 12], що не могли ґарантувати собі безпеку і здобути стабільну територію кочування, а тому змушені кочувати у більш мобільному порядку. Крім того, узимку практикувалося використання напівземлянок, біля яких розташовувалися юрти [29, с. 14]. Землянки - ерме-къази - розташовувалися у зимівниках, до яких кочовий колектив, що мав стабільний маршрут кочування, повертався кожної зими.

Господарство ногайців залишалось консервативним, склад стада, способи використання пасовищ і догляду за худобою практично не змінювався. Так само мало змінювалися якості худоби, що не поділялася на м’ясні, молочні та вовнові породи. В останній третині XVIII ст., коли російський уряд перевів причорноморських ногайців до р. Кубані, спостерігається стрімке зниження (до традиційних меж) питомої ваги землеробства в єдисанців, єдичкульців та джембуйлуківців [19, с. 128-129]; схильність до осілості виявили тільки буджаківські ногайці. Переправляючись через Дон у 1771 р. буджаківці купували багато зернового хліба, заявляючи російським урядовцям: “Мы будем сеять хлеб в степи меж Азовским и Каспийским морями”. Решта ногайців, як зазначив капітан І. Хаников, “хлеба не сеют и травы не косят, хлеб покупают, и ежели им куль удается купить, то на 1 и 2 года с семьи его будет, а только кладет по горсте в воду, когда мяса нет” [57, с. 78]. Агатангел Архипов, котрий лишив тонкі спостереження щодо побуту прикавказьких ногайців в середині ХІХ ст., зауважив, що для ногайця м’ясо, кумис, айран й чай - не просто їжа і питво, а це ті речі, котрі дозволяють ногайцю почувати себе ногайцем. “Отнимите от него эти принадлежности вседневного продовольствия, доставьте ему исключительно пищу русского мужика, - что тогда выйдет из ногайца? Он будет сыт, правда, но отнюдь не доволен. Такая жизнь ему надоест и он скоро возвратится в сферу тех малых лишений, которые хотя и изнурительны подчас, но зато знакомы ему с детства” [8, с. 251]

Таким чином, у різних політичних та соціально-економічні умовах упродовж XVI-XVIII ст. ногайці демонстрували високу адаптивну спроможність своєї традиційної господарської системи. Збільшення питомої ваги землеробства у XVIII ст. не спричинило руйнації кочового типу економіки і не еволюціонувало в осіле землеробське господарство. Землеробство, підпорядковане загальному кочовому господарському циклу, залишалося специфічною нормою для кочівницької економіки. Всупереч впливам зовнішніх чинників, в разі збереження основного фонду худоби кочовики зберігали здатність до кочування, легко варіюючи і прилаштовуючи до основного виду господарської діяльності заняття землеробством. Випадок з буджаківцями вказує на те, що перехід до осілості як принципово іншого господарсько-культурного типу може не призвести до поновлення попередніх кочівницьких якостей, а також засвідчує приклад седентаризації номадів, котра відбулася не в силу внутрішніх еволюційних процесів, а в результаті репресивних заходів кримських ханів. Подібними ж репресіями - спаленням гарб - російська адміністрація в особі пристава де Мезона спромоглася на початку ХІХ ст. перевести до осілості ногайців, оселених біля річки Молочної.

Бібліографічні посилання:

1. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі: ІР НБУ). - Ф. 9. Док. 132-214. 1754-1755 рр. - 156 арк.

2. Центральний державний історичний архів України (далі: ПДІАУ). - Ф. 50. Оп. 1. Спр. 507. 1735 р. - 18 арк.

3. ЦДІАУ. - Ф. 229. Оп. 1. - Спр. 91. 1760-1761 рр. - 135 арк.

4. Андриевский А.А. Дела, касающиеся запорожцев, с 1715-1774 // Записки Одеского общества истории и древностей (далі: ЗООИД). - Т. XIV. - Одеса, 1886. - С. 283-715.

5. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. - Т. 1. - К., 1998. - 695 с.

6. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. - Т. 2. - К., 2000. - 449 с.

7. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. - Т. 3. - К., 2003. - 951 с.

8. Архипов Агафангел. Ногайцы // Кавказ (газета). - Тифлис, 1850. - № 63. - 12 августа.

9. Архипов Агафангел. Ногайцы // Кавказ (газета). - Тифлис, 1852. - № 3. - 12 января.

10. Д’Асколи Эмиддио Дортелли. Описание Черного моря и Татарии. // ЗООИД. - T. XXIV. - Одесса, 1902. - С. 89-180.

11. Броневский Мартин. Описание Крыма (Tartariae Descriptio) // ЗООИД. - Т. VI. - Одесса, 1867. - С. 333-367.

12. Бруин К., де. Путешествия в Московию // Россия XVIII в. глазами иностранцев. - Л.: Лениздат, 1989. - С. 17-89.

13. Бодрихін В.М., Довжук І.В., Литвиненко В.Ф. та ін. Державотворчі процеси у кочовиків східноєвропейського степу. - Луганськ: Вид.-во СУДУ, 2000. - 96 с.

14. Боплан Г.-Л., де. Опис України. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер з фр. Я. І. Кравця. - Львів: Каменяр, 1990. - 301 с.

15. Васильев Л.С. История Востока: в 2 т. - Т. 1. - М.: Высш. школа, 2001. - 512 с.

16. Васильев Л.С. Протогосударство-чифдом как политическая структура // Народы Азии и Африки. - 1981. - № 6. - С. 157-175.

17. Владимирцов Б.Я. Общественный строй монголов. Монгольский кочевой феодализм. - Л.: Изд.-во АН СССР, 1934. - 223 с.

18. Г аджиев В.Г. Сочинение И. Г ербера “Описание стран и народов между Астраханью и рекою Курой находящихся как исторический источник по истории народов Кавказа”. - М.: Наука, 1979. - 271 с.

19. Грибовський В.В. Обставини та хід переміщення причорноморських ногайців до Північно-Західного Кавказу на початку 70-х років XVIII ст. // Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки. Науковий щорічник. - Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2007 - Вип. 4. - С. 121-131.

20. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - М.: Танаис ДИ-ДИК, 1994. - 544 с.

21. Донские дела. Книга третья // Русская историческая библиотека. - Т. ХХУГ - СПб., 1909. - 1022 с.

22. Дружинина Е.И. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года (его подготовка и заключение). - М.: Изд.-во АН СССР, 1955. - 368 с.

23. Іналджик Галіль. Османська імперія. Класична доба. 1300-1600 / Пер. з англ. Олександр Г аленко. - К: Критика, 1998. - 286 с.

24. Извлечение из сочинения Михайла Литвина (1550 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. - Вып. І. - К., 1890. - С. 1-58.

25. Калмыков И. Х., Керейтов Р. Х., Сикалиев А. И. Ногайцы. - Черкесск: Ставропольское книжное изд.-во, Карачаево-Черкесское отделение, 1988. - 232 с.

26. Кантемир Дмитрий. Описание Молдавии. - Кишенев: Штиинца, 1973.

27. Клееманово путешествие из Вены в Белград и Новую Килию також в земли буджатских и нагайских татар. - СПб: Государственная военная коллегия, 1783. - 250 с.

28. Колхозная производственная энциклопедия / Под ред. В.В. Мацкевич. - Т. 1. - [Б. м., 1950]. - 463 с.

29. Корнис. Краткий обзор положения ногайских татар, водворенных в Мелитопольском уезде Таврической губернии // Телескоп, журнал современного просвещения, издаваемый

Н. Надеждиным. - Ч. ХХХШ. - М.: тип. Н. Степанова, 1836. - С. 3-23, 210-230, 269-297.

30. Крадин Н.Н. М.М. Хазанов. Кочевники и внешний мир (рецензия) // Восток. - М.: Наука, 2004. - № 1. - С. 192-195.

31. Кримський А. Історія Туреччини. - Київ-Львів: Олір, 1996. - 288 с.

32. Марков Г.Е. Кочевники Азии. - М.: Изд.-во МГУ, 1976. - 319 с.

33. Марков Г.Е. История хозяйства и материальной культуры (в первобытном и раннеклассовом обществе). - М.: Изд.-во МГУ, 1979. - 304 с.

34. Меховский Мацей. Трактат о двух Сарматиях. - М.-Л., 1936. - 288 с.

35. Небольсин Павел. Очерки Волжского низовья. - Спб.: тип. МВД, 1852. - 197 с.

36. Негри А. Извлечение из турецкой рукописи [Одесского] общества [истории и древностей], содержащей историю крымских ханов // ЗООИД. - Т. І. - Одесса, 1844. - С. 379-392.

37. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин Жана де Люка // ЗООИД. - Т. 11. - Одесса, 1879. - С. 473-493.

38. Павлов Андрей. О нагайцах, кочующих по Кизлярской степи. - СПб.: тип. Департамента внешней торговли, 1842. - 47 с.

39. Паллас П. С. Путешествие по разным провинциям Российской империи. - Ч. І. - СПб., 1773.

40. Паллас Петр. Краткое физическое и топографическое описание Таврической области. - СПб.: Императорская типография, 1795.

41. Перетяткович Г. [Е. И.]. Поволжье в XV и XVI веках (очерки из истории края и его колонизации). - М.: тип. И. К. Грачева, 1877. - 334 с.

42. Покровский М.Н. Русская история с древнейших времен // Избранные произведения. - Кн. 1. - М.: Мысль, 1966. - 725 с.

43. Плетнева С.А. Кочевники Средневековья. Поиски исторических закономерностей. - М.: Наука, 1982. - 188 с.

44. Поноженко Е.А. Общественно-политический строй Ногайской Орды в XV - середине XVII вв. Дисс. к. юридич. н. - М.: МГУ, 1977. - 200 с.

45. Путешествие в Тану Иосафата Барбаро // Библиотека иностранных писателей о России. - Т. 1. - Спб., тип. Ш отд. Собств. ЕИВ канцелярии, 1836. - С. 1-65 (отделение ІІ).

46. Радде Густав. Крымские татары // http://www.kirimtatar.com/Story/Radde /radde6.htm

47. Ромм Жильбер. Путешествие в Крым в 1786 г. / Пер. и прим. К.И. Раткевича. - Л.: Изд.-во ЛГУ, 1941. - 79 с.

48. Русов А.А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков и некоторые данные о Днепре из Атласа конца прошлого столетия. - К.: тип. М.П. Фрица, 1876. - 104 с.

49. Рыблова М.А. Донское братство: казачьи сообщества на Дону в XVI - первой трети XIX века. - Волгоград: Изд.-во Волг. ГУ, 2006. - 544 с.

50. Саханова К.Б. Кочевой хозяйственный тип в Казахстане // Вестник КазГУ. Серия экономическая. - Алматы, 1998. - № 9 // http://lib.kazsu.kz/Vestnik/Econom/year98/N9/15.htm

51. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ: Січ, 1994. - 678 с.

52. Тунманн. Крымское ханство / Пер. с нем. Н.Л. Эрнста и С.Л. Беляевой. - Симферополь: Таврия, 1991. - 93 с.

53. Фарфоровский С. В. Ногайцы Ставропольской губернии. Историкоэтнографический очерк. - Тифлис: тип. К.П. Козловского, 1909. - 34 с.

54. Фёдоров- Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. Археологические памятники. - М.: Изд.-во МГУ, 1966. - 274 с.

55. Фёдоров-Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. - М.: Изд.-во МГУ, 1973. - 180 с.

56. Ферран Франсуаз. Путешествие из Крыма в Черкесию, через земли ногайских татар, в 1709 г. // Русский вестник. - 1842. - № 4. Апрель. - С. 41-56.

57. Ханыков И.И. Подлинная записка о донской экспедиции // ЗООИД. - Т. 14. - Одесса, 1888. - С. 66-90.

58. Хартахай Ф. Историческая судьба крымских татар (Статья вторая) // Вестник Европы. - 1867. - Т. ІІ. Июнь. - С. 140-174.

59. Челеби Эвлия. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века. - М.: Изд-во Вост. л.-ры, 1961. - 338 с.

60. Щеглов И. Л. Трухмены и ногайцы Ставропольской губернии. Материалы по изследованию полевого и скотоводческого хозяйства в Трухменской и Ачикулакской степи. - Т. 1. Бюджеты трухмен и ногайцев. - Ставрополь, 1910. - 559 с.

61. Эварницкий Д.И. Сборник материалов по истории запорожских козаков. - Спб.: тип. И. Н. Скороходова, 1888. - 284 с.

62. Peyssonel M. [Charl], de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. - Т. П. - Paris, 1787 (M.DCC.LXXXVII). - 377 p.

http://www.info-library.com.ua/books-text-10812.html


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 20:40
Сообщение #10


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Відносини українських козаків із Кримським ханством і Туреччиною

Саме виникнення козацтва безпосередньо пов'язане з протистоянням кочовому та мусульманському світові, уособленням якого були татарські орди Криму та Північного Причорномор'я, а також їхній сюзерен — Османська імперія. Кримське ханство як незалежна держава виникло 1449 р. в час правління Хаджі- Гірея Ангела (Мелека), хоча досить швидко потрапило у васальну залежність від Османської імперії (1475 р.). Однак кримські татари виявилися не єдиними сусідами козаків на півдні — в середині XVI ст. в українських степах з'явилися ногайські татари*24 — племена, що належали до кипчацької мовної групи (на відміну від кримських татар, які представляли огузьку мовну групу).

*24: {Етнонім походить від імені золотоординського темника Ногая, котрий жив наприкінці ХІП ст.}

Ногайська орда сформувалася з розпадом Золотої орди в північній частині Центральної Азії та в середині XV ст. и володіння розширилися до Приазов'я. В 1549 р. від Великої Ногайської орди на заході відокремилася Мала Ногайська орда, що за десятиліття перемістилася до Дністра. Згодом це утворення розпалося на дрібніші орди — Буджацьку (інакше — Білго- родську або Добрудзьку), Джамбуйлуцьку, Єдичкульську (Джедишкульську) та Єдисанську (Джедисанську), які прийнято називати збірною назвою "ногайські орди". Паралельно існували менш стабільні та радше ситуативні утворення — Очаківська, Азовська та Перекопська орди (хоча часто Очаківську орду ототожнюють з Єдисанською, а Перекопську — з Джамбуйлуцькою).

Єдисанська орда була найчисельнішою, а бєлгородські татари характеризувалися великою агресивністю і одночасно більшою осілістю порівняно з іншими ногайськими ордами, хоча взагалі усі "ногайці" були класичними кочівниками порівняно з відносно осілими кримськими татарами півострова. Тому "ногайські орди" були надзвичайно активними в нападах на сусідні землі і їх інколи звинувачують у нещастях землеробського населення України (це, зрештою, досить вигідно з погляду "політкоректності", адже ногайські татари, на відміну від кримських, практично не збереглися на українській території). Ногайські орди визнавали зверхність як Криму, так і Туреччини, однак західні орди — Білгородська та Єдисанська — віддавали перевагу прямій підпорядкованості султану, що спричинило протистояння з кримськими ханами. Крім татарських кочовищ, у Північному Причорномор'ї існувала низка власне турецьких фортець — Очаків (інші назви — Езі, Джанкермен, Каракермен, Ачі-Кале, Ача-Кьой, колишній Дашев) і Кінбурн (Кильбурун) біля Дніпровського лиману, Бендери (Тегиня, Тягин) і Аккерман (Білгород) на Дністрі, Кілія та Ізмаїл на Дунаї, Ісламкермен (Аслам-Городок) на Таванській переправі. Біля останнього наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. було добудовано ще три фортеці — Казикермен, Мустридкремен та Мюбареккермен, що мало сформувати оборонну систему з чотирьох міст, які мали перекривати доступ козакам до моря.

Прийнято вважати, що у перші роки існування незалежного Кримського ханату татари поводилися досить стримано щодо українських земель, і лише після переходу під турецьку зверхність, Крим розпочав агресивну політику на північному напрямку — адже перший великий напад татар на Київ відбувся 1482 р. (однак відомо, що менш значні набіги відбувалися і раніше). Туреччина була зацікавлена в прибутках від работоргівлі та доклалася до загарбницьких наскоків татар, але крім того, в Криму існувала тривала місцева традиція торгівлі живим товаром уже в часи генуезького панування. Работоргівля була важливою складовою економіки півострова, що впливало безпосередньо на татарську зовнішню політику, і в цій галузі ногайські татари тісно та злагоджено співпрацювали з кримськими.

Не видається випадковістю поява козацтва вже через кілька років після перших значних нападів татар на українські землі. В першій половині XVI ст. козаки діяли майже в межах "держзамовлення" — литовсько-польського чи московського урядів. У другій половині XVI ст. спостерігається вироблення власної позиції козацтва щодо татарського чинника. З початку 1576 р. напади козаків і турків стають майже безперервними. Дійшло до того, що комендант Ісламкермену повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп. Тоді ж відбулася інша знаменна подія — татари, побоюючись нападу козаків, уперше відмовилися від походу на Литву. Але це не відвернуло козацького наступу, і того ж 1576 року був здобутий і вщент зруйнований Ісламкермен (при цьому загинув козацький ватажок Богдан Ружинський). Невдовзі спустошень від козаків зазнали передмістя Тягині та Очакова.

Упродовж Псковської війни козаки не переставали втручатися у татарські справи. Під час боротьби хана Мехмеда II проти свого брата Алп-Гірея, на бік останнього перейшли також інші брати Мехмеда — Алі та Селямет, які, однак, були змушені переховуватися в українському степу. Обидва брати були впіймані 1581р. на Дніпрі козаками Яна Оришовського та віддані в розпорядження Стефана Баторія. Під час облоги Пскова до королівського табору прибув турецький посол, який вимагав видачі ханських братів, але король відмовився це зробити, відклавши питання до завершення кампанії, правда, забігаючи наперед, запропонував посадити котрогось із цих братів на ханство. С. Баторій вважав за потрібне використати таку ситуацію для того, щоб назавжди вирішити питання, але натрапив на недалекоглядність свого оточення і нагода була втрачена.

З поверненням козаків із Псковської кампанії їхня діяльність на півдні активізувалася — особливо 1583 р. Ще в січні козаки на московській території розгромили татарське посольство, яке поверталося з Москви — було вбито посла та кількох його супутників, забрано царські "упоминки", а принагідно були пограбовані й турецькі купці, котрі супроводжували посольство. Справа була скандальною, і хан погрожував Польщі війною. Турки зі свого боку вимагали відшкодувати збитки своїх купців і погоджувалися надати підтримку ханові. Однак виявилося, що король готовий до опору, а татари неготові до наступу, тож після гучних заяв протистояння припинилося. Згодом трапилася одна з найгучніших справ того часу — козацький напад на турецькі фортеці на Дністрі влітку 1583 р. Ця подія була пов'язана з молдавською аферою Самій л а Зборов- ського — козацького ватажка (став ним випадково), кальвініста і представника могутнього шляхетського роду, який ворогував із канцлером Яном Замойським. С. Зборовський з козаками вирушив на Молдавію, але, не дійшовши до неї, військо повернуло на Бендери, зруйнувало там не лише місто, а й замок, знищило поселення на лівому березі Дністра — Ягорлик та Паркани (Паркань) — а формального погляду, турки неправомірно їх збудували на польській території. Вони у відповідь почали готувати каральний похід, і цього разу без жодних гучних заяв, що особливо насторожило поляків. Урешті королю вдалося організувати переговори, які відбувалися довго і важко — під час них турки звинуватили польського короля у підтримці козацьких акцій, на що були досить переконливі докази. Польський уряд усіляко відрікався від сприяння козакам і обіцяв, що винні будуть покарані.

Згодом войовничий запал турків зменшився з огляду на потребу війни з Персією та конфлікт із Кримом. У Кам'янці на Поділлі відбулася показова страта кількох випадкових козаків у присутності спеціально для цього визначеного чауша Мустафи. Одного з козацьких начальників (до речі, поставлених польським урядом) — Янчі Бегера — не було покарано — він подався під захист папського нунція кардинала Альбер- то Болоньєтті, котрий захищав його перед королем (згодом секретар кардинала Болоньєтті Кароль Гамберіні провів таємні переговори з козацьким ватажком Яном Оришовським про участь козацтва у загальноєвропейській боротьбі проти турків). Натомість Самійло Зборовський таки був страчений у Кракові в травні 1684 р., але вже через підозру у змові проти С. Баторія.

У 1685 р. козаки продовжили напади на татарські улуси, суть яких, щоправда, полягала в викраденні худоби (але варто пам'ятати, що в степових умовах така акція мала значно більше значення, ніж це може видатися сучасній людині). Однак досить швидко політика козацтва щодо Криму змінилася — козацький ватажок Ян Оришовський (з паралельним попередженням коронного гетьмана про свої наміри) вислав невелике посольство з чотирьох осіб до кримського хана Саадат-Гірея з пропозицією жити в мирі і запропонував ханові козацьку службу за гроші проти будь-якого володаря (за винятком польського короля). Це відбувалося на тлі протистояння хана Саадат-Гірея і Туреччини, яка намагалася поставити в Криму свого претендента — Іслам-Гірея. Однак міжнародна кон'юнктура склалася не на користь козацько-татарського союзу — Са- адат-Гірей був розбитий на р. Індол турецьким військом і мусив утекти з Криму.

Невдовзі козаки продовжили свої походи проти татар у межах домовленостей з Московісю, а татари на чолі з Іслам-Гіреєм 1586 р. пішли походом на Україну. Під час цього походу їх зупинили козацькі загони гетьмана Богдана Микошинського та вперше в історії велика татарська орда мусила повернути назад під тиском козацтва.

У грудні 1586 р. після смерті Стефана Баторія козаки почали поводитися ще впевненіше — їхній ватажок Ян Оришовсь- кий прибув 1587 р. на конвокаційний сейм з вимогами платні за службу. Відомо, що гетьман на сеймі був одягнутий "по- грецьки", а під час читання його петиції сів на землю "по-ту- рецьки". Козацька впевненість у межах держави доповнилася на міжнародному рівні розгортанням ще активнішого натиску на мусульманський південь. Наприкінці 80-х років XVI ст. козаки пограбували і спалили Очаків, спробували (невдало) посадити свого претендента в Молдавії, вчинили на чолі зі Захаром Кулагою похід під Козлов (Євпаторію), де здобули кілька турецьких кораблів, напали на Білгород та Азов, причому в останньому випадку козаки вдалися до ворожої практики, яку, зрештою, самі засуджували, — почали захоплювати в полон невільників.

Такі дії козацтва спричинили обурення при султанському дворі — турки почали готуватися до війни, а султан вимагав від польського уряду повного знищення козаків, скасування польських прикордонних замків і відбудови зруйнованих турецьких фортець та сплати контрибуції. Однак кримський хан самостійно і поспішно виступив перед масштабним турецьким наступом, що врятувало справу для Речі Посполитої — татари були розбиті на р. Кам'янці та при переправі через Дністер. Турецьке ж військо мусило повернутися за Дунай і розпочати переговори з польською стороною. Так, в атмосфері страху перед війною з Туреччиною відбувався 1590 р. польський сейм. Коронний гетьман Ян Замойський навколішки благав сейм серйозно замислитися над турецькою загрозою. Польський уряд повинен був вирішити, що робити з козаками — покарати їх (тим паче, що до міжнародних проблем додалися внутрішні — цими роками козаки все частіше почали нападати на шляхетські маєтки). В умовах зовнішньої загрози сейм вирішив пробачити козакам старі провини, підтвердити "вольності", продовжити набір козаків на державну службу (спочатку планували 20 тис. осіб, але в кінцевому варіанті виявилося лише 3 тис. осіб) і навіть надати шляхетські маєтки найвизначнішим козакам. Передбачалося, що реєстрові козаки матимуть "пашпорт" від свого сотника, а решта повинні розійтися по домівках. План був цілком нереалістичний і розширення козацьких прав на словах, за затримання та нестачі коштів у реальному житті лише спричинило в майбутньому козацькі повстання і конфлікти з урядом.

Тим часом конфліктна ситуація, яка виникла між Туреччиною та Польщею, привернула увагу інших європейських держав. Австрія, Іспанія та Папський престол вирішили підтримати Річ Посполиту у війні проти Туреччини. Але проти такого конфлікту виступила Англія та її посол у Стамбулі зумів переконати султана примиритися з Польщею. Однак з цих заходів козацтво таки отримало певну користь — про нього стало відомо далеко за межами Центрально-Східної Європи.

Початок XVII ст., особливо його перша чверть, відзначилися зростанням активності козацьких морських походів. У 1606 р. козаки кілька разів нападали на турецькі міста на чорноморському узбережжі, ходили на Кілію та Віл город, далі на Варну, де перебили багатьох мешканців та забрали багату здобич. Восени 1608 р. козаки "хитрістю" взяли Перекоп і спалили його. В 1609 р. козацькі війська атакували придунайські міста та Віл город на Дністрі.

Після 1612 р., коли основні бойові дії проти Московії завершилися, козаки змогли розгорнути активну діяльність на півдні. Період між 1613—1620 рр. став добою морських походів на Туреччину та підлеглі їй землі. В 1614 р. козаки вдалися до безпрецедентного кроку — вирушили на Туреччину навпростець через Чорне море й увірвалися до Трапезунду та знищили його околиці. Для місцевих мешканців це було чималою несподіванкою, оскільки на них уже давно ніхто не нападав. Далі козаки пішли на Синоп, який мав назву "місто коханців", зруйнували тамтешній замок, знищили турецький арсенал і спалили багато галер. Стамбул був шокований таким перебігом подій, розгніваний султан хотів навіть повісити великого візира Ахмет-башу, але обмежився лише його побиттям. Річ Посполита прожила другу половину 1614 р. в страху перед війною з турками і спробувала приборкати козаків — спеціальна комісія Януша Острозького видала ординацію, котра урізала їхні права.

Але тоді козаки не надто зважали на такі постанови і навесні 1615 р. здійснили новий великий морський похід (на 80 чайках) — на околиці Стамбула. Ця подія виявилася не менш знаковою, ніж похід навпростець через море попереднього року. Турки вислали за козаками погоню, але наздогнали їх лише біля гирла Дунаю, де козаки їх і розбили, до полону потрапив турецький адмірал (там і помер). Під час бою козаки захопили кілька турецьких галер, пригнали їх до Очакова і показово спалили на очах у турецької залоги міста. Це переповнило чашу терпіння турків, і 1616 р. на Україну вирушив турецький флот на чолі з Алі-башею, але його вщент розбили козаки під проводом Петра Сагайдачного, після чого пішли походом на Кафу, спалили місто і випустили багато невільників. Але козаки вирішили, що на один рік цього буде замало і невдовзі вирушили на Самсун (на Схід від Синопу), але через погодні умови опинилися під Трапезундом і знову здобули та пограбували місто. Каральна експедиція Ібрагім-баші не зловила козаків під Очаковом під час повернення додому, оскільки вони пішли в обхід через Азовське море. Так, кілька років поспіль козаки практично безкарно "шарпали" турецькі землі і Стамбул безсильно за цим спостерігав. Урешті Туреччина спромоглася організувати новий похід на Річ Посполиту під командуванням Іскандер-баші. Але королевич Владсилав зміг стримати над Дністром турецьке військо й укласти у вересні 1617 р. трактат під Яругою, за яким польський уряд зобов'язувався не допускати до нових морських походів і взагалі знищити козацтво. Однак не могло бути й мови, щоб останній пункт було введено в життя, оскільки уряд не міг собі дозволити надміру тиснути на козаків. Від останніх лише вимагали спалити човни в обмін на грошову компенсацію та зменшити кількість реєстрових козаків і не приймати до себе випадкових авантюрних людей (так звана Вільшанська угода 1617 р.). Козаччина сподівалася на те, що ці рішення так чи інакше не будуть реалізовані з огляду на нові московські плани польського уряду. І вже невдовзі після трактату під Яругою козаки знову вчинили морський похід, під час якого було розгромлено турецький флот і вбито його адмірала.

В умовах наближення польсько-турецької війни 1620 р. відбувся похід козаків прямо на Стамбул, при чому страх перед козаками був настільки великий, що турецьких моряків киями зганяли на галери, якими планували йти проти козаків. Турецьке військо не змогло нічого вдіяти і козацтво рушило далі на Варну, котру спалило дощенту. Французький посол у Стамбулі повідомляв, що козаки "бушували" по всьому морю, як і де хотіли. Це змусило турків пришвидшити військові приготування і розпочати війну проти Речі Посполитої, в якій козаки добре відзначилися у битві під Хотином. Після турець- ко-польського перемир'я козакам знову було заборонено ходити морем на турецькі землі. Але уряд не виплачував обіцяних грошей, а козакам треба було з чогось жити. Тоді козаки таки організували 1622 р. новий похід на Туреччину, але виходили не Дніпром, а Доном, щоб не компрометувати польського уряду. В липні 30 козацьких чайок наблизилися до Стамбула, але обмежилися лише руйнуванням Анатолійського побережжя. Французький посол повідомляв, що "поголос про чотири козацькі чайки на Чорному морі лякає турків більше, ніж чума в Мореї або Берберії — так налякані вони з цього боку".

Навесні 1623 р. відбувся черговий похід козаків на море — з огляду на неприхильне ставлення сейму до козацтва, хотинські подвиги яких були швидко забуті владою, козаки вважали, що мають право тепер діяти на власний розсуд і навіть погрожували підняти повстання. Стамбул і цього разу був безборонний, оскільки турецький флот стояв у Кафі. Наприкінці літа козаки знову вибралися на турецькі землі, а крім того, М. Дорошенко здійснив похід на Перекоп як помсту за напад ногайських орд на чолі з мурзою Кантеміром на Покуття.

Того ж 1623 р. в Кримському ханстві відбулися зміни — ханом став Мехмед III Гірей, котрий прославився тим, що давніше зі своїм братом Шагін-Гіреєм створив розбійницьку державку в околицях Білгорода і поводився незалежно як щодо Криму, так і щодо Туреччини. Згодом султан вибачив братів, і завдяки сприянню візира дозволив Мехмеду стати ханом, а Шагінові — калгою. Відтоді спостерігається зближення між татарами та козаками. Річ у тім, що новий хан швидко забув ласку султана і почав провадити незалежну від Стамбула політику. Султан неодноразово надсилав братам фермани (письмові накази), щоб ті приборкали козацтво, яке докучало туркам своїми нападами, але Мехмед уперто ігнорував такі розпорядження і взагалі не відповідав султану. Також брати відмовилися будувати на нижньому Дніпрі укріплення проти козаків. До всіх звинувачень проти Мехмеда і Шагіна долучилися чутки про те, що брати буцімто готуються до походу проти Туреччини, хочуть узяти Адріанополь і навіть претендують на султанський престол.

Тоді турецький уряд вирішив посадити на ханстві Джанібек- Гірея. Хани-брати звернулися по допомогу до козаків. Останні в інтересах хана здійснили похід на Кафу (хоча перед польським урядом потім виправдовувалися, що їх випадково занесло хвилями до Криму і калга Шагін їм запропонував стати до нього на службу, на що вони, будучи у скрутному становищі, й погодилися). Після цього походу Шагін відправив їх із почестями на Запоріжжя, дозволивши взяти з собою християнських невільників.

Улітку 1624 р. султан відправив до Кафи турецький флот під проводом капудана Реджеб-баші*25 для приборкання бунтівних братів. При цьому Стамбул залишився безборонний і цим скористалися козаки, котрі на початку липня безперешкодно з'явилися в Босфорі і спалили околиці турецької столиці — Бу- юк-дере, Єнік-кой (європейський бік) і Стенію (азійське узбережжя), після чого спокійно, з награбованим майном, відпливли додому. Невеличкий флот, який був відправлений навздогін, навіть не наважився напасти на козаків, бо його командир Халіль-баша побоювався, що якщо ще ці рештки козаки розіб'ють, то можуть вдарити й на сам Стамбул.

*25: { Капудан-баша (інакше — капітан-паша) — командувач військово-морським флотом Османської імперії.}

Через два тижні козаки повторили похід на околиці Стамбула, три дні пробули на берегах Босфору, спалили Фарос та кілька сіл і погрожували напасти на арсенал. Така ситуація заохотила козаків до третього походу, котрий відбувся вже в серпні 1624 р. Чим цей похід завершився, невідомо, однак нечуваним був сам факт триразового походу на столицю Османської імперії впродовж двох місяців. Козаки як союзники Криму себе повністю виправдали — турецький диван (державна рада) відправив посланців до капудан-баші, щоб той повертався терміново з Криму до Стамбула. Похід Реджеб-баші виявився невдалим, бо його зустріло могутнє татарсько-козаць- ке військо. Коли турецький ставленик Джанібек-Гірей відступив до Кафи, то козаки з татарами здобули й її. Тому Реджеб- баші був змушений змиритися з перемогою Мехмед-Гірея і підтвердити визнання його кримським ханом.

Шагін-Гірей, який відігравав роль, фактично рівнозначну братові-хану, написав листа до польського короля, в якому заохочував до спільної боротьби проти Туреччини. Просив допомогти оловом і порохом, які раніше татари закуповували в турків, а також, щоб король дозволив козакам узяти участь в антитурецькій боротьбі — татари потребували могутнього рушничного війська, котре могло б успішно протистояти яничарам, що теж користувалися рушницями. Крім того, обіцяв повернути старий кордон між татарами і Річчю Посполитою (на відтинку Дніпро — Дон), віддати полякам Білгород, Тяги- ню і Кілію, забрати на кримський бік білгородську орду (яка найдужче докучала полякам і українцям). Польський уряд вагався — з одного боку, не хотів розривати мирних відносин з Туреччиною, з іншого — не бажав втратити нагоду порозумітися з Кримом.

У грудні 1624 р. Шагін уклав угоду з козаками, в якій обіцяв (присягаючи Аллахові і Магометові) утримуватися від кривд стосовно козаків і вимагав того ж від них, а також обіцяв допомагати проти їхніх ворогів (а козаки йому навзаєм). Це був перший відомий трактат Орди з Запорожжям, фактично мілітарний союз, угода про ненапад та взаємодопомогу.

Подальший розвиток протистояння козаків і татар проти турків збагатився появою авантюриста і претендента на султанський престол Олександра Яхії. За його власною версією, він був сином покійного султана МехмедаПІ (1595—1603) і внуком султана МурадаПІ (1546—1595). Його мати буцімто

була грекинею з імператорського роду Комненів, яка потай сповідувала християнство. Коли Мехемед вирушив у Стамбул, щоб стати султаном, вона нібито втекла з гарему і забрала Яхію в Македонію, де й хрестила на православ'я під іменем Олександра. Коли він мав 15 років, мати вислала його на двір імператора Рудольфа II. Відтоді він розпочав свої блукання, відрекомендовуючись законним спадкоємцем султанського престолу і шукав опіки у ворогів Туреччини. У Відні він зустрівся з лісовчиками (які там перебували на службі в імператора Фердинанда), котрі порадили звернутися до запорожців. Один із лісовчиків — князь Масальський — узявся бути посередником і звів Яхію з Іовом Борецьким.

Власне Яхія, цей "Олександр Отоманус", як його називали, мав зруйнувати турецьку імперію й очолити нове грецьке царство. Попри всю фантастичність постаті, митрополиту Іову сподобалася ідея антитурецької коаліції козаків, Московії, Криму та різних європейських володарів. Яхія перебував у жовтні тиждень при Іову в митрополичому монастирі св. Михайла, а далі був висланий зі священиком Филипом до Крилова, звідти — на Запорожжя. Козаки виявили готовність підтримати Яхію і домовилися, що з ним на війну піде 18 тис. осіб (до яких обіцяло приєднатися ще й донське козацтво), а він платитиме їм щомісяця гроші, які мали надійти з Флоренції. Крім того, організували йому на Запорожжі зустріч з Шагін-Гіреєм. Однак Яхія на зближення з калгою йшов неохоче і відмовився з ним їхати, оскільки побоювався, що Шагін видасть його за добру платню туркам, тому побачення відбулося з різних берегів Дніпра. Але, попри все, Шагін із братом погодилися допомагати Яхії.

Козаки планували, що події розвиватимуться таким чином: спочатку мав відбутися похід Шагін-Гірея на білгородського мурзу Кантеміра, після чого козаки мали поставити на молдавському господарстві свою людину (нібито сина Єремії Могили); далі на Туреччину мав вирушити Яхія з козаками (але козаки зволікали, чекаючи на гроші з Флоренції). Крім того, було відправлено посольство до Москви, сподіваючись, що цар підтримає антитурецьку боротьбу.

Але справи склалися інакше, ніж сподівалися союзники. По-перше, Кантемір розбив Шагіна під Бабадагом; по-друге,

з Флоренції не надходили обіцяні кошти; по-третє, з Москви посольство повернулося без жодних позитивних результатів. Похід на Туреччину спричинив велику експедицію на 300 чайках. Коли королівський посланець намагався стримати запорожців від цього походу, вони йому відповіли відомою фразою: "Знаємо, що король помирився з цісарем турецьким, але ми — ні!". Врешті козаки організували від весни до осені 1626 р. три морських походи — всі не надто вдалі для самих козаків, але водночас і руйнівні для турків. Принаймні вдалося зруйнувати кількасот поселень поблизу Трапезунду та спалити Кілію.

Різка відповідь королівському посланцю, впевнена поведінка запорожців і загроза розсварити Польщу з Туреччиною, — усе це змушувало польський уряд ужити рішучих заходів для приборкання козаччини. Час, правда, для цього був не найкращий — позиції козацтва суттєво зміцнилися з укладенням союзу з Кримом. Але перспектива нової війни зі Швецією змусила Польщу поспішати з наведенням "ладу" на українських землях. Польний гетьман Станіслав Конєцпольський задався ціллю розбити козацько-татарський союз, і це йому вдалося — Крим був задобрений сплатою данини за два роки і, як наслідок, татари не надали очікуваної допомоги. Це відбувалося на фоні примирення Криму та Туреччини — 1626 р. хан Мехмед ПІ навіть сам запропонував новому султану Мураду IV відбудувати фортеці по обох боках Дніпра, з метою стримати козаків від морських походів. Відтак, запорожцям доводилося самотужки, не розраховуючи на татарську допомогу боротися проти поляків.

Натомість примирення поляків з татарами стало для перших неприємною несподіванкою — в лютому 1626 р. орда під проводом самого хана Мехмеда III раптово вдерлася на Поділля, а далі на Галичину і Белжчину. Цікаво, що брат хана Шагін вирішив вдати зі себе польського союзника і відправив до С. Конєцпольського ферман, яким султан наказував ханові напасти на Польщу. Поляки були спантеличені і вже не знали, чого чекати з півдня. Принаймні, польський уряд усіма способами намагався уникнути конфлікту з Туреччиною і стримати козаків від чергового морського походу. Французький посол у Стамбулі пояснював татарський похід інтригами іспанських та австрійських агентів, які хотіли спровокувати напад козаків на Стамбул, а відтак — відволікти увагу Туреччини на північ. Можливо, також, що самі турки прагнули так розсварити татар з Польщею. У Стамбулі почали боятися карального козацького нападу у відповідь — виникли фантастичні чутки про підготовку походу на 700 чи навіть на 1000 чайок, згадували пророцтва, що Османську імперію зруйнують люди з Півночі тощо.

Козацький гетьман Михайло Дорошенко намагався уникнути конфлікту з урядом і погодився стримати запорожців від нового морського походу. Проте частина козаків таки вирушила на море, але похід був невдалим — половина чайок потрапила до турків, а решта, під проводом козака Миська, опинилася біля гирла річки Ріоні (неподалік міста Поті в Менгрелії, Грузія), однак і там були розбиті турками. Крім того, та частина українських козаків, яка діяла спільно з донськими, напала на Трапезунд під командуванням Олекси Шафрана (колишнього каторжника в Кафі і майбутнього засланця в Сибір). Загалом, ці морські походи не мали вже такого ефекту, як кілька років перед тим.

Навесні 1628 p. М. Дорошенко, довідавшись, що урядові кола не заперечували б, якби козаки зруйнували відбудований татарами 1626 р. Ісламкермен і не допустили спорудження нових фортець, вирушив на Запорожжя. Акція вдалася, і козаки без особливих клопотів здобули замок. Це спричинило хвилю піднесення серед козаків, і вони вибралися на море.

Поряд з цими подіями, у скрутному становищі опинилися колишні союзники запорожців — брати Мехмед і Шагін Гіреї, проти правління котрих повстали кримські мурзи, а турки знову вирішили поставити ханом Джанібека. Шагін вдруге вдався по допомогу до козаків, і М. Дорошенко погодився на заклик, правда, без відома короля. Ця допомога дорого обійшлася для козацтва — під час походу вони втратили самого М. Дорошенка та давнішого гетьмана Олифера Голуба і близько тисячі осіб війська. Однак їхніми зусиллями був врятований Шагін, до котрого почали повертатися мурзи. Калга переконував запорожців іти далі — на Кафу, де переховувався його старий ворог — Кантемір, і хоча вони відмовлялися через значні втрати, Шагінові вдалося спокусити їх грішми. Похід козацько-татарського війська змусив Кантеміра втекти з Кафи, але самого міста союзникам здобути не вдалося — на заваді раптово став сам Мехмед III, побоюючись остаточно зіпсувати відносини зі Стамбулом. Крім того, дійшла звістка, що наближається велика турецька ескадра з Джанібеком, а сушею на допомогу Кантемірові йшли баші Гусейн і Кенан. Тоді Мехмед III покинув свого брата Шагіна з козаками і втік до Бахчисараю. Останнім нічого не залишалося як відступати. Таким чином, козаки зі Шагіном без великих втрат відійшли на Запорожжя, привізши зі собою польські гармати, відібрані в коронного війська Кантеміром ще під Цецорою.

Козаки запитували коронного стражника Стефана Хмелець- кого, що далі робити зі Шагін-Гіреєм. Стражник уважав за потрібне використати кримські події з користю для Речі Посполитої, це ж радили королю і багато авторитетних політиків, а також молдавський господар. Однак польський уряд вирішив обмежитися лише усною підтримкою такої ідеї, і жодних письмових рекомендацій не давав ані запорожцям, ані опальним братам Гіреям. Шагін і Мехмед обіцяли козакам дати у володіння "Ногайську державу" та кожному козаку по 10 червоних золотих і кожуху, пильнувати українські та польські землі від татарських нападів тощо. На козацькій раді хан Мехмед і Шагін склали присягу щодо цих обіцянок.

Шсля цього козаки здійснили кілька походів на Крим з метою повернути владу Шагінові та Мехмедові. Але між запорожцями не було єдності і походи не були добре продумані, що стало причиною воєнних невдач. Під час весняного походу 1629 р. козаки запідозрили Мехмед-Гірея у зраді і вбили. Це, однак, не зіпсувало відносин із Шагіном, з яким вони далі залишилися союзниками. Згодом Шагін кудись зник і через певний час стало відомо, що турки ув'язнили його на о. Родос. За однією версією Шагін там і помер, а за іншою — поселився на Січі і став козаком під іменем Шах-Гірей, котрий, як кор- сунський полковник, брав участь у повстанні Богдана Хмельницького.

Наступного 1630 р. козаки, облишивши на певний час татарські справи, продовжили звичні морські походи на турецькі землі — нападали на Ізмаїл, Кілію, Мідію (Кийїкьой, сучасна Мідьє), Балічку (поблизу Варни), Сізеболі (тепер — Созопол). І це все відбувалося одночасно із так званою переяславською кампанією — боротьбою козаків під проводом Тараса Федоровича і Антона Бута проти наступу польського війська. Подальші заходи польського уряду щодо стримування козаків від морських виправ не давали результатів — уже 1632 р. вони здійснили експедицію на Синоп.

Але вже з середини 30-х років козацтво повернулося до участі в військово-політичному житті Кримського ханства. У 1635 р. демократичний та освічений хан Джанібек-Гірей виявився надто пасивним щодо виконання султанських розпоряджень і був відправлений на заслання на о. Родос. Його наступником став Інаєт-Гірей, однак із новим ханом Туреччина отримала ще більші клопоти, оскільки він виявився до певної міри продовжувачем незалежницької політики Мехмеда III Гірея. Інає- тові не подобалася поведінка Кантеміра, котрий стояв на чолі буджацьких татар — цей мурза не визнавав зверхності кримського хана, а підпорядковувався безпосередньо султанові. На ґрунті ворожнечі з Кантеміром, хан розраховував на порозуміння з польським урядом і козаками, оскільки саме буджацькі татари найбільше докучали українським землям. Крім того, Інаєт не поспішав брати участь у перських кампаніях Стамбула і взагалі провадив незалежну від Туреччини політику.

Восени 1635 р. Інаєт спробував налагодити стосунки з козаками, але старшина, котра намагалася залишатися лояльною до польського уряду, не пішла на допомогу ханові, а лише обмежилася запитом до уряду щодо того, як поводитися в такій ситуації. Ідея сподобалася С. Конєцпольському, котрий прагнув, аби Польща відкрито взяла Крим під свою протекцію і, об'єднавшись з Молдавією, Валахією та Семигороддям, розпочала війну проти Туреччини, котра була зайнята війною з персами. Однак ні шляхта, ні навіть войовничий король Владислав не виявили готовності до реалізації такого амбітного плану. Уряд вирішив діяти перевіреним способом — таємно дозволити козакам взяти участь у внутрішньотатарській боротьбі, але не виявляти жодної офіційної участі у цій справі.

Тому хан запросив до спілки певну кількість козаків, і в січні 1637 р. напав з ними на татар Кантеміра. Татарські політики, бачачи перевагу Інаєта, почали відступатися від Кантеміра, тому останній з двором та синами вирушив до Туреччини. Інаєт взяв в облогу Білгород, Кілію, згодом Кафу, і скрізь вимагав видавати прихильників Кантеміра. Після успішного придушення опозиції та зміцнення свого становища, Інаєт висунув вимогу видачі ногайського мурзи до самого дивану, інакше погрожував піти походом на Стамбул. Султан, залучений до війни з Персією, був змушений реагувати досить стримано та вдавати, що ситуація перебуває під контролем. Водночас султан звинуватив Польщу в сприянні через козаків Інаєтові. Заносилося на турецько-польську війну і козаки перестали зважати на реєстрові обмеження, а частина запорожців вирушила на допомогу донським козакам, які вирішили здобути Азов.

До речі, під час війни кримського хана проти Кантеміра козацтво не було одностайне у ставленні до союзу з татарами — якщо частина козаків погодилася допомагати ханові, то інша, навпаки, — вчиняла напади на татарські кочовища. Козацька анархічність виявила себе і під час бунту ногайських татар, коли їх примусово переводили до Криму (цей захід був давньою мрією як кримських ханів, так і польських королів) — серед співучасників заворушення згадуються і козаки. Це послабило позиції Інаєта, брати якого загинули тоді від рук ногайців. Хан вирушив на зустріч до султана, але останній розпорядився задушити його, як зрештою, і Кантеміра, чим вичерпав багатолітній конфлікт між кримськими ханами і ногайським мурзою. Новий хан Бахадир, поставлений Стамбулом, уже не виявляв ворожих намірів щодо Туреччини і українсько-татарський союз припинив своє існування.

Попри дружні відносини з татарами у 1635—1637 рр., козаки продовжували набіги на турецькі володіння при Чорному та Азовському морях — і найгучнішою акцією стало так зване азовське сидіння, коли запорожці спільно з донцями захопили й утримували впродовж п'яти років фортецю Азов. Прелюдією до цієї акції стала спроба запорожців Івана Сулими (з незначною підмогою від донських козаків) здобути Азов 1634 р., коли після двотижневої облоги турецька фортеця була за крок від поразки і її врятувало лише наближення ногайської орди. Однак козаки зробили висновок, що здобуття Азова є цілком можливим, і впродовж кількох наступних років не полишали цього задуму. Справа набула міжнародного розголосу — Туреччина почала здійснювати тиск на Москву, а остання — на донських козаків, які виправдовувалися, що у поході з їхнього боку брав участь лише незначний загін.

Однак уже наступного року донські козаки виявили більше зацікавлення здобуттям Азова. Сам І. Сулима запалився ідеєю здобути Азов настільки, що, за переказами, збирався переселитися з Дніпра на Дон. До зміни вектору козацької експансії доклалася побудова впродовж весни-літа 1635 р. Кодацького замку, який мав на меті зміцнити контроль польського уряду над Запорожжям (у справах переміщення населення між Січчю і "волостю", контролю за морськими походами та стосунками запорожців із донцями). Після зруйнування Кодака реєстровцями на чолі з І. Судимою у серпні 1635 р., фортеця поступово відбудувалася. Це лише посилило відхід частини українських козаків на Дон і надало Азову надзвичайної стратегічної значущості для козаків.

Урешті 1637 р. дійшло до нової облоги Азова. Цього разу козаки скористалися війною Туреччини проти Персії, і у другій половині квітня 1637 р. розпочали облогу фортеці, що протривала близько дев'яти тижнів і завершилася успішним її здобуттям. Азов перейшов під спільне володіння українського та донського козацтва. Цю подію російські дослідники часто подають, як суто донську акцію, максимум із незначною допомогою запорожців. Однак останні відіграли важливу роль у здобутті фортеці та становили неабияку військову силу. Здобуття Азова поставило під сумнів турецьку присутність у регіоні. Але ні Московія, ні Річ Посполита не скористалися з доброї нагоди витіснити Туреччину з Приазов'я.

Доки Азов перебував у руках козаків, вони встигли організувати чотири морських походи, на три з яких виходили Доном. Першого ж року панування в Азові — 1637 — вдалося понищити околиці Кафи. Натомість у наступних морських виправах далася взнаки проблема проходження крізь Керченську протоку (1640 р. під проводом Дмитра Гуні та Кіндрата Бурляя). У 1641 р. козаки Миська Тарана здійснили похід до Різи, але зіштовхнулися з турецькою флотилією і були перебиті.

На початку 1641 р. до Азова підступив хан Бахадир-Гірей, але йому не вдалося змусити козаків покинути фортецю. Запорожцям, на чолі з отаманом Іванцем (імовірно, Іваном Богуном), вдалося розбити розвідувальний загін кримських татар. Улітку 1641 р. козакам удалося відбити наступ турецько-татарського війська. Попри те, що козаки давали відсіч ворожим нападам, було очевидно, що триваліший час вони самостійно не зможуть втримати місто. Тому було вирішено звернутися до Московії з проханням прийняти Азов "під високу царську руку". Однак Москва, побоюючись конфлікту з Туреччиною, відхилила цю пропозицію. Земський собор ухвалив у січні 1642 р. рішення, що козаки повинні покинути захоплену територію і відправив до Азова посланця з відповідним розпорядженням. Козаки мусили змиритися з таким рішенням, і в червні 1642 р. залишили місто, зруйнувавши вщент укріплення та провівши "на прощання" спільний з донцями морський похід.

Але досить швидко Москва вирішила далі використовувати запорозько-донську спілку для боротьби проти татар. Для цього навіть було відправлене московське посольство до Варшави, щоб переконати польський уряд дозволити українським козакам здійснювати походи на Крим. Самі поляки вирішили приєднатися до організації морського походу. Однак усе обмежилося спільною виправою запорожців, донців та царських вояків на Азов 1646 р. Похід був доволі успішним — вдалося розбити на морі турецькі кораблі, котрі пливли з провіантом до Азова.

Підсумовуючи, можна зазначити, що відносини козаків з турками і татарами не завжди були ворожими. Траплялися моменти співпраці у вигляді козацько-кримських союзів, зазвичай, під час кризи кримсько-турецьких відносин. Решта ж часу була заповнена дрібними сутичками між козаками і татарами. Натомість більшого розголосу набували морські походи на турецькі землі. Ці виправи викликали зацікавлення далеко поза межами чорноморського світу — до новин про такі козацькі напади дослухалися навіть венеційці, іспанці і французи.

http://libfree.com/121864551_politologiyav...echchinoyu.html


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 21:04
Сообщение #11


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Михалона Литвина про звичаї татар, литовців та московитів десять фрагментів, що містять різні історії


Фрагмент перший


Хоча татари (tartarі) 1 вважаються в нас варварами і дикунами, вони, однак, хваляться помірністю життя і стародавністю свого скитського племені, стверджуючи, що воно походить від семені Авраама 2, і вони ніколи ні в кого не були в рабстві, хоча іноді бували переможені Олександром 3, Дарієм 4, Киром 5, Ксерксом 6 та іншими царями й могутнішими народами: а нині воно розділено на різні орди (ordas) 7, тобто народи (natіones). Адже за сусідніми з нами перекопськими (Precopenses) 8 [татарами] і тісно зв’язаними з ними білгородськими (Belhorodenses) і добруджськими (Dobrіcenses), що мешкають на кордоні Молдавії (Moldaviae), на схід знаходяться сильні орди, ворожі перекопським. Одні — ногаї (Nahaі) 9, інші — астрахани (Chastorakanі) 10, треті — за рікою Танаїсом (Tanaіm), називаною Волгою (Volha) 11, заволзькі (Zawolsca), [це] батьківщина царя Батия (caesarіs Batі) 12, розорителя Угорщини (Ungarіae), що колись панувала над московитами (Moschorum) і всіма русинами (Ruthenorum) 13, що належить нині ногайцям (Nahaіensіbus), четверті — казанські (Kozanii) 14, п’яті — казахські (Kazaczka) 15, також Бухара (Buchar) 16, Самарканд (Samarchan) 17 і, кажуть, багато інших, що розділені між 12 імператорами (іmperatorіbus), як обіцяв Господь предку їхньому Ісмаїлові 18 у книзі Буття, 17, що він породить дванадцять вождів і перетвориться у великий народ. З усіх же народів татарських тільки слабкіші, але найближчі до наших земель (regіones) перекопські, небезпечні нам, як через відсутність у нас пильності, так і через близькість і сприятливе розташування місц, куди вони можуть піти (receptaculum). Тому що в перекопських [татар] є місце відступу, укріплене самою природою. Адже два болотистих озера, одне з яких називається Меотійським (Meotіs) 19, простираються від моря в[середину] суші приблизно на тридцять миль (mіllіarіa) 20 у довжину, а один від одного вони відстоять майже на стільки ж у витоків і на [всьому] протязі; кінцями ж вони зближаються один з одним і розділяються вузьким перешийком; там, де вони закінчуються, вони з’єднуються ровом та високим валом, що має браму, що є єдиним входом у цю землю (provincia) по. суходолу.

Тому і невелика фортеця (castellum), що знаходиться біля цієї брами, і весь замкнений у цій затоці півострів ми називаємо Перекоп (Prekop) 21, він колись звався Таврика (Taurіca) 22, тому що це місце перебування і володіння (іmperіum) трапезундських греків (Graecorum Trapezuntіnorum) 23, так що дотепер зберігають греки там свою грецьку мову і віру (relіgіonem). А півострів цей омивається Понтійським морем (marі Pontіca), що у цій частині називається Понтом Евксинським (Pontus Euxinus) 24, і хоча розташування його укріплене, усе-таки не настільки, щоб усе це — і широкі озера, — і рови, і високий вал, і міцна невелика фортеця — могли перешкодити просуванню мало-мальськи навченого війська. І добираються до тієї єдиної брами Таврики від далеких фортець Литви (Lіtvanіae) 25, Черкас (Czerkasі) 26 і Брацлава (Braczlaw) 27 за шість днів, йдучи завжди порослими травою і всюди дуже рівними полями 28, на яких ніде не зустрічаються ні гори, ні ліси, ні болота, ні важкі для переправи ріки, крім Бористена (Borysthenem) 29. Так адже і сама Таврика по цей бік Альп (Alpes) і біля моря (marіtіma) усюди покрита горами й лісами, і її нині населяють корінні (aborіgіnіbus) греки. В інших же місцях вона, уся рівнинна,. населена тут татарами і всюди зручна і легка для життя смертних; вона досить рясна хлібом, вином, м’ясом та сіллю 30. Адже сіль там у ямах, у деяких ріках народжується на кшталт міцного льоду від сонячного жару; під час літнього сонцестояння вона блискає в достатку своєму, нічим не поступаючись кришталеві. І всякий злак і виноград родить там у достатку земля, бувши один раз поорана й абияк взборонена. А худоба, робоча та дрібна, навіть взимку живе на пасовищах і завжди пасеться на волі. Адже після того, як їх залишають, вони, звільнені від поклажі, виснажені й худі, там, у полі, знову повнішають. Жменькі трави, видобуті ратицями з-під снігу, нітрохи не гірші, ніж у нас кращий корм і під дахом. Адже і клімат там м’якіший, а ґрунти, де болотисті, де солоні. А трави зростаються там, більш смачні; вони завжди зелені і чудові для відгодівлі худоби; називаються вони типеч (tіpecz) 31. Ось чому розповідають, що колись там було таке численне населення, що кожне грецьке місто мало по тисячі храмів, і до того ж з таким гордовитим духівництвом (clero), що настоятелі (antіstіtes) і архімандрити (archіmandrіtae) їхні в’їжджали у святилища лише верхи. Та й понині, хоча деякі міста там зруйновані, усе-таки розмірами обрисів їх і руїн вони виявляють колишню велич, а особливо той, котрий ми колись називали Солхат (Solhoth) 32, московити (Moscі) — Крим (Krym), греки — Теодосія (Theodosіa) 33, і старий стольний град (metropolіs) Корсунь (Korsunіj), князь (prіnceps) якого хрестив народ руський і нарік його християнським 34, після ж він став здобиччю нашого народу і був розорений їм 35. Ось чому Київ (Kіowіa) наш у мозаїках і інкрустаціях храмів своїх до цієї пори зберігає точні свідчення про це розгарбування; зі здобичі якого гнізненській базиліці подаровані двері 36. І з цим от Корсунем ми обійшлися так, що він змушений був заплатити данину таврійським (Taurіcensіbus) християнам, які впали до розкошів і неробства, для того щоб одержати як допомогу, поневоливши людей наших, загін татар з боку Заволзької Орди (orda Zawolsca) для заселення маєтку (feudalem). А коли поступово зміцнілась там сила татарська і розрослася воістину до розмірів цілого народу, то вони висунули собі в князі (prіncіpem) Темиркутла (Temіrkuthla) 37, одного з одноплемінників своїх, і був він названий царем (caesar). А предки Священної Величності Вашої 38, поневоливши цих царьків (caesarіanіs), ворожих васалів (vassalіs) греків, давали їм у царі підвладних собі татар з Литви. А останній цар з Литви Ачкирей (Aczkіreі) 39, який народився тут біля Трок (Trokі) і звідси посланий у ті володіння (ad іmperіum) блаженної пам’яті Витовтом 40 (Wіthowdo), правлячи в Тавриці, народив там сина Менґли-Ґерая (Menglі-kіreі) 41. Менґли-Ґерай же [народив] нинішнього царя Сап-Ґерая (Sapkіreі) 42 і братів його, які народилися і правили колись: Махмет-Ґерая (Machmethkіreі) 43, Садет-Ґерая (Sadetkіreі) 44 і Хас-Ґерая (Chaskіreі) 45. Таким чином, знамените ім’я предка служить нині всім нащадкам, які послідовно заступали його владу. Адже це той рід Ґераїв (Kіreorum) 46, насаджений там могутньою десницею предків Священної Величності Вашої, котрий нині на подяку за свій успіх заподіює нам турботи. І от уже славиться Таврика і людьми і владою прибульців; однак її міста Манкуп (Mancup) 47, Каффа (Caffa) 48, Керч (Kercze) 49, Козлов (Kozlew) 50 і інші приморські [міста] зберігали волю від них, поки, от уже близько сімдесяти років, не були узяті турецьким (turcіca) загоном, за допомогою військової сили Константинополя (Constantіnopolіtanіs) 51. І з тих пір нащадки місцевих греків, потрапивши під ярмо Туреччини, сплачують їй поголовну данину. Хоча ще і тепер вони, займаючись землеробством, виноградарством і скотарством, не злидарюють, але мають навіть срібні прикраси, тому що вони живуть у мирі і загальній справедливості, під найбільш розумним поганським керуванням, усе-таки вони ведуть там життя не занадто радісне. Адже їх не поважають і ні в що не ставлять їхні магометанські владики. І вони не тільки зневажають спілкуванням з ними, а й дивляться на них скоса і змушують самих власників срібних прикрас працювати, особливо по недільних і великодніх днях. Християнин не має там ніякої влади ні над рабом, ні над занадто зухвалим сином, якщо він раз тільки представиться правителеві (magіstratuі). Навіть сам голова сімейства втрачає свої права, якщо донесуть, що він дозволив собі неповажне слово або хоча б рух пальця у ставленні до їх релігії.

Адже тому, якою мінливою є доля, сама Таврика слугує за достатнє свідчення, тому що становище людей її зовсім змінилися: [нащадки] патриціїв позбавлені честі і волі, принижені, віддані до рабства, знедолені, втратили свої права й сплачують поголовну подать магометанам; а ці настоятелі, які колись гордовито зневажали церкви божі, нині зневажені самі й знедолені, плазують перед дикими татарами та турками. Міста ж її, про великі багатства, гордині, веселощі й всілякі розкоші яких розносилася поголоска, нині занепали й багато з них спорожніли, інших же, що їх зрівняли із землею, позабуті вже і назви; і панують нині над ними не шляхетні християни, природжені їхні володарі, але поганський прибулець, який не надто давно звільнився з рабства, а також [який одержав] і владу і волю, що її дарують тут нащадкам васалів. Адже настільки виросла чисельність татар у Тавриці, що вони виставляють на війну майже тридцятитисячне військо, але зібране примусово, тому що повинні [йти] усі як один, хто тільки здатен сісти на коня, і [навіть] пастухи і не володіють зброєю. Оскільки, коли я був там, і коли цар послав половину їх і сина свого на допомогу туркам 52, які ходили нещодавно на Угорщину, то їх нараховувалося тоді п’ятнадцять тисяч. Хоча і ходили обрані, однак споряджені за звичаєм своїм, а саме — багато беззбройних, і навряд чи у десятого чи двадцятого з них був при собі сагайдак чи дротик, а в панцирах було їх ще менше; але одні принаймні були озброєні кістяними 53, інші — дерев’яними ціпками, треті — з порожніми піхвами на поясі 54. Щитів і копій та іншої подібної зброї вони й зовсім не відають 55. От так вони ніколи не [були] обтяжені ні зброєю, ні запасами їжі і ніяким іншим вантажем з того, що складає військові обози, крім невеликої кількості підсмаженого проса чи подрібненого сиру 56. Однак ніхто з них не відправляється без безлічі свіжих ременів, особливо коли вони мають намір зробити набіг на наші землі Тому що тоді їх більше турбують пути, щоб в’язати кінцівки наші, ніж обладунки для свого захисту. У них завжди в запасі безліч коней для війни, так що велика частина їхнього війська веде із собою по п’яти коней, до того ж неосідланих. Тому вони дуже швидко роблять набіги і долають будь-який шлях завдяки такій швидкій зміні коней і досить легко біжать від ворога, який наздоганяє; також і сліди їхні лякають кількістю, а вони не бояться у війську своєму ні втоми, ні голоду. Також у поході вони досить витривалі, легко переносять голод, спрагу, втому, безсонні ночі, спеку, холод, усяку непогоду та будь-які труднощі. Адже військові набіги вони завжди роблять без візків і без всякого обозу, за винятком згаданої мною безлічі коней 57. Без усякої праці вони долають навіть у зимовий час широкі-степові простори, бездоріжжя, створюваний глибоким снігом і настом, хоча затверділий сніг і лід обдирають ноги коней.. Швидкі повноводні ріки, що у суворий зимовий час на півночі до того ж страшно тріскотять від льоду, що лопається, і важкі для переправи, вони, однак, долають без човнів, але тільки на конях; самі вони тримаються за гриви, а до хвостів прив’язують мішки, [поклавши їх] на дерев’яні бруси або на жмути очерету, щоб переплисти без зволікання, легко і швидко 58. А в бою вони стійкіші за московитів (Moschovitae), хоча і гірше озброєні, і, завжди першими вступаючи в битву, прагнуть захопити лівий фланг війська супротивника для того, щоб зручніше було обстрілювати. Також нерідко, вдарившись у втечу, повернувши назад, вони зупиняються і, коли преслідуючий ворог уже розсіяний, нападають на нього з засідок, і так часом вони, переможені, відбивають перемогу в переможців 59. Коли ж без вивертів і військової хитрості, але чесно, віч-на-віч, доводиться вступити в бій з ними, то наші воїни перевершують їх, навіть якщо тих набагато більше. Так що досить часто ми мірялися силами під переможними, прапорами блаженної пам’яті батька Священної Величності Вашого 59a. Адже і по п’яти місяцях після поразки християн від магометан, останньої битви короля Людовика 60, двоюрідного брата Св. Величності Вашої, у календи лютого, року [від Різдва] Христова 1527 у тих рівних степах біля Черкас (Czerkassі) біля ріки Ольшаниці (Olssanіcza), двадцять п’ять тисяч тих перекопських татар (Precopensіum Tartarorum) пали від руки нашої, а було там нас не більше трьох з половиною тисяч 61. І колись біля Клецько (Kleczko) загинуло двадцять сім тисяч їх, повалених дев’ятьма тисячами наших 62. Тоді як в інших [місцях] і біля фортеці Давида (Davidis Castellum) 63, і біля Стрешина (Stressіno), Чечерська (Czeczersko) 64, Лопушна (Lepussno) 65, а також у тих широких степах, у Лебедині (Lebedіno), і біля Білої Церкви (templum album) 66, і на ріці Сулі (Sula), і в інших битвах, скільки б ні боролися з ними в цьому столітті наші люди, виходило на перевірку, що ми сильніше. Адже і при Сокалі (Sokal) 67 вони здолали нас не військовою силою, але хитрістю і складність місцевості прислужилися їм; наше військо полягло, підступно затягнуте на місце тільки що спаленого міста, де всюди зяяли провали льохів, тобто підземель, ям і підземних ходів. І отут-то вперше загордився проти нас рід Ґераїв, перенесши до себе до Таврики обагрені кров’ю обладунки воїнства нашого. Також після того, при Очакові (Oczakow) 68, хоча не менш доблесним було військо наше і також вийшло переможцем над ними, але все-таки через помилку віддало перемогу переможеному Ослам Солтанові (Oslam Soltano) 69, пославши йому в фортецю для переговорів вождів своїх, не відаючи, що сказано: хто під час війни обговорює хитрість чи доблесть ворога? Отож, завжди ми були б сильніше перекопських [татар], якби не їхні виверти, хитрість і підступність. А спосіб життя татар, яким вони кичаться, патріархальний, пастуший, який колись, у золотий вік, вели святі батьки, і з них також обиралися народом вожді, королі і пророки 70, один із яких сказав: «Господь узяв мене від отари» 71. От так до цієї пори живуть татари, ідучи за отарами і бродячи з ними по степах туди і сюди. Немає в них ні дворів, ні будинків, одні лише переносні намети, зроблені з лози й очерету, криті козячою повстю, захищені плетеними рогожками та циновками 72, вони везуть їх із собою на візках 73 разом із дружинами та дітьми. Землю вони не обробляють, навіть найродючішу 74, задовольняючись тим, що вона сама приносить, [тобто] травою для пасіння худоби. От чому за порадою Соломона вони харчуються одним молоком 75, не знаючи хліба і сикери 76, у тверезості й помірності, тому що за законом їм також заборонено пити вино і їсти свинину 77. І хоча вони їдять м’ясо дрібної і великої худоби, а також конину, однак тільки тоді, коли [тварини] вже пали або здихають, щадячи, отже, здорову череду 78. Тому що в чередах міститься все їхнє надбання. Адже вони не володіють ніяким нерухомим майном, крім колодязів, а ними — спільно зі своїми єдиноплемінниками. Про рухоме же вони не печуться; настільки воно не в честі, що мають вони повсякденне, та й то небагате домашнє начиння і найпростіше спорядження, необхідне для верхової їзди і військової справи. Тільки до цього вони ставляться дбайливо, і, не відаючи інших справ, вони вважають, що людину шляхетну безчестить будь-яка старанна робота, крім цієї [військової справи]; тим старанніше повинні вони додержуватися приписів закону свого, котрий їм призначено поширювати силою зброї. Також у цій дикості вони не володіють нічим, крім помірності й утримування, і усі вони живуть без надмірностей і в крайній нужді 79. Адже точно так само говориться у Священному Писанні: «Привчився до всього й у всьому, насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі» 80. Також: «Хто мав багато, той не мав зайвинио, а хто мало, не мав недостачі» 81. Так нині й у варварів цих, жоден багатій не задихається від жадібності, а бідняк не помирає від голоду і не страждає від холоду, і ніхто при такій бідності і нестатку не побираєтся. Адже в них не часто [зустрічається] гульвіса, так само як і стражденний від голоду, і жебрак, і ошуканець, стяжатель чужого, і сутяга, і суддя несправедливий, і лжесвідок, і клятвопорушник, а також злодій і розбійник. От чому їм непотрібно безупинно піклуватися про охорону майна й обтяжувати себе охороною будинку, щоб постояти за себе. Адже подорожуючому по землі їм зайво і протизаконно мати при собі зброю. Свято почитають вони в себе мир і правосуддя, повертаючи кожному те, що належить йому, недоторканним і не вилученим на користь чиновників як десятину або під якою-небудь іншою назвою. Тому що не наживі, але справедливості служить заняття правосуддям у цих безбожних язичників.

Адже воно в них не мирське, а священне, і відправляється воно священиками кадіями (Cadіos) 82, які посвячуються в це священне звання особливою присягою, причому з багатьох обираються менш обтяжені нечестивими справами, за які будуть суджені інші. А щоб правосуддя правилося успішніше, судочинство вільне від зволікань крючкотворів і не залежить від обмов наклепників. Якщо звинувачений намагається ухилитися суду і, покликаний обвинувачем до суду дотиком до краю його одягу, і не явиться негайно ж, то з цього моменту як викритий уже вважається засудженим. Адже його б’ють ціпками, як це приписується божественним законом. Також не місце в суді обвинувачеві і свідкові, які не твердо засвоїли із закону, що є необхідним для захисту, або того, якого викрили в тому, що він один раз скуштував вина чи був замічений у якому-небудь іншому пороці. Також з’являються вони перед судом його, тобто судді кадія (Cadіj), і знать, і вожді з народом дорівнює і без різниці і, крім верховного проводиря, чия Велич вони також думають вище людської, усі разом, а також усі до єдиного живуть по тому самому закону. Також вони підкреслюють рівність і одноманітністю одягу і подібним способом життя, вважаючи беззаконням і гідним покарання, навіть побиття ціпками, якщо хто-небудь з людей їх носить плаття, шапку або довге волосся не так, як у їхній землі і не по древньому звичаю, або якщо хто-небудь має в себе особливу їжу, не розділяючи її з присутніми, або сам хазяїн (patronus) візьме що-небудь, перш ніж виставлено усім, розділено на шматки і ретельно змішано, так щоб кожному з присутніх дісталося порівну. І в дорозі все дорожнє в них спільне, але усе-таки вони навперебій намагаються прислужитися будь-кому старшому за віком або немічному. Удома вони також гостинні до кожного подорожанина і чужинця надають задурно і їжу і дах, але на відстані від стійбищ (statіuarum) їхніх 83. Утім, в іншому вони не такі вже чемні, тому що в них жодним чином не дозволено дивитися на їхніх дружин гостеві, другові, а також співтрапезникові, у який би він не був милости; і вони тримають своїх [дружин] бідних взаперті у віддалених покоях, і, не говорячи вже про бенкети, але і від синагог (synagogarum) 84 і від усяких звичайних привселюдних справ вони зовсім відсторонені і перекладена на них уся кравцева й шевська робота, утім не без їхньої згоди. Але вони [чоловіки] тим часом не задовольняються дружинами своїми, як здавна наказує людський звичай: кожному — єдина, [але] кичаться числом їх, тим більше що і закон їх закликає кожному мати по чотири дружини, а на кожну з них — по десяти наложниць. І чим особливо відрізняються чоловіки — вони шукають не приданого наречених, не заради плотських їхніх принадностей з’єднуються, але ще майже й обличчя не бачачи, вивідують, наскільки можливо, про їхні душу та вдачу, і вони не гребують у шлюбах й служницями своїми, полоненими та купленими. От чому вони [дружини] у шлюбі вірні, слухняні, живуть душа в душу, терпимі до наложниць, які користуються милостями чоловіка, також соромливі, так що в них зовсім нечуваним є гріх перелюбства, смертний для кожного і загрожуючий стратою 85. І крім того, оскільки ці варвари знають, що немає нічого рятівнішого для народів за доблесть і військову дисципліна, і що мужність гартується у твердості, то, відкидаючи зніженість і розпещеність, ведуть життя суворе, з дитинства займаються верховою їздою і вже з колиски вони їздять верхи, так само як і в глибокій старості від цього не відучуються. Від візків же відмовляються як старі, так і немічні, щоб не розпеститися і поберегти коней. Тому що вони так бережуть коней, що навіть барон (Ваrо) 86 їх, якого за межами його землі супроводжують сотні його власних вершників, по своїй країні їздить верхи один. У них навіть знатна жінка, якщо їй необхідно прибути до двору верхи, не бентежиться тим, що її везе [у візку] один віл, а якщо візок важкий, — то два, хоча і сидить вдома взаперті, блискаючи золотом і дорогоцінним камінням. Упрягати ж у візок коня, навіть саму нікчемну, для кожного з них вважається найтяжчим гріхом, хоча б у стайні його була тисяча коней. А життя людей цих суворе і похмура, за винятком проводирів їхніх. Тому що проводирі скитів (scytharum) 87, при загальній помірності народу їх, самі тим часом живуть у розкошах. Як [наприклад] нинішній перекопський цар 88, що нині переклав військові справи на синів, [який] сам охоче віддається задоволенням у кущах дружин своїх. Особливо красивий один [його] сад, що славиться місцем розташування, будівлями, доглянутістю, розмаїтістю трав і дерев, і тією добірністю, з якою вони розсаджені. Коли він у раю своєму 89 приймає гостей, під час розкішних бенкетів, то хоча й вкушає з дерев’яного та глиняного посуду, як би з відрази й презирства до багатства, усе-таки сидить на розшитих золотом подушках, спираючись ліктями й ногами на срібний стіл, що прикрашають фіали з золота та дорогоцінних каменів і різні розкішні страви, і тішиться при цьому звуками кіфар, цимбал, кастаньєт, пісноспівів та іншими дрібницями, думаючи, що це йому дозволено при загальній помірності в народі 90.

Живуть же народи татарські без надмірностей, згідно Священного Писання, у якому говориться: «Не пийте вина ані ви, ані ваші сини аж навіки; і будинків не будуйте, і збіжжя не сійте, і виноградників не розбивайте і не майте їх, але сидіть у наметах по всі ваші дні, щоб жити довгі дні на тій землі, де ви мандруєте» 91. От так і живуть вони на землі тій багато днів, вільні, незалежні і завжди упевнені у своїй незнищуваності. Оскільки вони нехтують розкіш і не володіють нічим нерухомим та підверженим захопленню, те усе своє добро, куди б вони ні пересувалися, мають при собі. От чому ці кочівники мають єдино рухому [власність] — худобу й рабів, що йдуть з ними 92.

І хоча володіють перекопські [татари] худобою, що рясно плодиться, усе-таки вони ще ботіші чужоземними невільниками, тому і постачають ними й інші землі. Адже в них нема стільки худоби, скільки є невільників. Тому вони поставляють їх і в інші землі (provinciis). Адже до них чередою перебувають кораблі через Понт і з Азії, вантажені зброєю, одягом, кіньми, а ідуть від них завжди з невільниками. Тому що всі їхні торги (emporіa) і місця збору податей (telonea) повняться тільки товаром цього роду, на який до того ж у них завжди попит, [він годиться] і для торгівлі, і для застави, і для подарунка, і будь-хто з них, хто принаймні має коня, навіть якщо на ділі раба в нього немає, усе-таки , думаючи, що завжди може придбати їх безліч, обіцяє по контрактові (іn contraetіbus) із кредиторами (credіtorі) своїми в призначений термін заплатити їм за одяг, зброю і жвавих скакунів теж живими, але не кіньми, а людьми, до того ж нашими єдинокровними. І вони спокійно дають такі обіцянки, немов би у своїх звіринцях і скотарнях вони завжди тримали цих наших бранців. От чому один іудей там у Тавриці біля тієї єдиної брами її, що стоїть на чолі митниці (teloneo), бачачи, що туди постійно ввозиться незліченна кількість полонених людей наших, запитував у нас, чи так само наші землі буяють людьми, чи ні, і звідки тут така безліч смертних. Так у цих розбійників завжди є така власність не лише для торгівлі з будь-якими країнами, а й для задоволення в себе вдома своєї жорстокості чи примхи.

Адже дуже часто [зустрічаються] серед цих нещасливих людей дуже сильні, котрих якщо не оскопили, то відрізали вуха і [вирвали] ніздрі, припекли розпеченим залізом щоки і чола і примушують закованих у пута й окови вдень трудитися, уночі [сидіти] у темницях, і підтримує їхня убога їжа, [що складається] з м’яса околівших тварин, гнилого, що воно кишить хробаками, якого навіть собаки не їдять. А жінок самих молодих вони тримають для розпусти, а деяких з них, навчених мистецтвам, навіть запрошують на бенкети для розради, щоб грали вони на арфах та кіфарах й танцювали. Якщо ж серед наших полонених родичів виявляються жінки, чий шляхетний вигляд [видає] їхнє знатне походження, то їх відвозять до Таласія (Thalasіo) і до його райських кущів 94.

Варто сказати і про інше, що вони роблять там з такими людьми. А саме: коли відбувається торг, цих нещасних ведуть на багатолюдну ринкову площу, групами, побудованими на зразок журавлів, що відлітають, по десять разом зв’язаних за шиї, і продають їх десятками відразу з аукціону, причому торговець, щоб підвищити ціну, голосно повідомляє, [що це] нові невільники, прості, нехитрі, тільки що спіймані, з королівського народу, не московського (Moscovitico). Тому що рід московитів (Moschorum), як хитрий і брехливий, дуже дешево цінується там на невільничому ринку. Отже, цей рід товару найретельнішим чином оцінюється в Тавриці і за велику ціну скуповується чужоземними купцями, щоб продати [його] дорожче більш віддаленим і диким [народам]: сарацинам (Sarracenіs) 94, персам (Persіs), індусам (Іndіs), арабам (Arabіbus), сирійцям (Syrіs) та ассирійцям (Assyriis). Бо кожен з них прагне [дістати] невільниць звідси в дружини, однак без насильства і беззаконня, але за приписом Господнім у Второзаконні, 21. Тому і найулюбленіша дружина нинішнього турецького (Turcarum) імператора 95 мати первонародженого [сина] його, який буде правити після нього 96, викрадена була з землі нашої. Також і перекопський Сап-Ґерай, народжений християнкою 97, нині має і дружину-християнку. І всі служителі, євнухи, переписувачі і різні ремісники цих тиранів (tyrannorum) і кращі воїни яничари (janіczarі), які там уже з дитинства навчаються військового мистецтва та дисципліни і з яких зрештою вибирають вождів (Duces) і баронів (Barones), походять від нашої християнської крові 98. І тому, коли вони там купують невільників, то оглядають не тільки відкриті оку органи і зуби, щоб не були вони ні рідкими, ні темними, але обстежують також і найтаємніші частини тіла. І якщо в кого виявляють родову пляму, пухлину, шрам або інший прихований порок або ґандж, то такого повертають. Але навіть і при такому огляді того, що купується, тим не менш хитромудрі баришники і нечестиві торговці здатні на обман, створюючи принади. Адже тих більш красивих юнаків та дівчин, що потрапляють до юрби бранців, не відразу виводять [на продаж], але [спочатку] гарненько відгодовують, вдягають у шовк, білять і рум’янять, щоб продати дорожче. Інший раз найкрасивіші і цнотливі дівчини нашої крові оцінюються тут на вагу золота. А трапляється, красиву невільницю, ледь купили, відразу перепродують, ретельно прикрасивши, щоб підняти ціну й одержати бариш. Роблять це й в інших містах цього півострова, а особливо в Кафі. І трапилося там, що юрби цих нещасливих невільників відправлялися з торгу прямо на кораблі. Тому що цей порт найзручнішим чином межує з морем і по цьому своєму ненаситному і злочинному місцю розташування він не місто, а поглинач крові нашої. І от там ці блукачі, які юрбилися на березі перед тим, як зійти на кораблі, побачили, що ми засмучені за них, [що стоять] перед нашими очима. Тоді один з них, знайомий мені і земляк, немов би прочитавши наші думки по сумному виразу облич, відповів за всіх, не спускаючи з мене очей: «Не треба вам, — сказав він, — люб’язний брат, засмучуватися за нами, вигнанцями, що мандрують так; хоча, як це ні гірко і сумно, ми відправимося в дорогу, залишивши милу землю вітчизни, переправляючись туди, звідки ніколи не повернемося, і чим далі від кордонів вітчизни відвезуть нас, тим сильніше день від дня буде спалювати нас туга за рідною землею; однак нам призначено вже нести цей неминучий жереб з незворушною душею, тому що ми не одні і багато нас, товаришів з нещастя, і коли ми бачимо, що інші залишаються тут, у Тавриці, не в кращому положенні, яким випав такий самий жереб, затавровані ці, позначені тавром 99, навіть зі знівеченими обличчями, ми знаємо на досвіді, що 100 на батьківщині їх рівно очікував як звичайно не більш радісний результат: близьким нашим, як ми бачили, відрубували, відтинали і відривали від тіл їхні руки, ноги і голови, серця, що тріпотять, і вирізані легені кидали у вогонь, а, попатравши животи їхні, з кишок, що остигають, вихоплював дикий ворог нутрощі для жертовного гадання, жовчні міхури і жовч для мазей 100. Утім 101, було б набагато краще і нам, якби, перетерпівши усі до однієї ці та й інші жорстокості, ми вмерли б біля бітьківських ларів і тіней, сповідаючи нашу віру, і поруч з могилами предків, а тіла наші були б набагато щасливіші, ніж тепер, навіть якби вони були спотворені і роздерті і пожерті хижаками; але оскільки у цьому нам відмовлено, оберігає нас на тривалий час для знущання їм сліпа доля, якій треба коритися, і ця прикрість ваша і жаль не допоможуть нам. Скоріше ми маємо побоюватися, щоб не спіткала і вас та сама доля, тобто, щоб і ви коли-небудь не сіли на ці кораблі, що несуть нас, і щоб нарешті все плем’я наше не загинуло, тому що день від дня усе більше гине його вихованців. А цього воістину усіляко треба стерегтися, якщо ви, якими нині є, будете продовжувати надалі вперто триматись ваших дуже пагубних вдач, що неминучо призводять вас до загибелі. Отже, якщо є в тебе скільки-небудь любові до батьківщини чи вірності князеві, чи принаймні віри в Бога, то слід тобі про ту неминучу небезпеку повідати князеві і тим, нарешті, хто його оточує, тому що нині ви зрозуміли, які обставини, випробовують тут людей. І якщо ніщо інше не змусить тебе цього зробити, то так сподобить тебе хоча б любов до віри правдивого Бога, ім’ям якого ми, нещасні, що тепер тільки почувають усю ціну батьківщини і волі, заклинаємо тебе, щоб бажана вітчизна принаймні одержала від нас це останне свідчення нашої любові» 102. Висловивши це і тяжко зітхнувши, ван був піднятий на корабель, разом з десяткою своєю, міцно скований, і зник на високому судні, поведений [разом з нею], залишивши нам такий заповіт.



Кінець першого фрагмента







Декілька слів до читача



У наступних за цією книгах Михалон скаржиться головним чином на зіпсованість вдач свого народу, згубніше яким нічого немає, і гаряче просить, щоб вони були виправлені насамперед заради відбиття ворогів і пропонує способи виправлення. Однак ми опустили подібні скарги, оскільки ми досліджуємо не що інше, як те, що стосується до вчительки життя історії.
Витяг з другого фрагмента

Московити (Moscі) і татари набагато поступаються литвинам (Lіtuanіs) у силі, але перевершують їх працьовитістю, любов’ю до порядку, помірністю, хоробрістю й іншими моральними якостями, якими усталюються королівства. Приносять татарам ці якості ті вигоди, що вони володіють безліччю худоби, віднятої в нас, і, так згодом піднявшись, вони тішаться щорічними дарунками від Священної Величності Вашої, [будучи], як відомо, друзями-союзниками, з якими колись литвини завжди укладали договори. Вони звичні до верхової їзди, ведуть війни без обозів, у них достаток вільних коней і немає міст, які б вони обороняли. Московити (Moscі) щовесни з татарської Ногайської орди (orda tartarіca Nohaіensіs) в обмін на одяг і інші дешеві речі одержують багато тисяч коней, найбільш придатних для війни 103. Турки фракійські (turcae Thraces) посилають нам за високою ціною коней самої поганої породи, старих, загнаних, які сушаться прихованими хворобами: тому що продавати християнам здорових коней чи зброю вважається в них гріхом і злочином. А предки наші задовольнялися породженими на батьківщині кіньми; вони завжди були готові до війни зі списами, щитами, обладунками і з мішками, повними борошна. Героїнь литовських, що відправляються в храм чи на бенкет, везуть у парадних екіпажах, тобто у висячих носилках, запряжених шестеркою чи вісімкою тієї самої масті; а скит (scytha) безкарно йде, ведучи стільки ж зв’язаних ременями людей. А в татар, особливо багатих кіньми, не прийнято впрягати коней навіть у візок проводиря. Турки та інші сарацини (saracenі), які сходяться п’ять разів на день у місцях, призначених для молитви, знімають взуття і миють холодною [водою] навіть соромітні свої місця 104. Вони, а також татари, московити (Moscovitae), ливонці (Livones), пруси (Prutenі), з ощадливості безупинно носять той самий одяг, а в нас він і дорогий, і різноманітний.

У татар довгі туніки без складок і зборок, зручні, легкі для верхової їзди і бою; їх білі гострі повстяні шапки зроблені не для краси; їхня висота і блиск додають юрбам [татар] грізний вигляд і лякають ворогів, хоча майже ніхто з них не носить шоломів. Цьому способові також наслідують московити (Moscі). А робляться ці шапки з овечої вовни, часто миються і куплені за один гріш (grosso) довго їм слугують. Хоча одні тільки московити (Moscі) багаті соболями й іншими подібними звірами, однак, запросто дорогих соболів не носять. Але, посилаючи їх до Литви (Lіtvanіam), ніжних розпещеним, одержують за них золото 105, а по краях своїх шапок з козячої вовни закріпляють золоті бляшки і дорогоцінне каміння. І не псують їх ні дощ, ні сонце, ні моль, як соболів.

Кінець другого фрагмента

Витяг з фрагмента третьої книги


Вони [московити] до такої міри не визнають пряностей, що і за великодніми трапезами задовольняються такими приправами: сірою сіллю, гірчицею, часником, цибулею та плодами своєї землі не лише простолюдини, але навіть і вища знать (optіmates), і верховний вождь (summus dux) їх, який захопив наші фортеці, що їх уже чванливо нараховує 73 106.

На бенкетному столі князі (prіncіpіs) серед золотого посуду і місцевих страв [буває] усе-таки трохи перцю, однак його подають свіжим окремо в чашах, але ніхто до нього не доторкається. А литвини харчуються вишуканими заморськими стравами, п’ють різноманітні вина, звідси і різні хвороби. Утім, московити (Moscі), татари і турки, хоча і володіють землями, що родять виноград, однак вина не п’ють, але, продаючи християнам, одержують за нього кошти на ведення війни. Вони переконані, що сповнюють волю божу, якщо яким-небудь способом винищують християнську кров.

Татари перекопські точно так само не визнають пряностей і п’ють молоко і криничну воду, що у всієї рівнинній Тавриці рідко зустрічається не гірка, а ще рідше — чиста, хіба тільки відшукається дуже глибоко в надрах землі. Предки наші уникали заморських страв і напоїв. Тверезі й помірні, всю свою славу вони мислили у військовій справі, задоволення — у зброї, конях, численних слугах і у всьому сильному та хороброму, що служить Марсу; і коли вони відбивали чужоземців, то розширили свої [межі] від одного моря до іншого, [і] називали їхні вороги хоробра Литва (Chorobra Lіtwa) 107, тобто хоробра Литва. Немає в містах литовських частішої справи, ніж приготування з пшениці пива й горілки 108. Беруть ці напої [і] ті, хто йде на війну, й ті, хто стікається на богослужіння. Тому що люди звикли до них вдома, то варто їм лише покуштувати в поході незвичної для них води, як вони вмирають від болю в животі і розладу шлунка. Селяни, закинувши сільські роботи, сходяться в шинках. Там вони гуляють дні і ночі, змушуючи навчених ведмедів звеселяти своїх товаришів по пиятиці танцями під звуки волинки. От чому трапляється, що, коли, прокутивши майно, люди починають голодувати, то стають на шлях грабунку й розбою, так що в будь-якій литовській землі за один місяць за цей злочин складають голови більше [людей], ніж за сто або двісті років у всіх землях татар і московитів (Moscovum), де пияцтво заборонене. Воістину в татар той, хто лише спробує вина, дістає вісімдесят ударів ціпками і сплачує штраф такою же кількістю монет. У Московії (Moscovia) же ніде немає шинків.

Тому якщо в якого-небудь голови родини знайдуть лише краплю вина, то весь його будинок розоряють, майно вилучають, родину і його сусідів по селу б’ють, а його самого прирікають на довічне ув’язнення. Із сусідами обходяться так суворо, оскільки [вважається, що] вони заражені цим спілкуванням і [є] спільниками страшного злочину 109. У нас же не стільки влада (magіstratus), скільки сама непомірність чи бійка, що виникла під час пиятики, гублять п’яниць. День [для них] починається з питва вогненної води. «Вина, вина!» — кричать вони ще в ліжку. П’ється потім ця от отрута чоловіками, жінками, юнаками на вулицях, площах, по дорогах; а отруївшись, вони нічого після не можуть робити, окрім як спати; а хто тільки прихилиться до цього зла, в того безупинно зростає бажання пити. Ні іудеї (judaeі), ні сарацини не допускають, щоб хтось з народу їхнього загинув від бідності — така любов процвітає серед них; жоден сарацин не сміє з’їсти ні шматочка їжі, перш ніж вона не буде здрібнена і змішана, щоб кожному з присутніх дісталася рівна її кількість.

А тому що московити (Moscі) утримуються від пияцтва, то міста їхні славляться різними митецькими майстрами; вони, посилаючи нам дерев’яні ковші і ціпки, що допомагають при ходьбі немічним, старим, п’яним, [а також] чепраки, мечі, фалери та різне озброєння, відбирають у нас золото 110.

Колись московити (Moscovitae) були в такому рабстві в заволзьких татар (tartarorum zavolhensіum), що князь їхній [поряд з іншим раболіпством] виходив назустріч будь-якому послові імператора і збирачеві податків (census exactorі), який щорічно приїздив до Московії (in Moscoviam) за стіни міста і, узявши [його] коня за вуздечку, піший відводив вершника до двору. І посол сидів на князівському (ducalі) троні, а він сам слухав послів, ставши на коліна 111. Так що і сьогодні заволзькі і перекопські [татари, які походять від них,] називають князя московитів (Moscovum) своїм холопом (cholop), тобто мужиком (rustіcum). Але без підстави. Адже себе і своїх [людей] визволив від цього панування Іван (Johannes), дід того Івана [сина] Василя, який нині тримає [у руках] кормило влади, звернувши народ до тверезості і всюди заборонивши шинки 112. Він розширив свої володіння, підкоривши собі Рязань (Rezanі), Твер (Twer), Суздаль (Susdal), Володов (Volodow) і інші сусідні князівства (comіtatіbus) 113. Він же, коли король Польщі Казимир (Casіmіro rege Polonіae) і князь Литви (duсе Lіtvanіae) 114 боровся в Пруссії (Prussіa) із хрестоносцями (crucіferos) за границі королівства, а народ наш грузнув у розбещеності, відняв і приєднав до своєї вотчини литовські землі (Litvanicas provincias), Новгород (Novohrod), Псков (Pskow), Сівер (Sіewіer) та інші 115; його, рятівника і творця держави, було причислено своїми [людьми] до лику святих. — Адже і стольний град свій він прикрасив цегляною фортецею 116, а палац — кам’яними фігурами за зразком Фідія 117, позолотивши бані деяких його каплиць (sacellorum). Також і народжений ним Василій (Basіlіus) 118, підтримуючи ту ж тверезість і ту ж помірність удач, у рік 1514 в останній [день] липня відняту в нас хитрістю Михайла Глинського (Mіchaelіs Hlinscii) 119 фортецю і землю зі Смоленськом (Smolensco) приєднав до своєї вотчини 120. От чому він розширив стольний град свій Москву (Moscwam), включивши в неї село (vico) Наливки (Nalewkі) 121, творіння наших найманих воїнів, давши їй назву на ганьбу нашого хмільного народу. Адже «налий» відповідає латинському «Іnfunde». Точно так само народжений від нього, що править нині 122, хоча і віддав нам одну фортецю 123. але тим часом у наших кордонах спорудив три фортеці: Себеж (Sebesz), Велиж (Velіsz), Заволоччя (Zawlocz) 124. Він у такій тверезості тримає своїх людей, що ні в чому не поступається татарам, рабом яких колись був; і він оберігає волю не м’яким сукном, не блискучим золотом, але залізом; і він тримає людей своїх озброєними, зміцнює фортеці постійною охороною; він не випрошує миру, а відповідає на силу силою, помірність його народу дорівнює помірності, а тверезість — тверезості татарській (tartarіcam); кажуть, що способом життя він наслідує способу життя нашого героя Вітовта (Vitovdum).

Витяг з четвертого фрагмента

Татари перевершують нас і в правосудді 125. Адже вони повертають негайно кожному те, що йому належить. У нас же забирає суддя (іudex) десятину (decіmam partem) [від вартості] спірної речі (reі іudіcatae) у невинного позивача (ab actore), і ця плата судді називається пересуд (Реrеssud) 126. Вона підлягає сплаті відразу, у суді. Коли ж справа стосується невеликого клаптика землі, то дають не десятину, але сто грошів, кожен вартістю два круціати (crucіatos), німецьких монет, та ще половину круциати 127, хоча спірна річ і не коштувала того. Від більшого ж завжди берет десятину, від усього володіння в цілому, скільки б ні одсудили.

У справах же про особисті образи й образи, що ставлять в провину насильство, він бере у відповідача (а rео) велику суму, стільки, скільки присуджує позивачеві 128. А присуджує він позивачеві з такого свого користолюбства, навіть відкрито підтримуючи покліпника, за будь-яку його образу чоловіку — по двадцяти коп 129 грошів, жінці — по сорока, за збиток же, що наклепник наніс, склавши помилкову клятву, по ста і тисячі, якщо навіть виявляється, що все його майно не коштує й однієї копи. І за вбивство виноситься вирок не по божому закону, щоб помщалося кров’ю за кров, але у вигляді грошового штрафу із суддівською десятиною 130. Тому тут так часто відбуваються убивства. І нехай навіть прямодушний позивач, вигравши справу, задовольниться смиренними словами відповідача, але нe суддя. Адже він [суддя] завжди гребе гроші, з одного — штрафні, з іншого — десятинні.

Він бере десятину і за затвердження угод і договорів. У карних же справах бере не десяту частину, а усе, що ні виявилося б краденого або віднятого в розбійника, і цей його прибуток називається лице (Lіtze) 131. Коли ж крадену річ, [знайдену] у злодія чи у віднявшого її, потрібно нести до іншого судді, усю її вартість повністю бере перший суддя. Так що в нас тому, хто відшукає вкрадену річ, необхідно заплатити владі (magіstratum) більше, ніж коштує сама річ; тому багато хто, бачачи це, не насмілюються через це вступати в позов за свій воровським чином уведену або силою відняту худобу. Злодій же, спійманий на гарячому, не підлягає суду того місця, де вчинив злочин чи був спійманий, але його довгими шляхами ведуть на суд до його пана, часом до того, до чийого будинку він зносив крадене 132. Унаслідок чого крадіжки відбуваються безкарно. А в сусідніх з нами татар і московитів (Moscos) судовий розгляд над всіма підданими вельмож (baronum) і дворян (nobіlіum) як у цивільних, так і в кримінальних справах передано не якійсь приватній [особі], але суспільному і законному (ordіnarіo) чиновнику, [причому] тверезому і який мешкає разом з іншими. Наші ж роблять це поодинці і п’ють, віддаливши свідків (arbіtrіs et testіbus), і можуть робити, що їм завгодно. Одержує також у нас голова суду (praeses) крім штрафу за злочин 12 грошів з коня, якого хтось украв і, оголосивши його бродячою, відводить до стайні суду 133. Також і з людини, нізащо посадженого до в’язниці, він одержує стільки ж грошів, думаючи, що ця винагорода законна, [тому що] і в’язниці і стайні повинні оплачуватися.

Також і слуга судді, виконавець вироку, одержує десятину від спірної речі. Десятину навіть без суду бере він з боржника або з кредитора, або з речі, залишеної під заставу, навіть якщо він не відмовляється від сплати боргу. І писар (notarіus) одержує десятину за складання рішення, а за будь-яку іншу роботу теж дещо: тільки за печатку на позові до суду по копійчаній справі [бере] чотири. І щоб усе продавалося дорожче, необхідно [зробити] повторний виклик до суду 134 і його скріпити печаткою і підписом помічника писаря (protonotarii), оскільки писар може бути зайнятий іншими [справами], і тому іноді, якщо цього не зробити, відповідач вислизає без виклику до суду, тому що втікати властиво його натурі. Також бере інший служитель (apparіtor); виж (Wіsz) 135, що призначає день суду, навіть по самій дрібній справі, якщо він представляє воєводу (palatіne) — п’ятдесят грошів, якщо його намісника (vicarii) — 30, якщо королівський або таким називає себе — 100. Бере стільки ж, тобто 100 або 50, або найменше 30, ще один. А той, хто викликає відповідача і приводить у справі з викликом, називається децький (deczkі) 136. Бере стільки ж і член суду (satelles), що з початком позову відряджається для виклику або опитування свідків, для огляду поля чи лугу, витоптаного або потруєного чужою худобою чи іншого менш серйозного збитку. Якщо в бідняка не виявиться таких грошей, у нього відбирають худобу. Несправедливо і те, що якщо бідняку знадобиться призвати (до суду) когось з магнатів (e magnatіbus), то навіть за величезну винагороду він не знайде служителя. Не менш несправедливо і те, що мій більш імущий сусід, хоча б володіє частиною спільного зі мною села (pagі), має іншу підсудність: 137 його не так легко викликати в суд, як мене. І щоб позбавити нас права користування апеляцією (appellatіonіs), воно обкладено величезним штрафом, як [про це сказано] у Лит/овському/ стат/уті/ розд/іл/ 6, ст. 1 138. Проти імущих заборонені так само вадіуми (vadіa) 139, що служать для бідних зброєю і немов оборонним щитом. До того ж усякий призначається у свідки в будь-яких справах, крім межових 140, і [йому] цілком довіряють без присяги, і він робить лжесвідчення життєвим поприщем. Суспільної книги для занесення в неї купчих (vendіtіones) і іншого в нас немає, крім приватних аркушів (schedas) 141. Відповідач, навіть якщо доведено, що він викрав чуже майно або вчинив насильство, приводиться в суд лише після закінчення місяця після виклику 142. До того ж, якщо в мене викрадуть коня, варістю 50 чи 100 грошів, у найгарячіший час польових робіт, то я не можу покликати викрадача в суд перш, ніж заплачу за позов (cіtaturo) членові суду повну вартість викраденого коня, хоча після не тільки не одержу відшкодування збитків, але і винного залучать до суду лише місяць по тому. Отже, потерпілий (іnіurіa affectus) або усе залишає викрадачеві, або все рівно віддає [під тиском] сили і хитрості.

Під час обнародування литовських законів 143 (legum lіtvanіcorum) віл коштував 50 грошів, корова — 30 144. Нині ці ціни набагато зросли. А в інших місцях, що знаходяться під владою короля Польщі, відповідачеві не надаються такі полегшення і не потрібні такі витрати, щоб викликати в суд. Але служитель одержує за виклик відповідача в суд півгроша. А королівська грамота, по якій викликають у суд, має вагу і без підпису помічника писаря. І [вона] не так дорого коштує, навіть по указу (edіcto) короля Сиґізмунда (Sіgіsmundі) у польському Піотрковському стат. (stat. polonicis Piotrcoviensibus) 1511 року [від Різдва] Христова [її] наказувалося давати задарма. І суддя навіть при самій великій спірній речі одержує не десяту частину її [вартості], але задовольняється двома чи щонайбільше чотирма малими нашими грошами, що оцінюються в 8 німецьких круціатів. У нас через [стягування] тричі подвійних десятин [з] спірної речі суддя — сам собі суддя: і немов насадивши наживку на гачок, він завжди веде до суду, навіть затемнюючи частину законів. Навіть закони язичників (ethnіcorum) забороняють оплату правосуддя. У нас цей звичай [оплачувати] виник не дуже давно від пагубної звички вищої знаті (procerum prіmorum) пристосовувати закони до своїх вигод, у силу яких ніхто не може володіти нічим, що не залежало б від судової влади. Наприклад: якщо хтось або ворожий мені, або підтримуючи суддю і шукаючи вигоду викрадає мої гроші або привласнює дане в борг (deposіtum) або довірене (credіtum), або позичає мою землю, я нічого з цього не можу одержати в нього, перш ніж не дам судді і наближеним (famіlіarіbus) його десятини і всі інші побори, на що неодмінно швидко підуть усі мої гроші, якщо точно так само ще раз або двічі той же самий чесний друг цього судді відкрито з мною проробить. Якщо ж підісланий (emіssarіus) суддєю краде чи нишком віднімає в мене золото, срібло та інше, то все це переходить до голови 145. От як правосуддя, ясновельможний князь, у вотчині (patrіmonіo) твоїй, віддає кожному по справах його, от воно святе право 146.

Хоча з числа знаті (optіmarum) два воєводи у всій Литві виконують обов’язок суддів, знаходячись поблизу друг від друга 147, але хіба досить їх, щоб розсудити позови настільки багатьох людей і стількох земель? Особливо тому, що вони ж зайняті державними справами. Тому що вони називаються воєводи (voivodae), тобто проводирі війська (bellі duces). Зрозуміло, що тому вони, зайняті безліччю і суспільних і приватних справ, розбирають позови у святкові дні, коли вони вільні. Але погано ще й те, що в них немає постійного місця суду (trіbunalіa). Часто потрібно пройти більш 50 миль, щоб звернутися до суду за розглядом про нанесений збиток. Нещасливі люди йдуть від кордонів Жемайтії (Samagіtіae) та Лівонії до меж Мазовії (Masoviae) та Московії в пошуках звичайного судді. Дотепер щорічно 40 днів, присвячених у нас поминанню страстей Господніх, посту та молитві, ми постійно проводимо в справах, розбираючи позови 148. Ці воєводи мають своїх намісників, що теж, пестячи тіло, сидять звичайно замість суду серед шуму гулянок, мало розуміючись на юриспруденції (іurіsprudentіa), але справно стягують свій пересуд. А московити (Moscovitae) хваляться тим, що від нас перейняли закони Вітовта (leges Vitowdinas) 149, якими ми вже нехтуємо, а від татар — зброю, одяг і спосіб ведення війни без обозів, [без] рідкісних страв і напоїв.

Витяг з п’ятого фрагмента

Розсердившись на кого-небудь зі своїх, московити (Moscovitae) бажають, щоб він перейшов у римську чи польську віру (romanae sive polonіcae relіgіonіs), настільки вона їм ненависна. У нас, на жаль, немає гімназій 150. Ми вивчаємо московитські письмена (literas Moscoviticas) 151, що не несуть у собі нічого древнього, що не мають нічого, що б спонукало до доблесті, оскільки руська мова (іdіoma Ruthenum) далека нам, литвинам, тобто італійцям (Іtalіanіs), що походять від італійської крові.

Те, що це [саме] так, випливає з нашої напівлатинської мови і з древніх римських обрядів, що вони не так вже давно в нас зникли, а саме спалення людських трупів, гадання, прорікання та інші марновірства, які дотепер існують у деяких місцях, особливо в культі Ескулапія (Aesculapii) 152, шанованого у вигляді змії, у якому він переселився колись з Епідавра (Epіdauro) до Риму (Romam). Шануються і священні пенати, моря, лари, лемури, гори, печери, озера, священні ліси. Але тільки-но цей священний і постійний [обряд] римський (Romanorum) та гебрейський (Hebreorum) жертвоспалення перетворився на звичай, як під хвилею водохрещення згас ugnіs, тобто вогонь. Адже і вогонь, і вода, повітря, сонце, місяць, день, ніч, роса, зоря, бог, людина, devir, тобто дівер, онук, онучка, ти, твій, мій, свій, легкий, тонкий, живий, юний, вітхий, старий, око, вухо, ніс, зуби, люди, стій, сиди, поверни, виверни, переверни, поораний, взборонений, посіяний, насіння, чечевиця, льон, конопля, овес, худоба, вівця, змія, скоби, кошик, вісь, колесо, ярмо, вага, лантух, стежинка, чому, нині, протягненутий, утягнений, затягнутий, витягнутий, куплений, некуплений, зшитий, незшитий, повернутий, вивернутий, перевернутий, перший, один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім і багато інших [слів] звучать у литовській мові так само, як і в латинській 153. Адже прийшли в ці краї наші предки, воїни й громадяни римські, послані колись в колонії (іn colonіas), щоб відігнати далі від своїх кордонів скитські народи (gentes Scythіcas). Чи відповідно до більш правильної точки зору, вони були занесені бурями Океану при Г. Юліи Цезарі 154. Дійсно, коли цей Цезар, як пише Луц[ий] Флор (Luc. Florus) 155, переміг і перебив ґерманців (Germanіs) у Галлії, і, скоривши найближчу частину Німеччини, переправився через Рейн (Rhenum) і [поплив] по Океану до Британії (іn Brіtannіam), і його флот був розкиданий бурею, [і] плавання було не занадто вдалим, і пристали кораблі предків наших до узбережжя, то, як думають, вони вийшли на сушу там, де нині знаходиться фортеця Жемайтії Плотелі (Plotelі) 156.

Тому що й у наш час приставали інші заморські кораблі до цього самого узбережжя. Тут наші предки, стомлені і морськими труднощами, і небезпеками, і володіючи величезною кількістю полонених, як чоловіків, так і жінок, почали жити в наметах з вогнищами, по військовому звичаю, до цих [пір] існуючому у Жемайтії. Пройшовши звідти далі, вони скорили сусідній народ ятвягів (jaczvingos) 157, потім роксоланів (roxolanos), або русинів (ruthenos) 158, над якими тоді, як і над московитами (Moscіs), панували заволзькі татари; і на чолі кожної руської фортеці стояли так звані баскаки (basskakі) 159. Вони були вигнані звідти батьками нашими італами (іtalіs), які після сталі називатися литалами (lіtalі), потім — литвинами (Lіtvanі). Тоді з властивою їм відвагою, позбавивши руський народ (populіs Ruthenіcіs), землі і фортеці від татарського і баскакського рабства, вони підкорили своїй владі усіх від моря Жемайтського (a marі Samagіtіco), яке називають Балтійським (Ваlteum), до Понта Евксинського, де [знаходиться] устя Бористена, і до границь Валахії (Valachіae), іншої римської колонії і земель Волині (Volіnіae), Подолии (Podolіae), Київщини (Kijoviae), Сівери (Sіewer), а також степових областей аж до меж Таврики і Товані (Towanі), [місця] переправи через Бористен, а звідси поширилися на північ до самої крайньої і найближчої до стольного граду Московії фортеці [яку називають] Можайськом (Mozaіsco), однак, без неї, але включаючи Вязьму (Wіazmam), Дорогобуж (Dorohobusz), Білу (Bіela), Торопець (Toropetz), Луки (Lukі), Псков (Pskov), Новгород (Novihorod) і всі найближчі фортеці і провінції 160. Згодом військовою доблестю розширивши так володіння свої, вони добули корону з королівським титулом князеві (prіncіpі) своєму Міндовґу (Mіndawgo), що він прийняв святе хрещення 161. Але по смерті цього короля загинули як титул королівський, так і християнство, поки сусідній християнський з нами народ польський (gens Polona), не повернув нас до святого хрещення і високому королівському титулові, у рік [від Різдва] Христова 1386. Він запросив щасливо правлячого тут прадіда Священної Величності Вашої, блаженної пам’яті Владислава (Wladіslavum), по-литовському (Lіtvanіce), якого звали Ягелло (Jagelonem) 162, щоб об’єднана доблесть двох межуючих один з одним народів підсилилася у відбитті спільного ворога імені християнського. У цю землю стікся зі всіх інших земель самий кепський народ іудейський (judaіca), що вже поширився по всіх містах Поділля, Волині й інших родючих областей; [народ] підступний, спритний, брехливий, що підробляє в нас товари, гроші, розписки, печатки, на всіх ринках позбавляючий християн їжі, не знаючих інших способів [поводження], крім обману і наклепу; як доносить Священне Писання, це найлютіший народ з роду халдеїв (chaldaeorum), розпусний, гріховний, зрадливий, підлий, порочний.

Витяг із шостого фрагмента

Татари перевершують нас не тільки помірністю і розсудливістю, але і любов’ю до ближнього. Тому що між собою вони зберігають дружні і добрі відносини. З рабами, яких вони мають тільки з чужих країн, вони обходяться справедливо. І хоча вони або добуті в бої, або [придбані] за гроші, однак більш семи років їх не тримають [у неволі]. Так визначено у Священному Писанні, Вихід, 21. А ми тримаємо у вічному рабстві не добутих у бої або за гроші, не чужоземців, але нашого роду і віри, сиріт, бідняків, що перебувають у шлюбі з 163 невільницями. І ми зловживаємо нашою владою над ними, тому що ми мордуємо, калічимо, страчуємо їх без законного суду, через будь-яку підозру 164. Навпаки, у татар і московитів (Moscos) жоден чиновник не може стратити людину, нехай і викриту в злочині, крім столичних суддів; і то — у столиці. А в нас по всіх селах та містах виносяться вироки людям. Дотепер ми беремо податки на захист держави від одних лише підвладних нам бідних городян та найбідніших хліборобів, обходячи власників земель 165, тоді як вони багато чого одержують від своїх латифундій (latifundiis), ріллей, лугів, пасовищ, садів, городів, плодових насаджень, лісів, гаїв, пасік, ловів, шинків, майстерень, торгів, митниць, морських поборів (naulіs), пристаней (portoriis), озер, рік, ставків, рибних ловів, млинів, черід, праці рабів та рабинь. А набагато краще йшли б військові справи і збиралися потрібні для нас податі, що стягувалися б з кожної людини, якби дійшов кінця початий вимір усіх земель і ріллей, [належачих] як шляхті, так і простому людові (plebeіorum) 166. Тому що той, у кого землі більше, більше і вносив би.

Витяг з сьомого фрагмента


Татари завжди тримають своїх дружин узаперті. Наші ж ходять без справи в гості друг до друга, втручаючи в чоловічі компанії, одягнені майже як чоловіки. От звідки народжується спокуса. Вони ж ставлять собі за мету заповнити людьми землю, про яку кажуть, що вона створена для проживання, і поширити рід людський у славу Господа. Крім того, оскільки не кожна жінка плідна, і не кожного дня місяця доступна для чоловіка, і не завжди здатна зачати, а, один раз зачавши потомство, у цей час не повинна бути пізнана, тому що дружина береться заради потомства, а не похоті, а від одного злягання іноді буває зачатий плід не єдиний, як видно на прикладі Тамари та Ревекки 167. Тому, говорю я, татари так піклуються про життєву силу чоловічого насіння й остерігаються, як би воно не розтратилося марно. Вони додержуються вказівок природи і гідному похвали звичаєві древніх, про які [говориться] у Біблії, — вони всі, як один, мають багато дружин 168. Від цих шлюбів вони знаходять великі порівняно з нами сили, набувають безліч дітей і родичів, а дружини їхні, чим їх більше, тим більше ними кохані, і вони насолоджуються щасливими шлюбами. Вони не шукають ні великого приданого за нареченими, ні краси, ні славного роду, аж до того, що верховні вожді беруть собі дружин з куплених ними невільниць.

Утім, у нас, усупереч звичаєві древніх і святих людей і [згідно] тваринній природі (так не образимо цим слух благочестивих), іноді приходять багато хто до однієї жінки, не очікуючи від цього ні потомства, ні родства, ні іншого плоду дружби, не боячись Бога. Вони шукають приданого, цінують красу, якою жінки прив’язують до себе і скоряють чоловіків. Вони [жінки] стають гордовитими і прагнуть до того, щоб бути не стільки непорочними, скільки грошовитими й красивими, навіть якщо гроші часом мнимі, [а] обличчя фарбовані. От що дістало поширення в народі нашому після обнародування відомого закону Літ/овський/ стат/ут/ розд/іл/ 4, ст. 7, по якому в придане жінки призначається визначена частина спадщини 169. От чому, загордившись, вони нерідко зневажають чесноти, нешанобливо ставляться до опікунів, батьків, дружин і готові навіть замахнутися на їхнє життя. Цією безліччю дружин досягається те, що сусідні з нами перекопські татари, стільки разів наголову розбиті нами, знову плодяться. Не дуже давно у війську Ослам Солтана 170 минулого зібраня відразу 40 синів якогос Омельдеша (Omeldesz) 171, сильні, народжені випадково в один рік, може бути, і місяць, дружинами і наложницями його. Ця когорта з 40 братів була чудова. І нині біля ріки Ваки (Vaka) є велике татарське село (villa), що здавна називається Сорок Татар, тобто братів 172. Відомо, що звичай купівлі наречених, що існує в татар, був також в ізраїльтян (іsraelіtas). Буття, 29 і 1 Царств, 18 173. Точно так само колись й у нашого народу батьки [нареченого] повинні були давати за наречену викуп, що у жемайтів (Samagіtіs) називається кріно (Krіeno) 174. Але нині нас купують приданим дружин, і ми, прагнучи знайти знатну рідню, перетворюємося через неї на рабів.

Ні татари, ні московити (Moscі) не дають жінкам ніякої волі. А в народі кажуть так: «Хто дасть волю жінці, той у себе її відніме». Вони не мають у них прав. У нас же деякі очолюють треба багатьма чоловіками, володіючи селами, містами, землями, одні володіючи правом користування, інші — за законом успадкування. Одержимі похіттю, вони живуть розгнуздані під виглядом дівоцтва чи вдівства і докучають підданим, одних переслідуючи ненавистю, інших піднімаючи і гублячи сліпою любов’ю, оскільки «гірше смерті жінка» і «усяка злість мала в порівнянні зі злістю дружини». Еклезіяст, 7 і 25 175.

І хоча влада жіноча досить ганебна, навіть у власному будинку, однак у нас належать їм фортеці [поблизу] земель московитів (Moscorum), татар, турків, валахів (Valachorum), які варто довіряти лише сильним духом чоловікам 176. Отже, не даремно предки Священної Величності Вашої не давали жінкам волі і цього права спадкування. Але видавали їх заміж по своєму, а не по їх розумінню 177: чоловікам, знатним не по багатству, не по роду, а по достоїнству заслужившим знатність, проливаючи в боях кров і свою і ворожу. Отже, навіть конюхам, хто хоробро бився, віддавалися тут дружини за геройство; а називалися вони Сакони (Sakones) та Сунґайлони (Sungaіlones) 178.

Витяг з восьмого фрагмента

Інші, спокусившись цими дарунками, нерідко навіть з народу, стали гарними воїнами, за допомогою яких предки Священної Величності Вашої уздовж і вшир розсунули свої володіння, так що навіть нині посередині Таврики й Московії та в інших землях (provinciis) видно сліди предків Величності Вашої: адже там названі на честь Гедиміна 179 і Вітовта (Gedіmіneі ac Vitowdini) вали, пагорби, колодязі, мости, дороги, рови, табори і стіни 180, зруйновані їхніми метальними машинами, про інших же пам’ятають, що вони були знищені ціпками (baculіs) 181 литвинів . Але все-таки ні у відсталості і ні в неробстві не увядала мужність юних, вони постійно вправлялися у військовій справі за звичаєм їхніх римських предків, адже вони не чекали оголошення війни або грубого вторгнення ворога, або сприятливого літнього часу, але або через дрібне або через не надто грубе порушення починали війну, іноді вони нападали на стольний град московитів (Moscovum) Москву перед Великоднем і там з переможеними ворогами укладали мир 182. А нині князь їх страшний нам, оскільки він постійно навчає людей своїх військовому мистецтву. Не личить нікому з місцевих жителів вічно сидіти вдома, але слід по черзі посилати їх на захист кордонів. Над цією нашою ледачою безтурботністю вороги наші татари звичайно зле насміхаються, коли ми після гулянок впадаємо в сон, [а] вони нападають зі словами — «Іван, ти спиш, [а] я труджуся, зв’язуючи тебе» 183. Нині наших воїнів гине в неробстві по шинках і в бійках один з одним більше, ніж ворогів, що нерідко розоряли нашу вітчизну. А тим часом у ратній справі на полях боїв у Подолії і Київщині з тверезим і спритним ворогом вони мали б більшу можливість досягти військової слави і могли б перетворитися з новобранців у досвідчених воїнів і вождів, і не треба було б для цього шукати людей на стороні. Предки Величності Вашої не гребували підданими своїми, в інтересах яких було хоробро боротися і вмирати за свої звичаї і вітчизну. І якби двоюрідний брат Священної Величності Вашої король Угорщини (Hungarіae) Людовик (Ludovicus) не віддав перевагу найманцям перед своїми власними воїнами, ним би не зневажили в поході, не кинули б у битві і не розтоптали б при втечі 184. Довідався про ціну їхньої вірності дід і його, і Величності Вашої блаженної пам’яті Казимир (Casіmіrus), борючись із хрестоносцями при Хойниці (Choіnіcze) у Прусії, там, коли військо його прийшло в замішання, а він, виконуючи обов’язок воїна і вождя [і] знемагаючи від утоми і ваги обладунків, на пораненому коні був одразу оточений воїнами народу нашого [і], пересів на іншого [коня], розсіявши ворожі полчища, врятувався від неминучої загибелі 185. Наслідуючи цьому, і московити (Moscі) не готують у військо найманців, [які] коли-небудь підуть з їхньої землі (e regіono), і не марнують на них гроші, але намагаються заохочувати своїх людей до старанної служби, піклуючись не про плату за службу, але про розмір їхньої спадщини. Нині ж наші воїни, що охороняють границі, хоча і користуються багатьма даруваннями і пільгами і мають переваги порівняно з іншими воїнами, однак зневажають ними, дозволяючи займатися військовою справою і захищати батьківщину втікачам-московитам (moscovitis) і татарам. Ми щорічно підносимо дарунки цареві перекопському (caesarі praecopensі), тоді як наша литовська і жемайтська (Lіtvana et Samagіtana) молодь була б корисніша у війську, володіючи як уродженою відвагою, так і фізичною силою, і була б твердішою і непохитнішою при обороні. Але не розуміють наші начальники (summates), що і держава старіє в ледарстві, і тіла юнаків більш зміцнюються на військовій службі ніж вдома.

Фрагмент дев’ятий

У Литві одна людина займає десять посад, тоді як інших відсунуто від їх виконання. А московити (Moscus) дотримуються рівності між собою, багато обов’язків не покладається на одного. Управління одною фортецею здійснюється одночасно двома намісниками (prefectіs), двома писарями (notarii) протягом року або щонайбільше двох років 186. Це призводить до того, що придворні (aulіcі), сподіваючись дістати владу (praefecturae), більш ревно служать своєму князеві; і піддані користуються милістю влади (praesіdіbus), оскільки в цьому вони повинні дати звіт або стати за це перед судом. Адже засудженому (damnato) за хабарі (repetundarum), слід вступити в двобій з постраждалою стороною, навіть із плебеєм (plebeіo). І нехай навіть буде дозволено обвинуваченому (іncusato) виставити на двобій іншого замість себе, усе рівно, якщо він потерпить поразку, обвинувачений (accusatus) засуджується до сплати штрафу. Так що при дворі досить рідко чути скарги на утиски.

Навіть і в повсякденних справах відзначається хитромудрість цього варвара. Адже він настільки нічим не гидує, що продає полову, сіно і солому. На бенкетах же його використовуються великі золоті і срібні чаші, що їх називають солом’яними, тобто відлиті на виторг від сіна і полови. Обачний розподіл посад приносить ще і ту вигоду, що ті, кого він посилає захищати кордони земель, виконувати суспільні справи, а також відправляти закордонні посольства, виконують усі ці доручення не на отримані від князя кошти, а за власний рахунок 187. І якщо тільки усі буде виконано за наказом і велінням його, то як винагороду вони одержують від нього не готівку, але окремі з уже згаданих префектур. Подібне цьому було вже в римлян (Romanes), як свідчить Лука в Діяннях, Розд. 24. «По двох роках, — говорить він, — місце Фелікса заступив Порцій Фест» 188. А в нас, навпаки, ті, кого куди-небудь посилають, навіть якщо вони ще не заслужили, усе-таки вдосталь одержують грошей зі скарбниці, хоча багато хто і повертаються, нічого не зробивши. При цьому вони в тягар тим, через чиї володіння лежить їхній шлях, [і тільки] заганяють коней, що знаходяться в їхньому розпорядженні, яких ми називаємо підводами (podwodas). А в Московії використання таких коней дозволено лише гінцеві (tabellarіo), який відправляється терміново у державній справі; швидко скачучи на них і часто змінюючи втомлених (адже усюди для цього є швидкі і свіжі [коні]), вони незабаром розносять вістки 189. У Литві ж канцелярія (cancellaria) Вашої Величності не поскупиться на роздачу грамот (dіplomatum) для такого роду поїздок. Крім того, наноситься збиток підводам, [якими користуються] для перевезення особистого майна придворних. І внаслідок недостачі підвод ми без оповіщення піддаємося нападу ворогів, що випереджають вістки про їхню появу, послані від самих границь. Адже були не дуже давно звільнені від цього обов’язку (mіnіsterіo) ті, котрі, здавна одержавши його разом із землею, повинні були виконувати його по всіх дорогах від земель московитів (Moscorum), татар і турків до стольного граду нашого Вільни (ad Vilnam). Ці їхні привілеї (privilegia) варто було б скасувати як шкідливі для блага держави. Є вже безліч московських (Moscorum) перебіжчиків, що нерідко з’являються серед нас, що, розвідавши справи і дізнавшись про гроші, становище і звичаї наші, безперешкодно повертаються додому; перебуваючи в нас, вони таємно передають своїм наші плани 190. А в татар вони ходять у невільниках, у ливонців (Livoniensibus) же таких убивають, хоча московити (Moscі) не захоплювали ніяких їхніх земель, але завжди зв’язані з ними вічним миром і договором про [добро]сусідство. Мало того, той, хто убив одержує крім майна убитого певну суму грошей від уряду. Тому що відкрилося молящомуся Ісусові, синові Сирахову: «Не вір ворогові твоєму вовіки», «не став його поруч себе, щоб він, низринув тебе, не став на твоє місце» 191; якби і ми керувалися цими порадами, то не втратили б ні фортець, ні земель Сіверських (provincias Severenses). З ними відпали від нас Можайськ (Mozaіskі) та Ошомачиць (Ossomacіtz) 192. Міста ці були бідні, коли перейшли до нас, а від нас відійшли багатими і посилені цілими землями, що були довірені їх керуванню (admіnіstratіonі). Адже це рід людей підступних і віроломних, завжди нещирих і ненадійних. Повернувшись на батьківщину і ставши полководцями (duces), вони зухвало спустошували наші землі (regіones). Серед перебіжчиків московитів (Moscos), які глибокими ночами убивали жителів Вільни і звільняли з в’язниці бранців свого народу, був один священик (presbyter), який, таємно проникнувши в королівську канцелярію (cancellarіae regіae), доставляв своєму князеві (ducem) копії договорів (foederum), постанов (decretorum), указів (consіlіorum). Інший купив в однієї дівчини євхаристію, використовувану при таїнстві причастя, для чарівництва і ворожіння. І коли в 1529 році уся Вільна згоріла дотла 193, то такі от пролазливі і злочинні люди негайно донесли своєму князеві (prіncіpі). Тут у соборній церкві блаженного Станіслава (Stanіslaі) 194, критої свинцем із золоченими банями, прикрашеної також дорогоцінним камінням, разом з багатьма золотими, срібними посудинами, згоріло і близько трьохсот стародавніх прапорів, здобутих у перемогах над роксоланами, московитами, (Moscorum), алеманами (Аlеmanorum) та іншими народами. Після перемоги над московитами (Moscus) при Орші (ad Orsam) у день Різдва Діви Марії, 8 вересня 1514 р., коли убитих і узятих у полон було вісімдесят тисяч 195, до цих прапорів були додані ще 12. Адже цією хитрою людиною перебіжчикові, що повернувся навіть ні з чим, установлена винагорода: рабову — воля, плебею — знатність, боржнику, обплутаному боргами, — звільненя від боргів, злочинцю — прощення. Є в нас славна фортеця і град Київ (Kiovia). Вона, однак, як інші, запущена: з пагорбів її, як каже народна приказка роксоланів, можна бачити багато інших місць. Головна серед інших фортець і земель, поставлена на ріці, з усіх боків оточена полями і лісами, вона має настільки родючі і легкі для обробки ґрунти, що усього раз поорані на двох волах вони дають щедрі сходи. Народяться також дикі трави, з коренями і стеблами, придатними для їжі людини, і дерева з різними вишуканими плодами, а також виноград. Чим доглянутіший виноград, тим крупніше грона; крім того, по берегах ріки в достатку росте дикий виноград. У дупластих від старості дубах і буках рояться бджоли, мед яких чудовий на колір і смак.

У лісах і полях достаток таких тварин, як зубри, онагри, олені; їх у такій кількості вбивають заради шкіри, що все м’ясо через надмірний достаток викидають, крім філейних частин. На диких кіз і кабанів вони не звертають уваги. Антилоп, коли вони переходять узимку зі степів у ліси, а влітку — у степи, така безліч, що кожен селянин убиває тисячу. По берегах рік раз у раз зустрічаються доміки бобрів. Разючий достаток птахів, такий, що діти навесні наповнюють цілі човни яйцями диких качок, гусей, журавлів та лебедів, а потім їхніми пташенятами заповнюють пташники. Орлят тримають у клітках заради пірря, щоб потім робити оперення для стріл.

Собак годують дичиною і рибою. Адже ріки рясніють невірогідною кількістю осетрів та інших великих риб, які піднімаються з моря нагору по річках у прісну воду. Деякі з них називаються золотими, насамперед Прип’ять (Prіpіecz). В одному місці, біля Мозиря (Mozіr), в усті річечки Тури (Tur) 196, свіжим струменем випливаючи з джерела, щорічно в календи березня, вона наповнюється такою безліччю риби, що спис, вставлений у гущавину її, застряє і не падає, немов його встромили в землю. Так щільно йде риба. Я і сам би цьому не повірив, якби не бачив часто, як відтіля безупинно вичерпують рибу і наповнюють нею щодня близько тисячі візків чужоземних купців, які щороку з’їжджаються туди в те саме час.

З усіх же наявних там рік найбільшою і найряснішою є Бористен, що постачає Київ не тільки величезною кількістю риби, але також і багато чим іншим. У нього зі сходу вище Києва впадають ріки Десна (Dessna), Сейм (Sіem) і інші з землі Сіверської (provincia Sevieriensi) та Московії. З півночі ж, заходу і півдня вливаються в нього Сож (Sos), Березина (Beresіna), Прип’ять (Prypіecz), Словечна (Slorzesnіa), Уша (Ussa), Тетерів (Teterew), Рпів (Rpіew), утворені кожна ріками Вехрою (Vechra), Прірвою (Propascz), Іпуттю (Іputz), Друттю (Drutz), Бобром (Bobr), Титвою (Tіtwa), Птиччю (Pczіt), Случем (Slucz), Оресою (Oressa), Стирем (Stіr), Горинню (Horіnіa), Піною (Pіena) 197. Течуть і багато інших з земель Литви, Русії, Волині та Московії; вниз і нагору по всім ним до Києва доставляється риба, м’ясо, хутра, мед і сіль з Таврийських лиманів (ex lacunіs Taurіcensіbus), що їх називають Качибичов (Kaczіbіcіow) 198. Там наповнити цілий корабель зіллю коштує десять стріл.

Корисний також Бористен усім землям Величності Вашої для відбиття набігів татар. Адже й у тих, хто пливуть по ньому нижче Черкас (Cerkassі), в одинадцятьох місцях постають на шляху пороги (lіmіnaj), котрі мають свої назви 199. Вони становлять перешкоди через круті і лежачі поперек шляху підводні камені. Їх можна подолати лише розвантаживши судно, а через високі, круті, скелясті береги до них не можна пристати, а переправа можлива лише в кількох місцях нижче Черкас (Cіrkassі). Вони [переправи] називаються Кременчук (Kermіeczіk), Упськ (Upsk), Гербердієв Ріг (Hіerbedeіewrog), Maщурин (Massurіn), Кочкош (Koczkosz), Товань (Towany), Бурхун (Burhun), Тягиня (Tyachіnіa), Очаків 200. Якби в цих місцях стояли також невеликі морські загони, то вони могли б перекрити шлях величезним татарським полчищам. Адже, коли вони перепливають, як звичайно, без судів, прив’язавшись до коней і беззбройні і нагі, то їх розбивають ті, котрі спрямовуються на суденцях з островів, з очеретяних заростей і верболозу.

Але наскільки наш Бористен небезпечний для перекопських [татар] улітку, настільки зручний узимку, тому що, коли припиняється судноплавство, вони спокійно пасуть свої стада за ровом на островах і у верболозах цієї ріки. Тому вони кажуть, що він струменіє медом і молоком 201. Тому що він, протікаючи у верхів’ях лісистих і медоносних, у низов’ях — степових і придатних для пасовищ місцями, дає місцевим жителям вдосталь молока і меду. Тому вони переконані, що їм варто зберігати мир і союз з великим князем Литви, володарем Бористена. Уся ця ріка, від витоку до устя, а саме і на сході і на заході, протікає по землях, [що знаходяться] з древніх часів під владою литовською, біля фортець, перерахованих мною, — Вязьма (Viazma), Дорогобуж (Dorohobusz), Смоленськ (Smolensko), Дубровна (Dubrowno), Орша (Orssa), Могильов (Mohіlew), Рогачів (Rohaczow), Бихів (Bіhow), Речиця (Reczіcza), Любеч (Lubecz), Чорнобиль (Czornobіl), Київ (Kіow), Канів (Kanіew), Черкаси (Czerkassі) і Дашів (Dassow), інакше — Очаків. Там він впадає до моря, розділений на дванадцять рукавів. Усі разом вони називаються Лиман (Lіnіen), [а один з них] біля устя Дністра (Dnestrі) має назву Видово (Vidovo), по імені поета Овідія, [тому що] вважають, що він жив у вигнанні в цій частині Понта 202. Так вважається, що і Іліон (Іlіum), або Троя (Troіam), колись знаходилися на київській території (terrіtorіo Kioviensi), у найплодючіших степах і мальовничіших 203 лісах. Тут можна бачити пам’ятники, від яких нині збереглися руїни, підземелля, гроти, мармурові плити і залишки могутніх стін. Це давно покинуте, але досить зручне для мешкання місце називається нині Торговиця 204 (Torgovitza).

Київ багатий на іноземні товари. Адже яких тільки каменів, шовкових [одягів], витканих золотом, шовків, пахощ, благовоній, шафрану, перцю й інших пряностей доставляють з Азії, Персії (Persіde), Індії, Аравії (Аrаbіa), Сирії (Syrіa) на північ (Septentrіonem), у Московію, Псков (Plescoviam), Новгород (Novogardіam), Швецію (Svecіam), Данію (Dacіam), не якимось іншим надійнішим, прямішим і торованішим шляхом, але саме цим, древнім і дуже наїждженим, що веде від порту Понта Евксинського, тобто від міста Кафи, через ворота Таврики (per portam Taurіce) і Таванський перевіз на Бористені, а звідти степом на Київ. Адже мають звичай ходити туди чужоземні купці, здебільшого в тисячу числом, зібравшись в групи (cohortes), що їх називають каравани (korovanі), з багатьма навантаженими візками і нав’юченими верблюдами. Вони здавна сплачували за знак на митниці 205 предкам Священної Величності Вашої, при переправі через Бористен біля Товані. Там і нині існує склепінне приміщення з суцільного каменю, що і нами, і жителями Таврики (Tavrіcanі), і греками називається Витординською банею (balneum Vitordinum) 206. І кажуть, що тут зупинявся збирач податків (publіcanus) великого князя Литви, який збирав мито. Так що, якщо хто-небудь не сплатив мито або його було викрито в безмитному провозі товарів, на того накладався штраф, а все його майно вилучалося для Києва. Цей закон, що його називають осмінництво (Ossmіcztwo) 207, укладений з метою приборкати сарацинську (Saracenіcae) жадібність, і який слугував багато століть, не так давно почав виходити з ужитку.

Якщо ж купці, уникаючи двох перевозів через Борисфен та не бажаючи сплачувати мита Величності Вашій, залишають древній шлях, що проходить через володіння Вашої Величності й від воріт Таврики повертають униз, а потім прямують непротореними степами до Московії через Путивль (Putivl), або повертаються цим шляхом, то часто трапляється, що їх грабують розбійники, які блукають тими місцями.

Отоді сильно наживаються київські жителі (praesіdes): збирачі податків, купці, міняли (trapezіtae), човнярі (nauclerі), візники (vectores), трактирники (lixae), шинкарі (caupones), і дотепер на це не скаржилися ні московити (Moscus), ні турки, ні татари. Але і тоді одержують вони вигоду від цих караванів, коли інший раз ті йдуть узимку по непрохідних полях і гинуть під сніговими заметами.

Так трапляється, що київські хати, буяючи плодами і овочами, медом, м’ясом та рибою, але брудні, повняться дорогоцінними шовками, каменями, соболями (zobolіs) і іншими хутрами, пряностями, настільки, що я бачив там шовк дешевше, ніж у Вільні льон, а перець дешевше солі. А щаслива і рясна Київщина багата і людьми, тому що на Бористені і на інших ріках, що впадають до нього, є чимало багатолюдних міст, багато сіл, жителі яких уже з дитинства привчаються плавати, ходити на човнах, ловити рибу, полювати; з них одні ховаються від влади батька, чи від рабства, чи від служби, чи від [покарання за] злочини, чи від боргів, чи від чогось іншого; інших же приваблює до неї, особливо навесні, більш багата нажива і більш рясні місця. І випробувавши радості в її фортецях, вони відтіля вже ніколи не повертаються; а в короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів. Звикнувши до життєвих негод, вони стають дуже відважними. Тому там дуже легко набрати безліч добрих воїнів 208.

Вона була володінням князів Русії та Московії; у ній вони також прийняли християнство; і нині в ній є величні стародавні церкви (basіlіcas), споруджені з полірованого мармуру й інших заморських матеріалів, криті оливом, міддю, а також і позолоченими пластинами. Є і дуже багаті монастирі (monasterіa), особливо той, що присвячено Благій Діві Марії. Він зберігає у своїх підземеллях і підземних ходах багато гробниць, у яких лежать нетлінні і висохлі останки: оскільки вони вважаються святими, то з благоговінням шануються русинами. Тому що вони думають, що душі тих, чиї тіла поховані тут, знайшли від цього вічний порятунок. Тому вся найвища знать, навіть з віддалених місць, і грошима і дарунками прагне заслужити право бути похованими тут 209. Князь московитів (Moscorum) збирає щорічно значні прибутки з тих володінь цього монастиря, що відійшли йому. Але він не поспішає повернути їх, тому що сам усіма силами бажає оволодіти цим містом, що по серцю йому, стверджуючи, що він — нащадок Володимира (Volodіmіrі), київського 210 князя. Чимало засмучені і люди його, що не володіють такою древньою столицею царів (cathedram stemmatum) і святинями її.

При всіх зручностях міста, є в нього і свої незручності. Адже жителі його не захищені від татар, що нападають на кордони його з засідок. Однак вони не намагаються взяти його силою. Погрожують приїжджим і лихоманки, що трапляються від денного сну, а також від переїдання риби і плодів; коням же від трави, зараженої розливами багатого рибою Бористена. Посіви ж дуже часто псує сарана, що налітає з приморських місць. Народжуються там біля рік і в лісах рої як бджіл, так і інших комах, шкідливих для крові, таких, як безкрила сарана, комарі, мухи, особливо багато їх з липневих календ.

Витяг з десятого фрагмента

Релігія, чи закон, спільний у татар з турками, а також з іншими сарацинами, нагадує іудаїзм (judaіsmum) і несторіанську єресь (haeresіm Nestorіanum) 211. Вони визнають єдиного і цільного (sіmplіcem) Бога. Тому що вони вірять у Христа, святого проповідника і кінцевого судію світу, породженого від непорочної Діви, але не зазнавшого пристрастей. Вони дотримують обрізання. Але його роблять у такому зрілому віці, у якому піддався обрізанню Ізмаїл (Іsmahel), патріарх їхній. Розповідають, що виникла ця секта (secta) у Мецці (Меcha) 212, місті Аравії, близько 600 року від Різдва Христова при сприянні іудеїв (judaeіs), які переселилися туди. після падіння Єрусалима, по злому наміру якогось ченця і злісного віровідступника Сергія (Sergii), на погибель християнства (Chrіstіanіtatіs). Вона [була] створена одним неписьменним арабом (Arabem), наділеним досить гострим розумом. Він, ставши з візника чоловіком і паном багатої жінки, зажадав також набути владу над своїми [людьми]. Коли ця спроба не вдалася, він видав себе за посланника (nuntіum) і пророка божого і переконав [у цьому] арабських ідолопоклонників 213. Віра ця, котру вони вважають себе зобов’язаними поширювати зброєю, настільки неймовірна, що вони вище благо і насолоду вбачають у задоволеннях, якими блаженні будуть насолоджуватися в майбутньому житті за допомогою вкушания, дотику і всіх зовнішніх почуттів. І усе-таки варвари в такій скотинячій омані хваляться, що вони близькі Богові, а любов’ю і діяннями, якими умилостивляють Божественну Велич, перевершують нас. І вони обіцяють, що по справах Бог прихильний до них і сподіваються, що стан їхніх справ згодом покращиться; таке людське марнославство.

Нас же, християн, через велику недбалість до божественних справ і тім, які один іншому наносить шкоду, зло, вони гудять, осміюють, докоряють, [говорячи], що [ми] варвари, безбожники, що випадково носять ім’я Христа, що не належать до його віри, і вважають нас невартими спілкування з ними. Вони свято сповідують правосуддя. Вони проповідують свою релігію з невтомною старанністю. Молитвою вони починають день і молитвами кінчають. Щодня ранком, ввечері і удень вони моляться; і ніщо не може змусити їх відмовитися від цього. Цю справу вони покладають не лише на священнослужителів (sacerdotes), хоча і їх вони мають для молитви і тлумачення віри. Будь-хто в них, як клірик (clerіcus), так і мирянин (laіcus) і таємно, і перед людьми на загальних сходках сповідують Бога, Землю, на якій вони, завжди тверезі, з кінцівками, обмитими очищувальною водою, розмовляють з Богом, наслідуючи Священному Писанню, вони вважають святою і простираються на ній. У святилищах у них немає ніяких сидінь. Вони роблять своєрідні жести, приписані і визначені законом, здіймають долоні до неба, схиляють коліна, нахиляючи до самої землі, припадають до неї обличчям, усім серцем, і всіма членами вони віддаються молитві, у якій вони говорять не занадто багато слів, але винятково ці: «Єдиному і безсмертному Богові, Творцеві неба і землі, крім якого немає іншого, честь і слава вовіки віків».

До молитви вони додають піст. Адже вони цілими днями умерщвляють душі свої не лише голодом і спрагою, але утримуються від усякого нечестивого слова і справи, не помислюючи ні про що, крім божественного, до глибокої ночі, коли вони приймають їжу не для пересичення, але для відновлення сил. Їм смішні наші пости, що не включають ні голоду, ні спраги, ні попелу 214, ні міркувань про божественне, ні пильнувань, ні молитов.

Вони щедрі і роздаючи милостиню. Адже вони не дозволяють нікому зі свого народу злидарювати або помирати від голоду і холоду. Однак з цими благодіяннями нерозлучно зв’язана справедливість. Тому що вони дають не тим, хто перетворить милостиню в жадібність і розкіш, але біднякам, хворим, прочанам, ученим (scholastіcіs), що опановує знаннями писань і обрядів їхньої релігії.

Вивідувати божественні таємниці в них вважається гріхом і неуцтвом, вони проклинають нашу зухвалість, оскільки деякі з нас божественні суди і таємниці, що вони називають великою безоднею, обговорюють у застіллях, марно поминаючи ім’я Боже 215. Татари висміюють наших церковників або пророків (prophetas), гудять, що храми повні прикрас, сидінь, вівтарів, образів старіючого Бога і красивих жінок, які збуджують похіть, [що] у них на сидіннях почесніші [люди] мирно сидять [і] сплять, коли йде служба, а бідним людям не дозволяють сідати; самі ходять у храми, оточені великою челяддю (stіpatores), дозволяють їм стояти біля себе, виставляючи напоказ свою гординю. А в татар немає жодного хана (tyrannus), що оточував би себе в синагозі служителями (apparіtor) або охоронцями, щоб не виділятися серед народу. Він не претендує на те, щоб сидіти, його смиренність відповідна його величі.

Нас запрошують у храми удари бронзи, їх — голосні вигуки певних слів хвали Господу; вони засуджують, що ми, підносячи хвалу Господу, тішимо слух наш трубами (buccіnіs), органами (organіs), співом (harmoniis), невиразними словами молитов, а тим часом природні наші органи мовчать.

Ті, хто є в них священнослужителями, не жадібні, не марнолюбні, не віддані ні задоволенням, ні наживі, менш усього зв’язані з мирськими справами, але вони чесні, лагідні, скромні, старанні у своїй службі, віддані вірі; вони тільки відправляють службу і тлумачать закон. Адже гудять наших священиків не тільки язичники, але і сусідні з нами русини за те, що вони п’ють вино, а це — надмірність, їдять м’ясо і не женяться, придушуючи в собі бажання робити собі подібних. Тому що ніхто не може бути помірним, якщо Бог того не дав. Від цього утримуються безшлюбні грецькі ченці. У той самий час священики здавна мали своїх дружин, що виявляється з багатьох місць Священного Писання: Левіт 21.3 ; Ездра 9; Даниїл 14; Єзекіїль 44; Варух 6; Лука 1.10; 18; у Тита 1. Якби і наші чинили тепер так само, утримуючись за три дні до несення посудин божих, то жили б непорочніше, ніж як розпещені гурмани в цій підробленій безшлюбності.

Вони завжди згоряють від прагнення або утримують наложниць, тобто, як говорить Софонія, «опоганюють святиню» 216. І, однак, ми на цих найманців (mercenarіes) покладаємо обов’язок вихваляння Бога, важкий для нас, тоді як вони скоріше гнівають Бога своїми дурними вдачами, чим догоджають йому. Обов’язки, доручені їм нами, покладають вони на недбайливих намісників; самі тим часом віддаються задоволенням і ледарству; як трутні поїдають бджолиний мед, так вони — працю народу, бенкетують і роскішно вдягаються. До церковних обов’язків, багатьом одночасно, ще не досягши зрілого віку, не випробувавши себе, нерозважно прагнуть, [а потім] занурюються в мирські і блюзнірські справи.

І хоча колись священикам не можна було мати частину володінь з народом Божим, крім десятини, однак наші не задовольняються десятинами, приношеннями за відпущення гріхів і інших різних прибутків (quaestіbus), що вони одержують від багатих, бідних, новонароджених, тих, що вступають у шлюб, хворих, помираючих, померлих; до того ж крім багатих маєтків (opіma praedіa) вони прагнуть керувати багатьма церквами одночасно, на шкоду суспільству, усупереч законові і розумові, тому що вони в більшості випадків не мешкають при тих церквах, до котрих увійшли непокликані, за словами Господа нашого, не через двері, але як злодії і розбійники. Вони здають їх мирянам, купцям, звідникам, продають. Є багато [церков], що ніколи не бачили своїх пастирів (pastores) або парафіяльних священиків (plebanos).

Якщо хто-небудь від границь королівства (regnі) по всій Литві й Жемайтії, а також Русії став би шукати пастирів у церквах, що приносять такі прибутки, що одна церква може прокормити багатьох [пастирів], то не знайшлося б ні жодної, де б пастир перебував постійно або ж часто її відвідував. Тому похитнулася віра в пастві, охолола любов до Бога, перестали підносити хвали Господу. І проти таких [пастирів] у багатьох місцях гримлять слова 217 Божі. Але я не хочу викликати на себе гнів священиків, яким ми повинні коритися і перед якими повинні з’являтися, після того як я зачепив так багато різних людей. Досить було міркувань про це. Якби становище це було виправлене, ми жили б щасливіше, підносячи хвалу Вашій Королівській Величності, але особливо — величі Божій.


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 21:05
Сообщение #12


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



1 В латинському тексті Михалон Литвин, ґрунтуючись лише на одній з гілок західної писемної традиції, вживає перекручену форму етнонима, — «тартари», — що в якоюсь мірою вказує на його малу обізнаність про зміст і реальну форму даного терміна та на книжні джерела його інформації. У даній публікації було визнано більш доцільним застосування історичного варіанта цього етнонима — татари. М. У.

2 Авраам — легендарний родоначальник єврейських племен. Відповідно до біблійної традиції (Бут. XI—XXV) батьківщиною Авраама вважається Ур. И. С.

3 Олександр Македонський, Олександр Великий (356—323 р. до н.е.), полководець і державний діяч, син македонського царя Філліпа II та його дружини Олімпіади, цар Македонії (336—323 рр. до н.е.) И. С.

4 Дарій I (пом. 486 р. до н.е.), цар Персії з династії Ахеменідів (521—486 р. до н. е.). И. С.

5 Кир II Великий (пом. 530 р. до н.е.), цар Персії з династії Ахеменідів (558—530 р. до н. е.). И. С.

6 Ксеркс I (пом. 465 р. до н.е.), цар Персії з династії Ахеменідів (486—465 р. до н. е.), син Дарія I і Атосси, доньки Кира II. И. С.

7 Тюркське слово «орда» означало, як повідомляє С. Герберштейн, «сукупність» чи «множину» (Герберштейн С. Записки о Московии. М., 1988. С. 167 (далі — Герберштейн). У російській мові цей термін спочатку означав «намет», «ставку хана», центр улусу, а згодом — сам улус Джучи — Золоту Орду (Богатова Г. А. Золотая Орда // Русская речь. 1970. № 4. С. 70—77; Федорев-Давыдов Г. А. Кочевая орда в улусе Джучи // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 9. История, 1970. № 5. С. 75—86). М. У., А. X.

8 Перекопські татари отримали у ВКЛ назву від «перекопу» рову на Кримському перешийку, в Московії їх називали кримськими. М. У., А. X.

9 Ногаї — Ногаї, тюркомовна народність, що відноситься до кипчацької групи, що склалася в XIV—XV ст. у результаті змішування різних тюркських племен (половців і переважно мангитів та кунгратів) на території колишнього володіння темника Ногая (пом. 1300 р.), до імені якого і сходить цей етнонім. Докладніше див. прим. 639 до «Записок» Герберштейн С. Указ. соч. С. 342). М. У.

Ногайська орда розташовувалася до сходу від Нижньої Волги і займала територію від Північного Прикаспія й Приаралля до Тури й Ками та від Волги до Іртиша. Центр Орди — м. Сарайчик у низов’я р. Яїк (Поноженко Е. А. Общественно-политический строй Ногайской орды в XV — середине XVII ст. М., 1977; Kappeler A. Moskau und die Steppe: Das Verhälthis zu den Nogai — Tataren irn 16. Jh. // Forschungen zur osteuropäischen Geschichte. Bd 46. Berlin, 1992. S. 87-106). A. X.

10 Астраханське ханство, татарська феодальна держава, на сході межувало з Ногайською Ордою по р. Бузану, на півдні його територія доходила до Тереку, на заході до Кубані і Дону, на півночі до м. Сарая. Астраханське ханство виділилося зі складу Золотої Орди в XIV ст.; остаточно відокремилося бл. 1459 — 1460 р.; першим правителем був Махмуд, брат хана Ахмата. Столиця — м. Астрахань (Хаджі Тархан). Приєднано до Московї 1556 р. (Перетяткович Г. И. Поволжье в XV и XVI вв. М., 1877; Очерки истории СССР. Конец XV — начало XVII ст. М., 1955). М. У.

11 Неточність. Танаїс — давньогрецька назва не Волги, а Дону И.С.

12 Батий (Бату, Саїн-хан) (пом. 1255) — монгольський хан, син Джучи, онук Чингисхана. У 1236—1243 рр. очолив похід у Східну Європу. У 1236 р. завоював Половецький степ (Дешт-и-Кипчак), у 1237—1240 рр. — Русь, потім зробив похід на Польщу, Угорщину і Далмацію, але не зміг захопити ці країни. Після повернення з походів у Європу (1243 р.) осів на Нижній Волзі. У результаті його завоювань на території від Іртиша до Дунаю виникла держава Золота Орда. В усті Волги Батий заснував м. Сарай — столицю Золотої Орди (у східних джерелах — м. Бату) (див.: Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1. Спб., Т. 2. М.; Л., 1941. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. М.; Л., 1950). М. У.

13 ...над московитами і всіма русинами. — Відповідно до термінології, вживаної у ВКЛ, «московити», «моски», «мосхи» — жителі Московського князівства, а пізніше і Московської держави. Протиставлення «московитів» іншим східним слов’янам — «русинам», які мешкали у ВКЛ, виникло наприкінці XV ст., коли Іван III висунув претензії на всі землі колишньої Київської держави, населені «руссю» («русинами»). Відмовляючи цьому князю в праві називатися князем «всієї Русі», литовські дипломати і політичні діячі визнавали його лише князем Московії (див. докладніше: Хорошкевич А. Л. Русское государство в системе между народных отношений конца XV — начала XVI ст. М., 1980. С. 100—102). А. X. Див. також: А.І.Генсьорський. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі і в період формування східнослов’янських народностей і націй.

14 Казанське ханство — феодальна держава в Середньому Поволжі на території Волзько-Камської Болгарії — виділилася зі складу Золотої Орди в 1438 р. Засновником династії казанських ханів був Улу-Мухаммед (1438—1445 рр.). Столиця — м. Казань. Казанське ханство припинило своє існування після казанських походів 1545—1552 рр. та взяття Казані московськими військами в 1552 р. (Вельяминов-Зернов В. В. Исследование о касимовских царях и царевичах. Ч. 1—4; Спб., 1863—1887; История Татарской АССР. Т. 1. Казань, 1955. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960). М. У.

15 Казахська Орда утворилася в середині XV ст. у результаті відділення від Узбецької орди, що одержала свою назву від хана Узбека (пом. 1341), групи кочівників на чолі із синами хана Барака Ґераєм та Джанібеком, що осіли в Монголистані в долині ріки Чу. До початку XVI ст. Орда зайняла значну частину теперішнього Казахстану, до цього ж часу відноситься об’єднання казахських племен у Казахське ханство. З 30-х рр. XVI ст. термін «казах» став застосовуватися до всього населення степів, що входили раніше в Узбецьке ханство і розташовані до сходу від нього районів (Народы Средней Азии и Казахстана. Т. 2. М., 1963; История Казахской ССР. Т. 1—2; Алма-Ата; Валиханов Ч. Ч. Собр. соч. Т. 1—2. Алма-Ата. 1961-1962). М. У.

16 У XVI ст. резиденція династії Шейбанідів. Бухарське ханство — феодальна держава в Середній Азії в XVI — початку XX ст. — утворилося в результаті розгрому, держави Тимуридів Шейбанідами. Назва «Бухарське ханство» з’явилося в XVI ст. після перенесення столиці із Самарканда в Бухару (История Узбекской ССР. Т. I, кн. 1—2. Ташкент, 1955—1956). М. У.

17 Самарканд — місто в долині р. Зеравшан, У IV ст. до н.е. на місці Самарканда існувало місто Мараканда (уперше згадають у 329 р. до н. е.). У 1500 р. Самарканд був завойований узбеками на чолі із Шейбані-ханом. У середині XVI ст. столиця держави була перенесена із Самарканда в Бухару, і Самарканд увійшов до складу Бухарського ханства (Вяткин В. Л. Памятники древностей Самарканда. Самарканд, 1927; История Узбекской ССР. Т. I, кн. 1—2; Пугаченкова Г. А. Самарканд. Бухара. М., 1961.). М. У.

18 Ісмаїл (Ізмаїл), відповідно до біблійної традиції, син Авраама і рабині-єгиптянки Агарі; Коран називає його родоначальником арабських племен; вважався предком і іншими кочовими народами. М. У. Посилання Литвина не точне. Вірніше: Бут. 16. А. X.

19 ...озеро ...називається Меотійським. — Меотіда — назва Азовського моря в древніх греків та римлян — сходить до місцевого етнонима — меоти. А. X.

20 ...на тридцять миль. — Милліарій — римська міра довжини, що складає тисячу кроків; миля. С. Д.

21 ...фортеця... Перекоп. — Свою назву одержала від рову, проритого на перешийку, що з’єднував півострів Крим з материком. С. Д.

22 Таврика — південня частина Кримського півострова, названа по імені таврів — найдавніших племен, що згадуються античними джерелами на цій території. У середньовічних джерелах Таврика озиачає Кримський півострів. С. Д.

23 ...володіння трапезундских греків. — Трапезундська імперія виникла на північному сході Малої Азії в процесі розпаду Візантійської імперії й існувала в 1204—1461 рр., столиця — м. Трапезунд (суч. Трабзон). У 1461 р. завойована султаном Мехмедом II і перетворена в провінцію Османської імперії (Успенский Ф. И. Очерки из истории Трапезундской империи. Л., 1926; Карпов С. П. Трапезундская империя и западноевропейские государства в XIII—XV вв. М., 1981. Miller W. Trebisond. the last Greek Empire. L., 1926). И. С.

24 Понтийське море, Понт Евксинський — антична назва Чорного моря, що вживалася також у середньовічних джерелах. У руських літописах, починаючи з Повісті временних літ, зустрічається назва Понтьское море. Понетьское море. И. С.

25 Литвою автор іменує ВКЛ, до складу якого в XVI ст. входили й українські землі. С. Д.

26 Черкаси: уперше згадуються в 1282 р. У першій третині XIV ст. увійшли до складу Литовського князівства; були оборонною фортецею (Яковлiв А. Намiсники, державцi и старости господарського замку Черкаського в кiнцi XVI ст. Киiв, 1907). У 1532 р. піддалися нападу кримського хана Саадат-Ґерая, після чого фортеця була відновлена в 1549 р. (Малиновский И. История панов-рады Великого княжества Литовского. Томск, 1901. С. 185—189). Ю. М.

27 Брацлав (у наш час селище міського типу у Вінницькій обл.), уперше згадується у вірменських літописах вже в 1059 р. у числі міст, з якими вірменські купці вели торгівлю; у руських літописах XII ст. — Браславль. Після захоплення Поділля вел. кн. літ. Ольґердом у 1362 р. тут споруджено фортецю, зруйновану в результаті набігу татар у 1479 р. і відновлено в 1479 р. за наказом вел. кн. Олександра Казимировича. Після приєднання українських земель до Польщі в 1569 р. — центр Брацлавського воєводства. По другому розділові Польщі (1793 р.) перейшов до Росії (Григоренко Г. Город Брацлав и его храмы. Каменец-Подольск, 1896; Малаков Д. В. По Брацлавщине (от Винницы до Тульчина). М., 1982). С. Д.

28 ...завжди порослими травою і всюди дуже рівними, полями. — Литвин має на увазі причорноморські степи. Арабський мандрівник Ібн-Батута, що відвідав у 1333—1334 рр. Золоту Орду, писав про них: «Степ ця зелена, квітуча, але немає на ній ні дерева, ні гори, ні пагорба, ні підйому» (Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. I. С. 279). И. С.

29 Бористен — назва Дніпра в античності й в епоху Відродження в латиномовній літературі. С. Д.

30 ...рясна... сіллю. — Італійський купець Барбаро, який відвідав Крим у XV ст., описав «соляні озера» у Криму біля Перекопського перешийка: «Там (біля перешийка до острова Кафи) знаходяться величенні соляні озера, що безпосередньо відразу на місці і застигають» (Барбаро И. Путешествие в Тану / Барбаро и Контарини о России. Л., 1971. С. 154) — Фламандський мандрівник Рубрук (1253 р.) повідомляв, що татари одержують великі доходи з податків на сіль, а також про те, що до Перекопу приїжджають за сіллю з усієї Русі. (Плано Карпини Дж. дель. История монголов; Рубрук де Г. Путешествие в восточные страны. М., 1957. (далее — Плано Карпини; Рубрук. Указ. соч.). С. Д., И. С.

31 Типеч — очевидно, перекручене слово від тюркського кореня «теп/тип» — у значенні «лягати, бити ногами», у переносному значенні — «добувати копитами траву з-під снігу». Маються ранні руські запозичення — тибеновати (добувати траву) і тебеновка (зимове пасовище). У Литвина тюркське «тибин» перетворилося в руське «типеч». М. У. Рубрук, описуючи чорноморські степи, також відзначає, що вони покриті чудовою травою.

32 Солхат (Старий Крим) виник ще в античну епоху; його назва, можливо, сходить до перекрученої вірменської назви Сурб Хач (Святий хрест) (Якобсон А. Л. Средневековый Крым. Л., 1964. С. 170). Литвин помиляється, думаючи, що Солхат, Феодосія та Корсунь те саме місто. Див. прим. 33. И. С.

33 Теодосія — заснована вихідцями з давньогрецького міста Мілета в середині VI ст. до н.е. В другій половині XIII ст. генуезці заснували там торгову факторію Кафу. У 1475 р. Кафа (Каффа, ал-Кафа) перейшла до турків. И. С.

34 Корсунь (Херсонес, Херсон). Засноване у 422—121 рр. до н.е., у V—XI ст. — найбільше місто Причорномор’я. З початку IX ст. вступає в безпосередні зв’язки з Руссю. З 30-х рр. Х ст. Херсонес — центр візантійської феми (області) у Криму, у 989 р. був захоплений київським князем Володимиром Святославичем. Узяття Херсонеса було зв’язано з уведенням християнства на Русі. Володимир Святославич допоміг Візантії придушити повстання в Малій Азії, але візантійський імператор відмовився скріпити союз з Руссю династичним шлюбом своєї сестри з київським князем. Захоплення Володимиром Херсонеса змусило Візантію виконати свої обіцянки. Християнство було введено на Русі як державну релігію близько 988—989 рр. (Белов Г. Д. Херсонес Таврический. Л., 1848; Шахматов А. А. Корсунская легенда о крещении Владимира. Спб., 1906; Богданова Н. М. Херсон в Х—XV вв. М., 1991. Беляев С. А. Теперь я узнал истинного Бога // Наука в СССР. 1990. № 1 (55). С. 84—91). Shepard G. Some remarks on the souries for the Conversion of Ruś // Le origini e lo sviluppo della christianita slavo-bizantina. Roma, 1992. P. 59—95). И. С.

35 На думку Р. Батури, згадане Михалоном вторгнення литовців до Крими могло відбутися наприкінці XIV ст., під час похoдов вел. кн. Вітовта (див. прим. 40) проти татар (Вatūrа R. Lietuva tautų kovoje prieš Aukso Ordą. Vilnius, 1975. P. 299). Відповідно до іншої точки зору, такий похід литовців міг відбутися в 1363 р. при Ольґерді Гедиміновичу, великому князі литовському в 1345—1377 р. (там же. С. 240—241). И. С.

36 Ця вказівка помилкова. У дійсності дверей собору в древній столиці Польщі — Гнізно — середньовічної німецької роботи (відлиті з бронзи бл. 1175 р.) і зображують сцени з життя чеського єпископа Вюйцеха (бл. 955—997), який обращав на християнство жителів Помор’я, убитого Пруссами і зарахованого до лику святих (Stownik historii Polski. Warszawa, 1973. S. 114—115, 537). З Корсунем традиція довгий час зв’язувала появу воріт на Софійськ соборі в Новгороді. Установлено, що так звані «Корсунські врата» (їх іноді іменували Сигтунськими, Маґдебурзькими, Плоцькими) були зроблені в 1153 р. у Маґдебурзі і спочатку призначалися для собору Успення Приснодівы Марії в Плоцьку. Близько 1453—1456 р. вони опинилися в Новгороді (Поппе А. В. К истории романских дверей Софии Новгородской // Средневековая Русь. М., 1976.43. 191—200.) Очевидно, Михалону була знайома легенда про вивіз русинами з Корсуня бронзової брами, і він помилково зв’язав її з дверима Гнізнінського собору. Ця помилка Михалона спростовує припущення Е. Охманського. про відвідування Литвином Гнізна (див.: Охманьский Е. Михалон Литвин и его трактат о нравах татар, литовцев и москвитян середины XVI в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV—XVIII вв. М., С. 104), оскільки побувавши а цьому місті, де був розвинутий культ св. Войцеха, він, безсумнівно, знав би, що на гнізненських дверях зображені сцени з життя цього католицького святого, і, отже, не міг би приписувати їхнє виготовлення православним грекам. С. Д.

37 Темиркутл (Темир Кутлук, Тимур-Кутлуґ), хан Золотої Орди в 1305—1401 р. М. У.

38 Тут і далі Литвин звертається до Сигізмунда I Старого (1467—1545), який у 1506—1545 р. був королем польським та у 1506—1544 рр. великим князем литовським. С. Д.

39 Ачкирей-хан Хаджем-Ґераю бін Гияс ад-дина бін Таш-Тимура, хан Криму (ок. 1428—1456, 1456—1466), основоположник кримської династії Ґераїв. Про допомогу литовських князів і короля Польщі Хаджи-Ґераю при утвердженні його в Криму збереглася значна письмова традиція тієї епохи (АЗР. Т. I. Спб., 1848. С. 119 і ін.). М. У.

Активне втручання в ординські справи було з часів вел. кн. Вітовта (про нього див. прим. № 40) одним з важливих елементів зовнішньої політики ВКЛ. За підтримкою Вітовта намагався повернути собі владу в 1399 р. хан Тохтамиш, коли, престол на короткий час захопив його син Джелал-ед-Дин (учасник Грюнвальдської битви 1410 р.). Хаджем-Ґерай почав боротьбу за Крим ще в 30-і рр. XV ст.; потерпівши невдачу, він втік до Литви і, відповідно до хроніки Биховця, одержав від вел. кн. Сиґізмунда Кейстутовича у володіння м. Ліду (ПСРЛ. Т. 32. М., 1975. с. 160). За повідомленням низки хронік, Хаджем-Ґерай був відправлений у Крим у 1443 р. вел. кн. Казимиром за запрошенням ширинських і багринських мурз у супроводі литовського земського маршалка Миколая Радзивілла. М. Стрийковський додає, що Казимир ще у Вільно урочисто коронував свого ставленика на ханство (Stryjkowski М. O początkach, wywodaeh, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych slawnego naroda litewskiego, żemojdzkiego i ruskiego // Oprac. J. Radziszewska. W-wa, 1978. S. 433—434). Остаточно утвердившись в Криму в 1449 р., Хаджем-Ґерай проводив політику союзу з ВКЛ. Повідомлення Литвина про народження Хаджи-Ґерая в Литві звучать досить правдоподібно вже наприкінці XIV — початку XV ст. там дійсно виникли поселення татар, що служили князям ВКЛ (див. прим. 172); але по іншим даним, уродженцем Литви був суперник Хаджи-Ґерая Сеїд-Ахмед (Сеїд-Махмет), онук Тохтамиша, вигнаний із Криму в 1449 р. і померлий у Литві, у м. Ковні (совр. Каунас) (Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы в XIV—XVI вв. М» 1963. С. 123—124). Не виключено, що. Литвин приписує Хаджи-Ґераю факт із біографії Сеїд-Ахмеда, плутаючи двох кримських ханів, що мешкали в Литві. С. Д.

40 Вітовт (Олександр) (1350—1430) — вел. кн. литовський з 1392 р. Боровся за незалежність ВКЛ від Польщі, провадив активну завойовницьку політику на сході. У 1404 р. захопив Смоленськ, робив походи на Псков і Новгород, вів боротьбу проти Тевтонського ордену, над яким з’єднане польсько-литовське військо здобуло перемогу при Грюнвальді в 1410 р. Його протиборство з Кримським ханством було менш успішно. А. X.

41 Менґли-Ґерай — хан Менґли-Ґерай (пом. 1514), кримський хан у 1466—1474, 1475—1476 рр. і в 1478—1514 рр. Син засновника династії. Ґераїв — Хаджи-Ґерая, чоловік (з 1487 р.) впливової казанської і кримської цариці Нур-султан (Босворт К. Э. Мусульманские династии. Справочник по хронологии и генеалогии / Пер. с англ. и прим. П. А. Грязневича. М., 1971, Inaldcik Н. Giray Islam änsiklopedisi. Istambul, 1945). М. У.

42 Сап-Ґерай-хан Сагиб-Ґерай, син кримського хана Менґли-Ґерая і Нур-султан: казанський хан у 1521—1524 р., у 1532—1551 р. М. У.

43 Махмет-Ґерай — хан Мухаммад-Ґерай I, син Менґли-Ґерая, кримський хан у 1514-1523 рр., проводив активну антимосковську політику (Сыроечковский В. Т. Мухаммед-Гирей и его время // Учен. зап. МГУ. Вып. 61. Т. 2. М., 1933). М. У.

44 Садет-Ґерай — хан Саадат-Ґерая, син Менґли-Ґерая і цариці Нур-султан, кримський хан у 1524—1532 рр. М. У.

45 Хас-Ґерай. — Мається на увазі кримський хан Газий-Ґерай I; син Мухаммад-Ґерая I, правил менше року (1523—1524). Варто помітити, що правопис власних імен кримських ханів і султанів у Михалона цілком відповідає нормам, зафіксованим у руських (українських та білоруських) письмових джерелах, що, можливо, указує на письмовий характер джерел інформації автора. М. У.

46 ...рід Ґераїв. — Очевидно, мається на увазі династія Ґераїв (Гереїв, Гираїв). Про походження і зміст слова «гирею», точних відомостей немає; можливо, воно сходить до етнонима-назви роду і племені герай (керай), тому що роди з подібною назвою донедавна зустрічалися серед тюрків Середньої Азії, Казахстану і Західного Китаю: кирей, кара-кирей, сари-кирей і т.д. Відповідно до переказів тюркомовного населення Криму, вихователем (аталиком) царевича, майбутнього засновника династії, булр людина, яка належала до роду Ґераїв. Починаючи з часів Менґли-Ґерая, сина Хаджи-Ґерая, цей компонент імені став даватися кожному царевичу як частина двоскладового імені. М. У.

47 Манкуп (Манґуп, Манґуп-Кале, Майкоп, Ман Кермен) — древнє місто і фортеця, руїни якої збереглися біля Бахчисарая в Криму. Виникло бл. VI ст. н.е. як одне з міст кримської Ґотії; місцеперебування єпископа. У XIII ст., після скорення Криму татарами, ґоти утрималися в Манґупі, що до XV ст. керувався своїми князями. Один з них, по звісткам літописів, сватав свою дочку за сина вел. кн. Івана III. У 1492—1493 рр. Манґуп був узятий турками. Занепав після пожежі 1592—1593 рр., до XVIII ст. був остаточно покинутий населенням. С. Д.

48 Каффа — суч. Теодосія (перейменована в 1783 р.). Заснована в VI ст. до н.е. У XIII—XV ст. — генуезька колонія. У 1475 р. захоплена турками. А. X.

49 Керч (у стародавності Пантікапей), місто в Криму, засноване у VI ст. до н.е. — у V—IV ст. до н.е. — столиця Боспорської держави; у X—XI ст. входило до складу руського Тмутараканського князівства; у період татаро-монгольської навали підкорилося Ґенуї; у 1475 р. після захоплення турками стало опорним пунктом їхнього панування в Криму. С. Д.

50 Козлов (вірніше Кезльов чи Ґьозльов) — татарська назва кримського міста Євпаторії; походить від тюрко-татарського кореня «кьозлеву (кьозлеу)» у значенні: «джерело», «джерело». Це єдиний випадок відображення у творі Литвина історичної топонімії Криму першої половини XVI ст. у місцевій формі. М. У.

51 Це відбулося в 1475 р. (порівн. прим. 49). А. X.

52 Е. Охманьский вважає, що Литвин міг бути свідком походу кримських татар у напрямку Угорщини навесні і влітку 1543 р. Про пересування татарських військ Сиґізмунд I Старий писав із Кракова 4 липня 1543 р.: «Цар Перекопський на цій стороні Дніпра з великими людьми наготові стоїть» (Archiwum Sanguszków w Slawucie. Т. IV. Lwów, 1890. S.352). Але присутність хана в цьому поході сумнівна, оскільки Сагиб-Ґерай доручив його проведення синам, про це пише і Литвин (Охманьский Е. Указ. соч. С. 105). И. С.

53 ...озброєні кістяними... — Імовірно, має бути: «кистенями». Кистень — бойова зброя, «ціпок на зразок римського цеста» (Герберштейн С. Записки о Московии. М., 1988. С. 114), название которого тюркского происхождения (Шипова Е. Н. Словарь тюркизмов в русском языке. Алма-Ата, 1976. С. 185). А. X., С. Д.

54 Посол Венеції в Персії у 1474—1477 рр. Контаріні повідомляв про озброєння Великої орди хана Ахмата (1459—1481) наступне: «Стверджують також, що у всій Орді не знайдеться і двох тисяч чоловіків, озброєних шаблями і луками; інші — це голодранці без усякої зброї» (Барбаро и Контарини о России. С. 223). С. Д.

55 ...хоча і ходили обрані... вони і зовсім не відають» — текстологічне порівняння цього місця з «Ґерманією» Тацита, проведене Забулісом, показує подібність опису озброєння татар Михалоном з відповідним уривком з Тацита (див.: Тацит. Германия, 6, 1; Zabulis Н. Mykolo Lietuvio problema ir М. Ročkos «Mykolas Lietuvis» // Ročka M. Mykolas Lietuvis. Vilnius, 1988. P. 195). И. С.

56 ...подрібненого сиру. — Йдеться про різновид сухого сиру, що входив у запаси похідного продовольства татар (див.: Барбаро и Контарини о России. С. 142, 170). М. У.

57 Запасні верхові коні, злегка завантажені поклажею, у тюркських воїнів у минулому виконували функцію обозу. М. У.

58 Подібний спосіб переправи описав Барбаро (див. арбаро и Контарини о России. С. 151). У такий же спосіб переправлявся через Дніпро і Волгу Контаріні (там же. С. 212, 224). И. С.

59 Традиційну воєнну тактику тюрских і монгольських народів аналогічним чином докладно описує Плано Карпіні (Плано Карпини Дж. дель. Указ. соч., Рубрук Г. де. Указ. соч. С. 49—65). С. Д.

59а Йдеться про Сиґізмунда I Старого, великого князя литовського і короля польського (1506—1548).

60 Людовик (Лайош) II Яґеллóн, угорський король (1516—1526), син Владислава II Яґеллона, короля Чехії (1471—1516), а з 1490 р. і Угорщини (Уласло II, 1490—1516). Лайош II загинув у Мохачській битві, що відбулася в м. Мохач на правом березі Дунаю 29 серпня 1526 р. Турецькі війська одержали там перемогу, після чого значна частина Угорщини більш ніж на 160 років стала васалом Туреччини. И. С.

61 Йдеться про наступні події. На початку 1527 р. 26-тисячний загін ординців після спустошливого набігу на Белзьке та Люблинське воєводства Корони Польської повертався в Крим через Волинь і Київщину. У погоню за ними відправився литовський гетьман кн. Костянтин Іванович Острозький (про нього див.: Герберштейн С. С. Записки о Московии. С. 296). Він наздогнав татар, які розташувалися на нічліг на березі р. Ольшаниці між Києвом та Черкасами 5 лютого 1527 р., раптово напав на них і наніс їм нищівної поразки. 700 татар були захоплені в полон, лише деяким удалося врятуватися втечею, був звільнений 40-тисячний полон (Bielski M. Kronika Polska. Warszawa, 1833. S. 558). С. Д.

Звістки про битву на Ольшаниці містяться в білорусько-литовських літописах під 1527 р.: у списку Рачинського, в Ольшевському списку, в Євреїновському списку. В останньому приведено інше число убитих татар: «Побил зиме татар князь Костянтин Остроский 20000 на Алшаницы велми с малы ми людми» (ПСРЛ. Т. 35. М., 1980. С. 170, 192, 213, 235). Докладно повідомляє про цю битву Хроніка Литовська і Жмойтська, крім проводиря Костянтина Острозького називаючи й інших литовських та руських воєначальників, указуючи також, що в полон був узятий кримський царевич Малай; згідно цьому повідомленню, з боку татар у битві брало участь 24 тис чоловік, з них 10 тис. турків, і кількість жертв з татарського боку також досягало 24 тис. чоловік. Стрийковський у своїй хроніці також перераховує князів, які брали участь у битві, і воєвод, що відбили 34 тис. татар при цьому 24 тис. були убиті (Strуjkоwski М. Kronika Polska, Litewska Zmódska i wszystkiej Rusi. Warszawa, 1846. T. 2. S. 394). Тільки в Михалона приведено кількість воїнів з литовського боку — 3,5 тис., число зазначених ним супротивників литовців — 25 тис. — також не збігається з жодним з повідомлень про цю подію нині відомих білорусько-литовських літописів: очевидно, автор користувався якимись списками, які не дійшли до нас. Михалон наводить також точну дату битви, але не вказує імен учасників.

У Панегірику Альбрехтові Мартиновичу Гаштольду, що належить перу Деодата Септеннія, згадана битва з татарами в 40 милях від Києва, ідентифікується С. Лазуткою та Е. Гудавичюсом з битвою під Ольшаниці. У Панегірику перебільшено роль Гаштольда в перемозі над татарами і не згаданий ватажок литовського війська князь Костянтин Острозький. (Перемога в битві під Ольшаниці була оспівана у віршах Т. Жебравського. Див.: O pieczeczach dawnej Polski i Litwy. Napisat Teofil Żebrawski. W. Krakowie, 1865. P. 57. Цит. за: Lazutka St., Gudavičius Е. Deodato Septennijaus Goštautų «Panegirika» // Lietuvos istorijos metraštis 1976 m. Vilnius, 1977. P. 84, 88, 89). И. С.

62 5 серпня 1506 р. під білоруським м. Клецьком було розгромлено військо кримських царевичів Махмет-Ґерая, Бетю-Ґерая й Бурнас-солтана, які здійснили набіг на ВКЛ. Литовським військом командував кн. Михайло Львович Глинський (про нього див.: Герберштейн. С. 297). Звістки про цю битву містяться в білорусько-литовських літописах: Рачинського, Ольшевського, Рум’янцевському, Євреїновскому (ПСРЛ. Т. 35. С. 167, 192, 213, 234), хроніці Литовської і Жмойтській (ПСРЛ. Т. 32. С. 101), найбільш докладні — у Хроніці Биховця (ПСРЛ. Т. 32. С. 172—173); про цю битву повідомляють також Кромер і Стрийковський (Kromer М. Kronika. Warszawa, 1867. S. 784; Stryjkowski M. Kronika. Т. 2. S. 332—338; idem. O początkach. S. 591—597). С. Д., И. С.

63 Мається на увазі битва з татарами в Білорусі під Давидгородком у 1503 р., описана в Хроніці Биховця (там фортеця названа Городком. Див.: ПСРЛ. Т. 32. С. 170). Stryjkowski M. Kronika. S. 319; idem. Про poczatkach. S. 571. И. С.

64 Звісток про битви під Стрешином й Чечерськом литовсько-білоруські літописи не містять. С. Д.

65 У Лопушні (під Вишневцем) (у руських літописах — Лопасня) — 28 квітня 1512 р. литовські й польські війська під командуванням кн. К. И. Острозького розбили 24-тисячне військо хана Менґли-Ґерая. Докладна розповідь про битву див. у літописі Рачинського (ПСРЛ. Т. 35. С. 168); див. також Хроніку Литовську і Жмойтську (ПСРЛ. Т. 32. С. 104), а також твір Стрийковського (Stryjkowski M. Kronika. Т. 2. S. 371). С. Д., И. С.

66 Звісток про битви під Лебединим та Білою Церквою литовсько-руські літописи не містять. С. Д.

67 В серпні 1519 р. після набігу на Белзьке, Люблинське й Хелминське воєводства татарське військо було наздогнано на березі р. Бугу набраним на Волині військом під командуванням кн. К. И. Острозького і польських загонів. По деяким даним, Острозький чекав підкріплення, але польські загони самовільно вступили в бій, причому під час атаки натрапили на руїни спаленого татарами Сокаля і розстроїли свої ряди. Татарам вдалося здобути перемогу й увести весь полон (див.: Вielski M. Op. cit. Si. 542; а також: ПСРЛ. Т. 35. С. 169); у Хроніці Литовській та Жмойтській ця подія датована 1521 р. і відзначено, що власне литовське військо ніякого збитку не потерпіло (ПСРЛ. Т. 32. С. 106). С. Д.

68 Як повідомляє M. Бєльський, у 1529 р. польський загін з Подолії почав напад на Очаків, розбив татар і погнав їхню худобу. Коли з’ясувалося, що ці татари підвладні Іслам-Ґераю, союзнику Сиґізмунда I, які отримали Очаків у долю від хана Сагиб-Ґерая, з яким він помирився, ватажки загону повернули татарам худобу і відправилися в Очаків для зустрічі з Іслам-Ґераєм. Тим часом загін, що залишився без командування, був розгромлений татарами (Bielski M. Op. cit. S. 542; Stryjkowski M. Kronika. Т. 2. S.. 395). С. Д.

69 Ослам-Солтан — хан Іслам-Ґерай I, син Мухаммад-Ґерая I, брат Гази-Ґерая I; до 1532 р. на якийсь час захопив трон; був убитий у 1537 р. ханом Сагиб-Ґераєм I. M. У.

70 «...і з них також обиралися народні вожді, королі і пророки». — За спостереженнями Забулиса, висловлювання Михалона про вибір проводирів у татар знаходять відповідність у міркуваннях Тацита про те, що ґерманські королі і вожді обиралися по або за походженням, або за хоробрість (Тацит. Германия 7, 1; Zabulis H. Op. cit. P. 195). И. С.

71 Амос VII, 15. «І взяв мене Господь від отари і промовив до мене Господь: Іди, пророкуй Моєму народові Ізраїлеві!». И. С.

72 У Михалона неточність: для каркаса юрти вживалися не лози, і очерет, а спеціально оброблені тонкі жердини з верби і шелюги, а повсть для юрти виготовлявся тільки з овечої вовни. M. У.

73 Найбільш ранній і достовірний опис татарських помешкань на візках див.: Джиованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. С. 27—28. M. У.

74 Землю вони не обробляють, навіть найродючішу... — це твердження Михалона справедливо лише для машканців степової зони Криму і неприйнятно для характеристики занять ряду традиційно осілих груп населення татарських ханств, що живуть, зокрема, на півдні Кримського півострова. Про обробку татарами землі див. напр.: Барбаро и Контарини о России. С. 149—150. M. У. Подібним образом описував германців Тацит (Тацит. Германия 14, 3; Zabulis H. Op. cit. P. 196). И. С., M. У.

75 «...за порадою Соломона вони харчуються одним молоком...» — Соломон. (пом. бл. 928 р. до н.е.), цар Ізраїлю й Іудеї; біблійна традиція приписує йому надзвичайну мудрість. С. Д. Як пораду Соломона харчуватися одним молоком Литвин, мабуть, витлумачив наступний текст Приповістей Соломонових: «і молока твоїх кіз буде досить на їжу тобі, на їду твого дому, і на життя для служниць твоїх» (Пр., 27, 27). А. X.

76 «....не знаючи хліба і сикери». — Сикера — «хмільний, п’яний, шумуваний напій, крім вина» (див.: Даль В. И. Словарь живого великорусского языка. Т. IV. M., 1955. С. 184). Порівн.: «Вино — то насмішник, напій п’янкий (сикера) — галасун». Пр. 20. А. X.

77 Уживання вина і свинини заборонено мусульманам Кораном. M. У.

78 Вірніше, для їжі частіше забивали хвору, більш слабку худобу, і тим самим зберігали здорову череду. Крім того, по звичаях татар і по приписам Корана вживання в їжу падла і м’яса тварин, що здохли, категорично заборонялося. M. У.

79 ...усі вони живуть без надмірностей і в крайній нужді. — Це твердження Михалона стосовно до всіх татар суперечить його ж повідомленням про розкіш феодалів, що володіли численними рабами, гаремами і т.п. M. У.

80 Фил. IV, 12: «Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі». И. С.

81 2 Кор. VIII, 15: «Як написано, хто мав багато, той не мав зайвини; а хто мало — не мав недостачі» (Вихід. 16, 18). И. С.

82 Кадій — релігійний суддя в мусульман; у татарських прислівниках — «казий»; фонетичне оформлення цього слова в Михалона (причому двічі), видно, вказує на використання їм при написанні цієї частини праці письмових джерел нетатарського походження. M. У.

83 Звичаї гостинності характерні для кочівників і степовиків. У їхньому побуті, де надзвичайно рідкими чи були взагалі були відсутні базари і крамниці, не було ніякої можливості для покупки продуктів у дорозі. Тому гостинність була загальною необхідністю, породженою матеріальними умовами. M. У.

84 ...від синагог... — Йдеться про мечеті. «Синагогами» у європейської латиномовній літературі того часу традиційно іменували всі нехристиянські храми. С. Д.

85 Відзначені паралелі з Тацитом (Тацит. Германия, 181; Zabulis H. Op. cit. P. 196). И. С.

86 Барон. — баронами, наслідуючи звичайну практику застосування цього терміна в латинських документах канцелярії ВКЛ і корони Польської, Михалон називає представників знаті, у даному випадку, — очевидно, проводирів окремих улусів, кримських карачаїв і беїв, можливо, і мурзів. С. Д.

87 ...проводирі скіфів... — «Скіфами» латинські джерела того часу називали татар. С. Д.

88 Мова, очевидно, йде про казанського хана Сагиб-Ґерая, який у 1532—1551 рр. обійма кримський престол. С. Д; M. У.

89 ...у раю своєму... — Мається на увазі резиденція хана, назви якої, однак, не наведено. У XVI ст. місце ставки хана часто мінялося, про що свідчать заключні формули ханських ярликів, де нарівні з Бахчисараєм називаються Мараш, Туроуга, Даулят-Сарай, Фарах, Алма-Сарай тощо. (Усманов M. А. Жалованные акты Джучиева Улуса XIV—XVI вв. Казань, 1979. С. 36—42). M. У.

90 Відзначена подібність в описі гостинності татар у Михалона і ґерманців у Тацита (Тацит. Германия, 21, 2; Zabulis H. Op. cit. P. 196). И. С. Порівн. прим. 83.

91 Єр. XXXV, 6, 7. И. С.

92 Неодноразово повторюване твердження Михалона про нібито зневажливе ставлення кримців до земельної власності вказує на його малу обізнаність про уклад їхнього життя; навіть кочовище протікало не на нічийній землі, а на території, закріпленій за кожним улусом. М. У.

93 «...їх відвозять до Таласія й у його райські кущі». — Цей текст показує знайомство автора із сюжетом про викрадення сабінянок у Тита Лівія; там найкрасивіша з викрадених дівчин була призначена Таласієві (Ливий Тит. 1, 9, 11—12). Порівн.: «Одну з дівиць, найкрасивішу і привабливу, викрали, як розповідають, люди якогось Таласія, і багато хто запитував, кому її несуть, а ті, побоюючись, насильства, раз у раз викрикували, що несуть її Таласію» (Ливии Тит. История Рима от основания города. М., 1989. С. 17). Відомо, що подібно грецькому весільному вигуку: «Гіменей! Гіменей!», слова «Таласій! Таласій!» звучали на римських весіллях (там же. С. 17, 509; Zabulis H. Op. cit. P. 196, 205, п. 65). И. С.

94 Сарацини — назва мусульман, що існувала на Заході. М. У.

95 ...найулюбленіша дружина нинішнього турецького імператора... — Мається на увазі Роксолана (Хуррем Султан) (бл. 1505—1561), українка, дружина турецького султана Сулеймана I Блискучого (1495—1566), що правив у 1520—1560 р.; дуже впливала на державні справи. М. У.

96 Селимо II (1524—1574), на прізвисько Мест (П’яниця), турецький султан (1566—1574), син Роксолани і Сулеймана Блискучого, став спадкоємцем престолу після того, як у результаті інтриґ його матері був страчений старший син султана Мустафь. М. У.

97 Твердження Михалона невірно: матір’ю хана Сагиб-Ґерая була Нур-султан (народ. бл. 1447, пом. к. 1520), що у третьому шлюбі (після смерті казанських ханів Халиля та Ібрагима) вийшла заміж за Менґли-Ґерая (див. прим. 41). Про неї див. докладніше: Бережков М. Нур-салтан, царица крымская (историко-биографический очерк) // Известия Таврической ученой архивной комиссии. Симферополь, 1897. № 27. С. 1—17). М. У.

98 ...яничари... походять від нашої християнської крові. — Яничари — реґулярна піхота в Османській імперії, створена бл. 1330 р. Корпус яничарів формувався не тільки з полонених, а й з християн — підданих султана та турків; був ліквідований у 1826 р. Міркування Литвина про роль вихідців із християнських країн при турецькому дворі справедливі лише почасти і відбивають хоча і не настільки вже рідкі, але все-таки ізольовані випадки кар’єри, зробленої полоненими, які прийняли іслам, і нижче він сам говорить про важку долю бранців, обернених у рабство. С. Д.

99 «...позначені тавром». Тавро — «клеймо, знак, мітка». А. X.

100—100 «на батьківщині... для мазей». — Забулис співставив цей текст із мовою Аґріколы з твору Тацита «Про життя Юлія Аґріколи» (37, 2—3). У даному тексті, по Забулису, літературні ремінісценції переплелися з розповсюдженими в народі слухами про звірства татар, з наїздами яких до того ж асоціювалися бешкетування, що діються феодалами, які ворогували один з одним (наприклад, Радзивиллами і Гаштольдами). Zabulis H. Op. cit. P. 192. И. С.

101 «утім... не допоможуть нам». — уривок відрізняється епічним стилем. Піднесеність стилю і пишномовність фраз ведуть, по Забулису, до Енеїди Р Вергілія, а саме до того уривка, де описаний настрій Енея, що вдивляється в невідоме (Aen. I, 94—101, 199—206). Наступний текст Трактату застерігає князя від небезпеки загибелі всього литовського народу. Несподіване пояснення змісту наведеного уривка мови бранця Забулис знаходить у IV фрагменті, у повідомленні про зраду Глинського. Зіставивши з текстом скаргу на Радзивилла, у якій розбрат між маґнатами прирівнюється до зрадництва Глинського, Забулис указує на внутрішній зв’язок наведених уривків з I і III фрагментів. Застереження князеві в такий спосіб є не просто фразою, а стає вираженням цілком реальних побоювань за майбутнє Литви, якщо родичі не відмовляться від поганих звичаїв (Малиновский И. И. Сборник материалов, относящихся к истории панов рады Великого княжества Литовского. Томск, 1901. С. 396—397; Zabulis H. Op. cit. S. 191—194). И. С.

102 Сцену прощання з земляком у Кафі філологи вважають елементом риторизованої літератури. Драматична, виповнена пафосу мова бранця не додає ніяких конкретних деталей, до вже змальованого Литвиномом становища рабів, але підсилює вплив ідеї автора: щоб уникнути загибелі, литовці повинні відмовитися від пагубних звичаїв в ім’я любові до батьківщини, віри в істинного бога. И. С.

103 Ще за князювання Василя III ногайські мурзи виклопотали від нього дозвіл, підтверджений згодом Іваном IV, «ногайским гостям ездити к Москве с коньми и со всяким товаром». Цим дозволом ногайці користалися дуже широко. У 1524 р., наприклад, від ногайських князів до Москви прибули посли в супроводі 4700 «гостей», що пригнали 8000 коней, у 1569 р. до Москви тисяча ногайців привела 8000 коней тощо. Ці величезні табуни ставилися на лузі біля Симонова монастиря, де і здійснювалася торгівля (История Москвы. Т. I: Период феодализма XII—XVII вв. М., 1952. С. 171). Порівн. ком. 9. С. Д.

104 Мається на увазі приписане мусульманам Кораном обов’язкове ритуальне обмивання перед молитвою. С. Д.

105 Хутра складали одну з найважливіших статей московського експорту, одночасно Москва імпортувала дорогоцінні метали (і у вигляді сировини, і у вигляді готових виробів), що призначалися для виготовлення ювелірних виробів і насамперед для карбування грошей. С. Д.

106 Йдеться про міста басейну Верхньої Оки — «верховські» та руські міста, втрачені Литовським князівством у результаті воєн 80-х років XV ст., початку XVI ст., таких, як Одоїв, Воротинськ, Мцевськ, Смоленськ тощо. Докладніше див.: Базилевич К. В. Внешняя политика Русского централизованного государства. Вторая половина XV в. М., 1952; Хорошкевич А. Л. Русское государство...; Кром М. М. Западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца XV — первой трети XVI в. АКД. Спб., 1993. А. X.

107 Вираз «хоробра Литва» згадується в билині про Іллю Муромця (Пашуто В. Т. Песни, собранные П. H. Рыбниковым. Т. I. М., 1909. С. 31).

108 ...готування з пшениці пива і горілки. — Пиво було відомо в Литві ще за поганських часів, але було тоді переважно обрядовим напоєм. У XV—XVI ст. пивоварство одержало у ВКЛ великий розвиток, а вирощуваний у Литві хміль був у XVI ст. одним із предметів литовського експорту. Тоді ж широке розповсюдження отримало і виробництво горілки. Спочатку корчми належали в основному великому князю, але литовська шляхта, відчувши всю прибутковість цієї справи, стала закидати уряд ВКЛ проханнями про дозволи на відкриття корчем із правом продажу меду, пива, горілки, найчастіше домагаючись при цьому і звільнення від збору за право препинанії (тобто виробництва спиртних напоїв). Особливо масовий характер видача таких дозволів набула в 50-і рр. XVI ст. Пізніше в Речі Посполитій нерідко продаж шляхтою селянам алкогольних напоїв носив примусовий характер, селянин був зобов’язаний у випадку свята, весілля, хрестин купувати у свого пана певну кількість горілки, але і в часи Литвина шляхта була зацікавлена в збуті селянам своєї горілки і фактично заохочувала пияцтво (Gloger Z. Encyklopedia staropolska. Т. II. Warszawa, 1978. S. 202—203; Т. IV. Warszawa, 1978. S. 28—31; Bardach.Lesnodorski В., Pietrzak M. Historia państwa i prawa polskiego. Warszawa, 1977. S. 206; Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Русском государстве. M., 1958. С. 73—75). С. Д.

Аж до XVIII ст. у Жемайтії зберігався звичай пити пиво, виготовлене з зібраного в складчину зерна (воно називалося «самберинове», «сомбори»). Судячи з складених до 1589 р. документів єзуїтів під час чаклунського обряду, на бенкеті при участі старих або чаклунів, пили таке пиво, з’їдали вівцю або бика і молилися про гарну погоду або врожаї. 1593 роком датується звістка про те, що самберинове пиво збиралися пити на Петров день. Аналогічні звістки відносяться до 1596 р., коли пили пиво в жертовника наступного дня після Петрова дня («алкас») « на местцу, называемом Олках, над речкою Явкгилою, кгде се люди добрые сходят » (Jablonskis К. Apie XVI amžiaus ūkininkų alaus apeigas // Jablоnskis K. Lietuvių kultūra ir jos veikéijai. Vilnius 1973. P. 366—370). Пиво ставили і при укладенні угод. У 1541 р. господарська піддана Федькова звернулася в суд зі скаргою на відповідача, що відмовився розшукати винного в підпалі її току. Він же послався на те, що пива не пив (Федькова нібито поставила його на 2 гроші) і був звільнений від відповідальності (Акты Виленской археографической комиссии. Т. 17. Вильно, 1890. № 533, С. 196; Bardach J. Sok, soczenie, prosoka // Bardach J. O dawnej i niedawnej Litwie. Poznan, 1988. S. 152, 154, n. 60, 68). Відомо, що свої підписи на грамотах, що закріплювали земельні угоди, ставили і «могаричники» (ОР Бібліотеки АН Литви. F. 138). У розповіді Стрийковського про релігійні обряди древніх литовців також говориться про те, що в жовтні після закінчення жнив у них було свято готування пива (Strуjkоwski M. O początkach... S. 236). И. С.

109 Михалон, мабуть, помиляється, приймаючи строгі міри, спрямовані проти незаконних корчем, за боротьбу з пияцтвом узагалі. Його протиставлення пияцтва в Литві тверезості в Московії носить полемічний характер. Але подібної точки зору дотримувався і Герберштейн, стверджуючи, що «московитам, за винятком декількох днів на рік, заборонено пити мед і пиво» (Герберштейн. С. 132). Порівн. ком. 112. С. Д.

110 Свідчення Литвина про активний експорт у ВКЛ не тільки московського хутра, воску й інших традиційних товарів, але і виробів митецьких московських ремісників, у тому числі шкіряних виробів, підтверджується багатьма джерелами; московські сідла і вуздечки малися навіть литовські великі князі (Хорошкевич А. Л. Русское государство... С. 28). С. Д.

111 ...ставши на коліна слухав послів. — Звістка про подібні приниження московських князів перед татарськими послами містяться також у Длуґоша і Стрийковського, у Хроніці Литовській та Жмойтській (Dlugоsz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście. T. V. Kraków, 1870. S. 657; Stryjkowski M. Kronika. T. 2. S. 282—283; Idem. O poczatkach... S. 527. Див. також: Герберштейн С. 68, 174). И. С.

112 Іван IV Васильович Грозний (1530—1584), «вел. кн. всеї Русі» з 1533 р. і цар з 1547 р. Про його заходи щодо обмеження вживання спиртних напоїв нічого не відомо, але за звичаєм же варити пиво вдома дозволялося лише по великих святах (Хорошкевич А. Л. «Незваный гость» на праздниках средневековой Руси // Феодализм в России. M., 1987. С. 184—192). А. X.

113 «...визволив від цього панування Іван..., підкоривши собі Рязань, Твер, Суздаль, Володов і інші сусідні князівства». — За Івана III (1462—1505) завершилося складання основної території Московської держави. До Московського князівства були приєднані Ярославське (1463), Ростовське (1474) князівства, Новгород і його володіння (1478), велике князівство Тверське (1485), Вятська земля (1489) і велика частина Рязанської землі. Але остаточно Рязанське князівство, що за Івана III потрапило в залежність від Москви, було ліквідовано лише за Василія III (1521). Помиляється Литвин, приписуючи Іванові III приєднання Суздаля: Суздальське князівство підкорилося Москві ще в 1392 р. Згаданий Литвином Volodow — очевидно, Володимир; однак велике князівство Володимирське вже за Дмитрії Донському вважалося і в Московії й в Орді підпорядкованим московським князям. С. Д.

114 Казимир IV Яґеллон (1427—1492) вел. кн. литовський з 1440 р.; король польський з 1447 р. При ньому було приєднано Гданське Помор’я. Тевтонський орден у результаті Тринадцятилітньої війни (1454—1466) визнав васальну залежність від Польщі. А. X.

115 Литвин оголошує Новгород і Псков володіннями ВКЛ, відбиваючи точку зору литовської сторони. Так писали Длуґош, Меховський (у першому виданні «Трактату про дві Сарматії», 1517 р.), докладну розповідь про приєднання Новгорода містить хроніка Стрийковського. Ця остання має композиційну подібність і з оповіданням Михалона — в обох творах відомостям про приєднання Новгорода передують описи принижень Івана III при прийомі татарських послів; однаково пояснені причини невтручання Казимира IV у московсько-новгородські відносини 70-х рр. (Diugosz J. Dzieje. T. V. Kraków, 1888. S. 657—658; Stryjkowski M. Kronika. T. 2. S. 282—284; Idem. O początkach... S.529—531; Меховский Матвей. Трактат о двух Сарматиях. M.; Л., 1936. С. 106; Базилевич К. В. Внешняя политика Русского централизованного государства. С. 98, 121 и др.; рогова. И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения. M., 1966. С. 216—217.). И. С.

У дійсності ні Новгород, ні Псков влади Литви не визнавали. Тимчасові кормління в Новгороді одержували наприкінці XIV — початку XV ст. службові князі, запрошувані з Литви (Янин В. Л. Новгородская феодальная вотчина: историко-генеалогическое исследование. М., 1981. С. 213—226). Приписуючи Іванові III приєднання Пскова, Литвин помиляється: це відбулося 1510 р., уже за Василія III. Наприкінці XV ст. під владу московських князів перейшла частина Смоленщини (Вяземське князівство) та Верховські князівства (Новосильске, Воротинське, Одоєвське та ін.), яка була змушена визнати 1494 р. і литовський уряд. У 1500 р. між Московією та ВКЛ почалася велика війна, після якої до складу Московської держави відійшли Сіверська земля з Черніговом, Новгород-Сіверський та Путивль, Брянськ і ряд волостей Мстиславського князівства. Усупереч твердженню Литвина, війна Казимира IV з Тевтонським орденом (у 1454—1466 рр.) не могла вплинути на успіхи Івана III у боротьбі за Новгород і тим більше — за Сіверські землі, хоча зайнятий боротьбою з хрестоносцями король і уникав конфліктів з Москвою. Так було й у 1471 р., коли ворожа Москві партія новгородських бояр вела переговори про прийняття Новгородом литовського підданства. Однією з причин небажання Казимира втручатися була та обставина, що він після смерті в 1471 р. чеського короля Іржи Подебрада протягом ряду років був зайнятий боротьбою за утвердження на чеському троні свого сина Владислава (Владислава II з 1471 р.), який 1490 р. отримав і корону Угорщини (Про нього див. прим. 60). С. Д.

116 «...він прикрасив цегляною фортецею»... У період правління Івана III у Кремлі розгорнулися великі будівельні роботи. Були зведені Успенський собор (1475—1479), Благовіщенський собор (1484—1489), Ґрановита палата (1487—1491). У 1485—1495 рр. під керівництвом італійських зодчих М. Руффо та П. А. Соларі з цегли були побудовані нові могутні стіни і вежі Кремля. У результаті Кремль перетворився в могутню фортецю — цитадель Москви, і одночасно пишну великокнязівську резиденцію, що символізує велич столиці Московської держави. С. Д.

117 Фідій, великий давньогрецький скульптор (V ст. до н.е.); автор ряду видатних пам’яток; створена ним статуя Зевса вважалася одним із семи чудес світу. С. Д.

118 Василій III Іоаннович (1479—1533) — вел. кн. всієї Русі з 1505 р.; продовжував об’єднавчу політику батька, Івана III. При ньому до Московської держави в 1510 р. був приєднаний Псков, у 1514 р. — Смоленськ, у 1520—1521 р. — Рязань, у 1522 р. — Новгород-Сіверське князівство. Л. X.

119 Михайло Львович Глинський (Дородний, Німець, пом. у 1534) — маґнат у Великому князівстві Литовському, у юності 12 років провів за кордоном — в Італії і Саксонії, де воював під прапорами саксонського герцога Альбрехта; у 90-і рр. користався великою прихільністю литовського князя Олександра і тримав у своїх руках усе керування князівством. Після смерті Олександра в 1506 р. був позбавлений усіх посад, встав на чолі промосковської партії й у 1509 р. перейшов на бік Василія III, активно сприяв завоюванню Смоленська. Пізніше через спробу повернутися до ВКЛ. потрапив в опалу, був заточений і повернувся до політичної діяльності тільки в 1527 р., після одруження Василія III на його племінниці, Олені Василівні Глинській. Після смерті Василія III знову потрапив в опалу. Порівн.: Назаренко А. В., Хорошкевич А. Л. Неизвестное послание Михаила Глинского // Восточная Европа в древности и средневековье..Спорные вопросы. М., 1993. С. 115—122. А. X.

120 Про участь М. Л. Глинського в приєднанні Смоленська див.: Герберштейн. С. 189—192. С. Д.

121 Версія Михалона Литвина трохи відрізняється від викладеної Герберштейном (Герберштейн. С. 132). Слобода Наливки знаходилася в районі пізнішого Спасо-Наливкінського провулка між Полянкой та Якиманкой (Зимин А. А. Россия на рубеже нового времени. М., 1972. С. 143; Сытин П. В. Из истории московских улиц. М., 1958. С. 362). А. X.

122 Мається на увазі Іван IV Грозний (див. прим. № 112). С. Д.

123 Мається на увазі Гомель, відданийй ВКЛ у 1537 р. за договором про перемир’я, що визнало за Московією Смоленщину та Сіверщину (Охманьский Е. Указ. соч. С. 107—108). С. Д.

124 Згадування про будівництво фортець Себежа, Велижа та Заволоччя на землях, що належали ВКЛ, відбиває позицію литовських послів у Москві в 1537 р. «Которые новые городки поставлены, поставил, — казали вони, — государь ваш на нашего господаря землях». Твердо відхиляючи вимогу «те городки <.. .> разорити, чтоб их не было», бояри заявили, що їхній государ «Велиж поставил на своей земле». У ході подальших переговорів литовські посли наполягали вже тільки на руйнуванні Себежа й Заволоччя, але і ця вимога не була задоволена, і фортеці залишилися за Москвою (Сб. РИО. Т. 59. Спб., 1887. С. 82, 85). С. Д.

125 «Татари перевершують нас і в правосудді». — Критикуючи систему судочинства у ВКЛ, як застарілу й малоефективну, Литвин виражав настрої більшості литовської шляхти, що у 40—60-і рр. XVI ст. неодноразово зверталася на сеймах до короля з проханнями про зниження судових зборів, удосконалюванні структури судочинства, наданні шляхті права вибору присяжних писарів і суддів і т.д. У 50—60-х рр. XVI ст. більшість цих вимог задовольнили, що знайшло відбиття в Литовському статуті 1566 р. (Докладніше див.: Лаппо И. И. Литовский статут 1588 г. Т. I. Каунас, 1934; Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1915; а також прим. 126, 128—133, 134—144). С. Д.

126 Пересуд — стародавнє мито за судовий розгляд, що походить, очевидно, ще з часів Київської Русі. У ВКЛ з часів вел. кн. Вітовта пересуд складав 10% від розмірів позову. Статут 1529 р. установив його розмір «от презысканя десятый грош, а от именя, яко будет стояти чого, водлуг его важности, а от земли рубль» (Статут Великого квяжества Литовского 1529 г. / Под ред. К. С. Яблонскиса. Минск, 1960. С. 75). До початку XVI ст. пересуд стягувався і з позивача і з відповідача, потім тільки з позивача, що виграв справу (АЗР. Т. 2. Спб., 1848. С. 69). На прохання шляхти, що просила короля на сеймі 1551 р. про звільнення від сплати пересуду: «о пересуд и о вины, абы были от того вызволены», Сиґізмунд II Авґуст частково пристав на це прохання (РИБ. Т. 30. Юрьев, 1914. Стб. 188—189). С. Д., И. С.

127 «...половини круціати...» — Мається на увазі крейцер, срібна монета, з XIII ст. що карбувалася в Тіролі, потім в Австрії і сусідніх країнах.. С.Д.

128 Литвин має на увазі «навязку» — штраф, що стягувався за нанесення каліцтв, побоїв і образ. Ця юридична норма збереглася на території ВКЛ із XII—XIII ст. «Навязка», зазначеного Литвином розміру вже на початку XVI ст. стягувалася у ВКЛ за побиття шляхтича, нанесення йому поранень чи словесної образи («безчестя»); компенсація шляхтянці виплачувалася в подвійному розмірі. Той же розмір «навязки» шляхтичам зафіксований у статуті 1529 р.: «навязка» для представників інших станів була нижче (Статут Великого княжества Литовского 1529 года. С. 239; див. також: Максимейко Н. А. Источники уголовных законов Литовского статута. Киев, 1894). С. Д., И. С.

129 Копа — рахункова грошова одиниця у Великому князівстві Литовському. А. X.

130 Мається на увазі штраф за вбивство — «головщина», «головщизна», досить типовий для середньовічного права. На білоруських й українських землях, що входили до складу ВКЛ, ця юридична норма, зафіксована ще «Руською Правдою», продовжувала діяти з часів Київської Русі. Розмір «головщизни» різнився в залежності від соціальної приналежності вбитого, причому «головщизна» для жінок була удвічі вища, ніж для чоловіків того ж стану. Цей штраф передбачений статутами ВКЛ 1529, 1566 і 1588 р. На сеймі 1551 р. шляхта, як і Литвин у своєму творі, вимагала, щоб за убивство карали «відповідно до божих законів», і король погодився, щоб за убивство карали смертю всіх пійманих на місці злочину («на гарячій крові» — див.: РИБ. Т. 30. Стб. 191), але «головщизна» була збережена, спочатку як покарання для злочинців, які не заслужили, на думку суддів, смертної кари (наприклад, при ненавмисному вбивстві), а потім і як штраф, що сплачується і спадкоємцями страченого убивці (Докладніше див.: Максимейко Н. А. Указ. соч.; Лаппо И. И. Указ. соч. Т. I; Статут Великого княжества Литовского 1529 года. С. 229—230). С. Д.

По статуту 1529 р. страта через повішення була передбачена для розбійників, злодіїв, якщо вони вчинили крадіжку вдруге або якщо вартість украденого складала більш за 50 грошів, а також для їхніх пособників і приховувачів. Кара смерті загрожувала і браконьєру, спійманому на гарячому в чужому лісі, і навіть тому, хто більш 3 днів утримував у себе приблудну худобу чи коня. Так само каралося убивство батька чи матері, сестри чи брата (зроблене з корисливою метою); нанесення поранень за обтяжуючих обставин; напад на шляхетський маєток; напад під час війни на іншого воїна чи його обоз, що супроводжувалось нанесенням поранень чи побоїв; деякі військові злочини; насильство над посадовою особою великого князя, а також зґвалтування. Спалення загрожувало особам, викритим у підробці великокнязівських грамот і печаток. Крім того, вотчинна судова влада феодалів над селянами (див. прим. 132) створювала можливість застосування і вкрай жорстоких покарань, не передбачених статутом. Наприклад, при придушенні селянських заворушень у Жемайтії в 1537 р. за вбивство намісника великого князя четверо селян були повішені, а один четвертований. Для виконання вироку засуджений передавався обвинувачу; однак він міг вступити з ним в угоду, відкупивши або передавши себе в рабство (про рабів у ВКЛ див. прим. 163), але статут 1529 р. заборонив такі угоди, загрожуючи за порушення вироку репресіями (Статут Великого княжества Литовского 1529 г. С. 230). С. Д.

131 «...доход називається лице». — украдена річ — «лице», «поличне», — відповідно до литовських законів повинна була залишатися в судді а позивач одержував вартість украденого — «істинну». Це положення, уперше законодавчо зафіксоване в Судебнику Казимира 1468 р., пізніше було включено в привілей київським міщанам і Київський обласний привілей. Судячи з того, що в Полоцькому, Вітебському й Смоленському привілеях спеціально обумовлювалося, що поличне повиннео бути повернуто позивачу, у руських землях ВКЛ спочатку діяли норми карного права, відмінні від норм власне литовських земель. По статуту 1529 р. поличне залишалося в судді, якщо обвинувачуваний не міг виправдатися, «нижли бы тот виноватый тое лицо во врадника нашого ценою выкупил». На сеймі 1551 р. у відповідь на прохання литовської шляхти Сиґізмунд II Авґуст встановив розмір викупу для поличного вартістю 100 коп (6 тис. грошів) — у полтину (30 грошів), вартістю менш 10 коп (600 грошів) — у 12 грошів. При неспроможності злодія поличне поверталося власнику задарма. Відповідно до статуту 1566 р. викупна плата за поличне складала 12 грошів, але зберігалася і можливість повернення його власнику задарма (Старостина И. П. Некоторые особенности развития права восточнославянских земель в Великом княжестве Литовском // Россия, Польша и Причерноморье в XV—XVIII вв. М. 1979. С. 118—134). С. Д, И. С.

132 В законодавчих пам’ятниках ВКЛ довгий час не було повних і точних правил визначення підсудності. Уперше це питання докладно відбито в статуті ВКЛ 1566 р. Розвиток і зміцнення у ВКЛ імунітету сприяли затвердженню підсудності за підданством. Загальним правилом при цьому було звертання за судом до тієї влади, у підпорядкуванні якої знаходився відповідач. Відповідно до цього принципу були сформульовані положення загальноземського привілея вел. кн. Казимира литовському боярству 1447 р. Згідно Судебнику Казимира 1468 р. піддані боярина по позовах інших осіб підлягали суду самого боярина, і тільки якщо той відмовлявся судити, у суперечку мав утрутитися воєвода. Ці ж принципи діяли в судовій практиці. У статуті ВКЛ 1529 р. у постановах про суд над приватновладними підданими застосовувалася і підсудність за підданством, і (рідше) підсудність по місцю затримки. Литвин виступав проти підсудності за підданством, вважаючи більш ефективним підсудність за місцем здійснення злочину або затримки злочинців. Але така пропозиція, очевидно, не відбивала думок більшості шляхти і наступне законодавство в основному зберігало підсудність за підданством. Остаточно це було закріплено статутом ВКЛ 1588 р., що установив (разд. IV, ст. 29), що підданий, де б він ні скоїв злочини, повертався на суд його пана (Старостина И. П. Указ. соч. С. 128—130; История Литовской ССР с древнейших времен до наших дней. Вильнюс, 1978. С. 69—70, 111). И. С., С. Д.

133 Згідно статуту 1529 р. (розд. XIII, ст. 24) за знахідку заблукавшого коня, той, хто знайшов одержував від власника 6 грошів, ще 6 грошів надходили представнику адміністрації, якому той, хто знайшов тварину, під страхом суворого покарання повинен був передати його в триденний термін. С. Д.

134 Відповідно до практики, що здавна існувала у ВКЛ у статуті 1529 р. [розд. VI, ст. 3 (4), 3 (15), 14] для виклику до суду потрібно було відправити відповідачу «позов», тобто повістку офіційної особи, що виконували судові функції: самого великого князя, воєводи, намісника і т.п. Тільки у випадку неявки до суду після направлення двох позвов за статутом 1529 р. (роздел VI, ст. (4) 3) за відповідачем посилався служитель суду — децький (див. про децького прим. 136). И. С., С. Д.

135 Вижи призначалися намісниками і воєводами звичайно з числа їхніх слуг, найчастіше децьких (див. прим. 136) для огляду місця події, офіційного свідчення про факти правопорушень. Винагороду, отримана за виконання своїх функцій, вижи частково передавали наміснику. Пізніше вижи були перейменовані у вузних. На (сеймі 1551 р. литовська шляхта просила, щоб вижи (вóзні), які діяли на Підляшші, що належало ВКЛ, обиралися і супроводжувалися при виконанні ними обов’язків свідків з числа місцевої шляхти й одержували помірнішу плату. Сиґізмунд II Авґуст ухвалив, що надалі в óзні будуть одержувати по грошу за кожну милю шляху, подолану ними при виконанні своїх функцій. Питання про приношення вóзними присяги і шляхтичах-свідках остаточно вреґулював статут ВКЛ 1566 р., що зберіг за воєводами право призначати вóзных (Лаппо И. И. Указ. соч. Т. I. С. 14—16; Zakrzewski A. Wiź w prawie litewskim XVI w. // Czasopismo prawno-historyczne. T. XXXVII. Z. 2. 1985. S. 153—164). С. Д.

136 Децьким називалася особа, яка посилається судом для доставки обвинувачуваного в суд, для його затримки, або арешту, або ж для виконання рішення суду, у тому числі для здійснення стягнення. Децький не посідав постійної посади, а виконував свої обов’язки з доручення воєвод, намісників і інших представників адміністрації. Плата, одержувана ним, називалася децькованням; про розміри децьковання див.: Статут Великого княжества Литовского, 1529 г. Разд. VI, ст. (28), 27. С. Д., С. И.

137 Литовські князі і пани, а також великокнязівські «урядники», тобто посадові особи, відповідно до статуту 1529 р. (а також і раніше), не підлягали суду намісників, як бояри-шляхта. Право юрисдикції над ними мав тільки великий князь і Рада панів, що, зрозуміло, значно ускладнювало судовий процес із представниками родової аристократії для рядового шляхтича. Шляхта ВКЛ наполягала на закладенні в повітах виборних земських судів, яким за польським зразком були б підсудні не тільки рядові шляхтичі, але і князі, пани і «урядники». Шляхті вдалося домогтися свого на Бєльському сеймі 1564 р. і на Віленському сеймі 1565 р., що і закріпив II статут ВКЛ у 1566 р. Місцеві виборні шляхетські суди одержали право судити всіх землевласників повіта. Були реформовані і суди намісників: право суду над шляхтою за деякими, переважно карними, справами (напади на будинок, підпали, розбій на дорогах, зґвалтування, убивства шляхтичів і підробки) зберіг у кожному повіті тільки один гродський суд, підлеглий старості (История Литовской ССР... С. 93— 94). С. Д.

138 Спочатку судові рішення намісників і воєвод вважалися остаточними, і у випадку їхнього оскарження великий князь не переглядав рішення, надаючи незадоволеному лише право позиватися із самими суддями і зажадати від них відшкодування понесеного в результаті їхнього вироку збитку. Це зафіксував і I статут ВКЛ 1529 р. (Розд. VI, ст. 2); але якщо скарга виявлялася необґрунтованою, позивач мав заплатити досить високий штраф: 12 коп (720 грошів). Подібна практика існувала й у Польщі, але там вже в 1523 р. остаточно оформився інститут апеляції: у більш високій судовій інстанції процес продовжувався між позивачем і відповідачем, а не між позивачем і суддею. Невдоволення шляхти ВКЛ існуючою практикою, виражене Литвином, було враховано укладачами II статуту 1566 р., де всій шляхті було надано право апеляції на рішення повітових судів до маршалка ВКЛ і короля (Bardach J., Leśnodorski В., Pietrzak. Op. cit. S. 180, 282—283; Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута. М., 1892. С. 639—646). С. Д.

139 Вадіум (vadium) — застава. Суть вадіума полягала в обов’язку, узятому на себе деякою особою добровільно за договором чи встановленою для нього владою, виплатити певну суму у випадку невиконання яких-небудь зобов’язань чи здійснення правопорушення, якому цей вадіум мав перешкодити (наприклад, здійснення висловленої раніше погрози убивства, збройного нападу на маєток). Вадіум, у кожнім конкретному випадку встановлюваний великим князем чи його представниками, був часто дуже високий, досягаючи навіть однієї-двох тисяч гривень, і стягувався з винного на користь влади (Bardach J., Lesnodorski В., Pietrzak М. Ор. cit. S. 154, 168). С. Д.

140 «...усякий призначається у свідки в будь-яких справах, крім межових». — Згідно I статуту Великого князівства Литовського в межових справах передбачалися свідчення 6 чоловік і їхня присяга (Статут Великого княжества Литовского 1529 г. Разд. VIII. Ст. 1). С. Д.

141 Побажання про введення у ВКЛ (за польським зразком) спеціальних книг, призначених для запису купчих і інших приватних актів, висловлене Литвином, було реалізоване в 1566 р., у зв’язку з організацією земських і гродських судів (див. прим. 137), однією з функцій яких була й нотаріальна діяльність — ведення земських та гродських книг. С. Д.

142 Відповідно до Судебника Казимира, при виклику до суду по земельній справі відповідач мав стати перед судом через 4 тижні після повідомлення такий самий термін зазначено у пізньому (так званому Слуцьком) списку I статуту (розд. VI, ст. (5), 4). И. С.

143 Йдеться про I Литовський статут 1529 р. А. X.

144 Такий розмір штрафу за волів і корів зазначено у I статуті ВКЛ 1529 р. (разд. XII, ст. 8). И. С.

145 Див. прим. 131.

146 «...от воно святе право». — Положення про покарання, пропорційне тяжкості скоєного, було внесено до ст. 3 Привілея 1447 р. про покарання тільки по суду. У Судебнику Казимира 1468 р. цей принцип знайшов відбиття у формулі, що перегукувалася з євангельським висловом «по справах»: «А коли злодея выдадуть с права, а чим его възвелят казнити по его делом». Ця ж формула була поширена в давньоруській писемності, діловій писемності Великого князівства Литовського. Вона знайшла відбиття в положенні про покарання судом «подлуг их великости проступков» загальноземського привілея. Разом із проголошеним принципом особистої відповідальності це положення загальноземського привілея було включено й у деякі обласні привілеї, у яких воно було охарактеризовано, як «права вольная, хрестиянския, добрая и справедливая». Ця ж формула ввійшла в I Литовський Статут (разд. I, ст. 1), у якому з посиланням на християнське право великий князь зобов’язався карати тільки за судом «нижли бы первей в суде явным врадом права хрестьянского... бы были поконаны, которые по суде и таковом поконани водле звычаю и прав хрестьянских мають быти караны и сказываны подле тяжкости а легкости выступов своих». Ці норми як найбільш важливі правові волі були внесені також у статути 1566 і 1588 р. Однак проголошені принципи, як ремствував Михалон, не завжди могли знайти реальне застосування (Старостина И. П. Судебник Казимира 1468 г. // Древнейшие государства на территории СССР. 1988—1989. М» 1991. С. 236—240). И. С.

147 Два воєводства — Віленське й Трокське — були створені у ВКЛ у 1413 р. Під «присудом» віленського й трокського воєвод знаходилася інша територія держави, у зв’язку з чим у їхню компетенцію входила безліч питань, до них стікалися і всі скарги на дії намісників. Особливо незручною така система була для жителів околиць ВКЛ, змушених для вирішення своїх справ їздити в Вільно або Троки (суч. Тракай). Воєводи здійснювали поїздки територіями своїх воєводств, іноді супроводжували короля в Польщу, тобто далеко не завжди прохачі могли застати їх на місці. Крім того, така система, надаючи воєводам владу на величезній території, ускладнювала досить ефективний контроль з їх боку за діяльністю намісників. За адміністративною реформою 1566 р. крім названих у ВКЛ були утворені Новогорудське, Брестське, Полоцьке, Вітебське, Мінське й Мстиславське воєводства; крім того, правами воєводства користалася Жемайтія, керована не воєводою, а генеральним старостою. Більшість воєводств своєю чергою поділялися на повіти, де тоді ж були утворені особливі суди (див. прим. 137). С. Д.

148 I Литовський статут передбачав розгляд у Вільні кримінальних справ протягом п’яти останніх тижнів Великого Посту (див.: I статут ВКЛ 1529 р., розд. VI, ст. (5) 4). С. Д.

149 Інші джерела подібних відомостей не повідомляють. Деяка подібність існує між постановами про татьбу Судебника Казимира 1468 р. і Судебником Івана III 1497 р. (Про закони Вітовта див.: Старостина И. П. Судебник Казимира 1468 г. С. 259—277). И. С.

150 В цей час у ВКЛ система шкільного навчання була розвинута слабко; діяли лише початкові (найчастіше парафіяльні) школи, і для продовження освіти литовці були змушені їздити за кордон. Литвин шкодує про відсутність у ВКЛ «гімназій», тобто середніх шкіл, виражаючи при цьому настрої передової частини шляхти; про школу такого типу — колеґії у Вільно (суч. Вільнюс) чи Ковно — литовська шляхта клопотала на сеймі 1568 р. (Ochmanski M. Historia Litwy. Wroclaw, 1982. S. 149). С. Д.

151 У часи Литвина, та й пізніше, аж до XVII ст., у ВКЛ діловодство велося переважно на руській (староукраїнській) мові, і кирилична писемність дістала серед населення князівства, у тому числі і на етнографічно литовських землях, широке поширення. С. Д.

152 Ескулап — у Древньому Римі (з III ст. до н.е.) бог лікування (відповідає грецьк. Асклепію). А. X.

153 Див: «Juk ir ignis (ugnis) ir unda (vanduo), aer (oras), sol (saulė), mensis (mėnesis), dies (diena), noctis (naktis), ros (rasa), aurora (aušra), deus (dievas), vir (vyras), devir t. y. levir (dieveris), nepotis (nepotis, anūkas), neptis (anūkė), tu (tu), tuus (tavas), meus (mano), suus (savo), levis (lengvas), tenuis (tévas), vivus (gyvas), juvenis (jaunas), vetustus senis (senas), oculus (akis), auris (ausis), nasus (nosis), dentes (dantys), gentes (gentys), sta (stok), sede (sėdėk), verte (versk), inverte (iversk), perverte (perversk), aratum (artų), occatum (aketų), satum (sėtų), semen (sėmenys, sėkia), lens (lęšsis), linum (linai), canapum (kanapės), avena (aviža), pecus (pėkus, gyvulys), ovis (avis), anguis (angis), ansa (ąsa), corbis (gurbas), axis (ašis), rota (ratas), jugum (jungas), pondus (pundas), culeus (kūlė), callis (kelias), cur (kur), nunc (nünai), tractus (trauktas), intractus (itrauktas), pertractus (pertrauktas), extractus (ištrauktas), merctus (merktas), immerctus (imerktas), sutus (siütas), insutus (isiūtas), versus (verstas), inversus (iversas), perversus (perverstas), primus (pirmas), unus (vienas), duo (du), tres (trys), quinque (penki), sex (šeši), septem (septuni). Литовські відповідники латинських слів наведені за виданням: Mykolas Lietuvis. Apie totorių, lietuvių ir maskvenų papročius. Dešimt ivairaus istorinio turinio fragmentų // Verté Ig. Jonynas. Vilnius, 1966. P. 50. В. Матузова.

Деякі відповідники литовських слів латинським у трактаті Михалона дав Х. Гарткнох, повніший список їх представив M. Преторіус, залишивши без пояснень деякі слова. Є литовські переклади латинських слів і у виданнях Мірошника й Антоновича. Найбільш повний і правильний переклад латинських слів на литовську зроблений у виданні 1966 р. Він зроблений Іонінасом (порівн.: Hartknoch Ch. Selectae dissertationes historicae. 1679. P. 92—93; Pretorius M. Deliciae Prussiae. XVI, 6, 1971; Ročka M. Mykolas Lietuvius. Vilnius, 1988. P. 91—92; Zabulis Н. Op. cit. P. 181). И. С.

Версія про римське походження литовців була сформульована ще польським істориком Яном Длуґошем, який стверджував, що «мова в литовців латинська, з невеликими тільки змінами». На цій підставі він або його знайомі литовці, імовірніше всього, студенти Краківського університету, створили теорію про заснування Литовської держави вихідцями з Древнього Рима (Ochmański M. Op. cit. S. 21). Ця точка зору знайшла численних послідовників: її дотримувалися M. Меховський (Трактат о двух Сарматиях. С. 98), укладачі Хроніки Литовської й Жмойтської і Хроніки Биховця (ПСРЛ. Т. 32. С. 15, 128—129), M. Стрийковський, який наводить кілька варіантів цієї легенди (Stryjkowski M. O początkach... S. 48—79) і ін. Версія Михалона відрізняється від інших ретельним порівняльним аналізом основних понять латинської і литовської мов, свідчить про чудове володіння ним і литовською мовою і латиною, про його мовне чуття. Але відзначені збіги багатьох слів у литовській й у латині пояснюються тим, що вони походять від спільних індоєвропейських коренів, а литовська мова, як і латини, зберегла багато форм, втрачених в інших мовах індоєвропейської групи.

Зазначена теорія дістала поширення серед маґнатів і частини бояр — шляхти ВКЛ. Походження литовських князів і бояр від легендарного римлянина Палемона і його супутників повинне було довести стародавність Литовської держави, обґрунтувати його право на незалежне існування, підкреслити перевагу литовської шляхти над польською. Якщо вірити хроніці Биховця, литовські пани ще на з’їзді в Луцьку (1429 р.) заявляли «мы шляхта старая, римская», а поляки «были люди простые» і герби свої дістали від чехів «великими дары» (ПСРЛ. Т. 32. С. 153). Очевидно, версія про походження литовських князів від римської знаті поширювалася й на противагу претензіям московських князів на походження від імператора Авґуста, викладених у «Сказанні про князів володимирських». С. Д.

154 Цезар, Гай Юлій (102 чи 100—44 р. до н.е.), римський полководець, диктатор. У результаті його походів 58—51 р. до н.е. римлянами була завойована північна частина Галлії. Щоб позбавити галлів можливих союзників, Цезар двічі (у 55 і 54 р. до н.е.) починав експедиції в Британію і двічі (у 55 і 53 р. до н. е.) переходив Рейн. С. Д.

155 Флор, Луцій (чи Юлій) Анней (II ст. н.е.), римський історик. У творі «Епітоми», або «Дві книги витягів з Тита Лівія про усі війни за 700 років» (видані у Відні в 1511 р., у Кракові в 1515 р.), він виклав історію римських завоювань з найдавніших часів до початку I ст. н.е. Хоча праця Флора містить фактичні помилки, носить риторичний характер і являє собою компіляцію з Тита Лівія й інші історики, він дуже вплинув на європейську історіографію XV—XVII ст. Цей твір крім Литвина широко використовували Длуґош, Кромер, М. Бєльський, Стрийковський. С. Д.

156 Литвин помиляється, поміщаючи Плотели на березі Балтійського моря, що, очевидно, свідчить про його досить поверхневе знання географії Західної Литви — Жемайтії. С. Д.

157 Ятвяги — балтійське плем’я, споріднене з прусами та литовцям. Жили по середній течії р. Німану, у верхів’ях р. Нарева, у джерелах згадуються з кінця Х ст. У 1283 р. велика частина території ятвягів була захоплена хрестоносцями. Частина ятвягів пішла до Литви і порівняно швидко асимілювалася. С. Д.

158 «...роксоланів чи русинів». — Роксолани — антична назва одного із сарматських племен Поволжя і Приуралля, що раніше, до навали гунів у IV ст. н.е., жило в Причорномор’ї (Смирнов К. Ф. О погребениях роксолан // Вестник древней истории. 1948. № 1. С. 213—219). Про етнонім «русини» див. прим. 13. Литвин роксоланами та русинами називає предків білорусів та українців. С. Д., А. X.

159 Баскаки — чиновники монгольського хана, до обов’язку яких входили насамперед перепис населення, збір данини і доставка її в Золоту Орду. В Заліссі баскацька організація була створена в середині XIII ст. і очолювалася «великим володимирським баскаком». Жорстокість і сваволя баскаків неодноразово викликали повстання; найбільший розмах мало Тверське повстання 1327 р., незабаром після якого хани були змушені припинити надсилати до Залісся баскаків, доручивши збір данини безпосередньо князям (див.: Зимин А. А. Народные движения 20-х гг. XIV в. и ликвидация системы баскачества в Северо-Восточной Руси // Известия АН СССР. Серия: История и философия. Т. IX. 1952. № 1). С. Д.

160 Приписуючи литовським князям визволення руських земель від татар, Литвин виражав офіційну точку зору правлячих кіл ВКЛ,. сформульовану, зокрема, у «Літописці великих князів Литовських» (Пашуто В. Т. Указ. соч. С. 70—71). Входження наприкінці XIII — початку XIV ст. до складу Литовської держави центральних та північних земель колишньої Київської держави було результатом компромісу між литовськими князями і феодалами цих земель, змушеними шукати в Литві захисту від аґресії ординських ханів і хрестоносців, оскільки розорене Залісся ще не консолідувало сили для здійснення своєї загарбницької політики. Хоча замість данини татарам руські землі, що увійшли до складу ВКЛ, мали нести повинності на користь литовських князів, у цілому їхнє становище було сприятливішим, ніж залісських земель, що відчували усю вагу ординського ярма. Більш розвинуті, руські землі зберегли й у складі ВКЛ внутрішню єдність; були збережені і привілеї місцевих князів і бояр, давньокиївські юридичні норми й інші «старини». При цьому сама Литва зазнала потужного впливу руської культури, права, звичаїв (Хорошкевич А. Л. Исторические судьбы белорусских и украинских земель в XIV — начале XVI в. // Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское население и исторические судьбы восточного славянства. М., 1982. С. 69—150). Заслуговує на увагу і точку зору, висловлена І. Б. Грековим, згідно якій Вільно до прийняття литовськими князями католицтва було одним з потенційних центрів (поряд з Москвою і Твер’ю) підбиття руських князівств у єдину державу (Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений.. С. 17, 39, 41, 156; он же. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. М., 1975. С. 482—486). С. Д.

161 Аукштайтський князь Міндовґ (Міндауґас) (бл. кінця 30-х рр. XIII ст. — 1263 р.) об’єднав під своєю владою Східну і Західну Литву — Аукштайтію й Жемайтію, а також Чорну Русь з містами Новогрудком, Слонімом та Волковиськом. Прийняття Міндовґом католицтва (1251 р.) і коронація з благословення Папи королем Литви (1253 р.) були результатом його компромісу з Ливонським орденом, при цьому Міндовґ уступив Чорну Русь своєму зятю Волинському князеві Шварну Даниловичу і втратив контроль над Жемайтією. Після розгрому жемайтами хрестоносців біля оз. Дурбе в 1260 р. Міндовґ повернувся до язичества, уклав із кн. Олександром Невським союз проти Ливонського ордену і знову підкорив собі Чорну Русь. У 1263 р. Міндовґ разом із двома синами був убитий у результаті змови невдоволених представників племінної знаті на чолі з кн. Довмонтом (докладніше див.: Пашуто В. Т. Указ. соч.). Порушуючи хронологію, Литвин зображує коронацію литовського князя Міндовґа як акт, що завершує приєднання до Литви руських земель. У дійсності перераховані Литвином землі і міста за Міндовґа ще не підкорялися Литві. Волинська, Подільська, Київська, Сіверськая землі, північна частина Смоленського князівства з містами Торопцем і Білою були приєднані до ВКЛ лише в правління вел. кн. Ольґерда (див. прим. 35), а Вязьма і Дорогобуж були захоплені ВКЛ тільки при вел. кн. Вітовті (див. прим. 40). Новгород і Псков до складу ВКЛ не входили, а Великі Луки, у 1486 р. приєднані до Московської держави, якийсь час до цього знаходилися в подвійному литовському і новгородському підпорядкуванні. Литвин відбиває тут погляд великокнязівської канцелярії ВКЛ, досить звичайний для істориків Литви. М. Стрийковський, наприклад, вважає, що вел. кн. Вітовтом Новгород і Псков були приєднані до володінь литовських князів (Stryjkowski М. O początkach... S. 367—368). Порівн. ком. 115. С. Д.

162 Владислав II Яґелло (Ягайло) (бл. 1351—1434 — вел. кн. литовський з 1377 р., король польський у 1386—1434 р., засновник династії Яґеллонів (1386—1572). Був сином литовського князя Ольґерда. Унія Литви і Польщі, укладена в результаті його династичного шлюбу з королевою Польщі Ядвіґою, була спрямована не проти «ворога імені християнського», як стверджує Литвин, а проти аґресії, що загрожувала обом державам, Тевтонського ордена. С. Д.

163 Статут ВКЛ 1529 р. зберіг у ВКЛ рабів — «невольную челядь», що складала зазвичай безпосередню робочу силу двору феодала. Джерела рабства, відповідно до статуту, — походження від батьків-рабів, полон, заміна рабством страти за згодою обвинувачів і шлюб вільної людини з невільницею. Допускалася і не зафіксована в статуті самопродаж до рабства (за винятком голодних років), заборонялося перетворення на раби за борги (Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа, С. 148—153). Неволя була обмежена статутом 1566 р. і знищена, за винятком неволі військовополонених, статутом 1588 р.; значна частина колишньої невільної челяді, особливо у великокнязівських маєтках, отримала невеликі земельні наділи і перетворилася в кріпаків-городників (Похилевич Д. Л. Крестьяне Белоруссии и Литвы в XVI—XVIII вв. Львов, 1957. С. 76—82). С. Д.

164 Йдеться про право феодалів ВКЛ на вотчинну юрисдикцію. Див. прим. 132. С. Д.

165 «...ми беремо податки на захист держави ...обходячи власників землі.» — Литвин, мабуть, має на увазі серебщину. Ця грошова подать, призначена для нестатків оборони держави, у XVI ст. стягувалася у ВКЛ із панів і шляхти лише з їхньої згоди. Постанови про її збір приймалися сеймом ВКЛ у 1522, 1529, 1534, 1540, 1542 р. Як правило, податок стягувався і з підданих-феодалів ВКЛ, і з городян, і з духівництва, а в деяких випадках (у 1529, 1534 р.) — и із селян великого князя. Серебщина стягувалася з сохи або з визначеного числа селянських «служб», але платили її (хоча й у зменшеному розмірі) і городники і безземельні люди, які володіли будинками. Розмір обкладання міст визначався в залежності від їхнього економічного стану. У 1529 р., наприклад, Вільно мало заплатити 1500 коп грошів, Ковно — 30 коп грошів, містечко Мости — 3 коп грошів і т.п. Сейм 1551 р. знову прийняв постанову про серебщину, але, хоча через неврожай сплата була перенесена на 1552 р., а потім на 1553 р., значна частина шляхти ухилилася від неї (Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа. С. 28—35). С. Д.

166 «...початий вимір усіх земель і ріллей, [що належали] як шляхті, так. і простому люду». — Цілком ймовірно, Литвин має на увазі волочну поміру, уперше застосовану ще вел. кн. Вітовтом на землях Підляшшя — території по берегах середнього Бугу, що була приєднана до ВКЛ, але зберегла значні сліди польських звичаїв і норм. Цю же систему використовував і Сиґізмунд I (1506—1548 р.), а його дружина королева Бона провела волочну поміру у своїх маєтках, отриманих від чоловіка в Пінському, Клецькому, Городецькому, Кобринськом староствах (Любавский М. К. Очерки истории Литовско-Русского государства. С. 242). Але широкомасштабна операція по проведенню горілочної поміри в маєтках великого князя і їхньому розмежуванню з приватними маєтками була почата у ВКЛ у 1557 р., після видання Сиґізмундом II Авґустом «Уставы на волоки», що визначив принципи проведення поміри і повинності селян і іншого населення, що одержувало волоки (див.: Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа). У ході поміри ділянка землі, де містилося село, розподілявся на три поля, а кожне поле — на однакові смуги по 11 моргів (бл. 7,12 га). Кожен двір одержував ділянки в трьох полях, що складало волоку (бл. 21, 35—21, 36 га). Однак вимір у волоках великокнязівських, а потім і приватних земель, так і не призвело, усупереч надіям Литвина, до оподаткування землевласників пропорційно площі їхніх володінь. С. Д.

167 «...на прикладі Тамари і Ревекки». — Ревекка, дочка Вафуґла Арамеянина з Месопотамії, дружина Ісаака, сина Авраама і Сари, народила двох близнюків Ісава і Якова (Бут. 25). Тамара, дружина Хіра, народила після його смерті двох синів-близнюків Фареса і Зара від батька Хіра, Юди, сина Лії та Якова (Бут. 38). И. С.

168 Іс., 3. А. X.

169 «...у придане жінці призначається визначена частина спадщини». — Права дочок шляхти на спадкування родового майна підтвердила 9 стаття III роздягнула статуту ВКЛ 1529 р. Але основним правом жінок привілейованих станів у ВКЛ було право на придане і «віно» — забезпечення чоловіком на своїх маєтках і іншому майні суми, що у два рази перевищувала розмір отриманого приданого. Запис «віна» була узаконена ще привілеєм литовським боярам 1413 р. Придане було обов’язковим і могло стягуватися по суду. Позбавутися його шляхтянка могла, лише вийшовши заміж без згоди батьків або старших родичів або образивши матір. Але розміри приданого звичайно були менше частки синів, при цьому родичі намагалися заміняти земельні володіння грошима. Стаття, що згадується Литвином 7, IV розділу статуту 1529 р. забезпечила за дочками на випадок смерті батьків придане в розмірі чверті всього сімейного майна; але при житті батьки могли самі призначати розмір приданого, з тим, однак, щоб придане у всіх дочок було одного розміру (Валиконите И. М. Социально-экономическое и правовое положение женщин в Великом княжестве Литовском (конец XV — первая половина XVI в.) и его отражение в первом Литовском статуте. Автореф. канд. дис. Вильнюс. 1978. С. 7—10). С. Д.

170 Ослам Солтан — див. прим. 69.

171 Омельдеш — ім’я, мабуть, походить від «імельдеш» — термін, що ним обозначали молочного брата. М. У.

172 «...Сорок Татар». — Сороктатари (Keturiasdesimt Totoriu) на початку XVI ст. — Кирклени — у наш час селище в 16 км від Вільнюса. Перші поселення татар у Литві виникли після успішного походу Вітовта проти Заволзької орди в 1397 р. Полонені татари були приведені до Литви, оселені в околицях Вільно і Трок, переважно по ріці Вакі (літ. Воке). Незабаром татарські поселення виникли і на білоруських землях (під Гродно, Новогрудком, Ошмяной, Лідой, Оршей, Мінськом, Клецьком та ін.), під Смоленськом, потім і на Волині. Нащадки полонених і добровільних переселенців (союзних литовським князям ординських царевичів і мурзів і їхніх загонів, що знайшли притулок у Литві), звичайно називаються в історіографії литовськими татарами, увійшли до складу служивих людей ВКЛ, користалися в судових і майнових справах шляхетскими правами, володіли землею і кріпаками, але через своє віросповідання не дістали права брати участь у сеймиках і сеймі. У першій половині XVI ст. більшість татар у ВКЛ слов’янізувалося, що звичайно пропонується змішаним шлюбам, офіційно забороненим через наполегливу вимогу католицького духівництва лише в другій половині XVI ст. Вже на початку XVI ст. литовські татари дотримувалися одношлюбності (Докладніше див.: Думiн С. У., Канапацкiй I. Б. Беларускiя татары. Минулае i сучаснасць; Kryczyński S. Tatarzy litewscy. Warszawa, 1938). Згадуване Литвином шляхетське село Сорок Татарів відноситься, очевидно, до числа найдавніших татарських поселень у Литві, створених ще за Вітовта. Його назва виникла, мабуть, у зв’язку з поселенням на цьому місці великої групи татар. По перепису литовського війська 1528 р., сороктатарські (кирклянські) татари виставляли. у татарський прапор Трокського воєводства 26 чоловік (РИБ. Т. 33. 1915. Ст. 112—113), а в ревізії татарських маєтків ВКЛ 1559 р. поіменно названі 119 татар-чоловіків (включаючи дорослих синів татар-землевласників) (ЦГАДА. Ф. 389. Ед. хр. 569. Л. 270—300). Використана Литвином легенда про їхнє походження від спільного предка, очевидно, відбиває традицію спільної родоплеменної належності, принесену предками жителів Сорок Татар із Золотої Орди. Існували у ВКЛ татарські стяги-хорунжества (Найманське, Юшинське, Ялоґрське, Баринське, Кондрацьке та ін.), чиї назви походять від назв золотоординських улусів (найман, ушин, ялоґр, барин, конграт), спадково очолювані представниками татарської аристократії, традиційно (у більшості випадків, мабуть, — з моменту поселення у ВКЛ) поєднували визначені групи татар. Зокрема, жителі Сорок Татар і багатьох інших татарських околиць Трокського воєводства входили до Юшинського хорунжества (докладніше див.: Думiн С. У., Канапацкiй Б. Указ. соч.). С. Д.

173 Посилання Литвина на Священне писання вірні. А. X.

174 Крено — термін, що у Жемайтії позначав викуп нареченої нареченим, виплачуваний ним батькам нареченої. У цьому значенні єдиний раз згаданий Михалоном. Подібна плата відома й у древній Латвії. Пізніше, як свідчать документи, що відносяться до 1553—1711 р., значення терміна змінилося. «Крено» у Жемайтії стали одержувати не батьки, а хазяїн залежного (велдомого), людини, дочка якого виходила заміж. К. Яблонскис вважав «крено» одним з різновидів дарунка, яким робили почесть батькам нареченої. «Крено» можна порівняти з так званим «поклоном отповеданья», що сплачується паном людиною, яка іде від нього. Різновиди подібного мита існували й в інших частинах ВКЛ під назвою куниця. З посиленням покріпачення мито стали стягувати з батьків нареченої, оскільки феодалу було легше одержати його від своїх селян. Певну подібність це мито мало з руською весільною «куницею» і з польською «куною». (Jablonskis К. Lietuviški žodžiai Lietuvos didžiosios kunigajkštystés oficialiųjų raštu kalboje ir jų reiksme Lietuvos kultūros ir visuominés istorijai // Jablonskis K. Op. cit. P. 272; Валиконите И. М. Указ. соч. С. 19; Lesinski В. Wielkopolska «kuna swadziebna» z XIII wieku // Czasopismo prawno-historyczne. T. XXX, z. 2. 1978. S. 203—212). И. С.

175 Посилання Литвина не зовсім точне. Див.: Еклезіяст, 7, Сирах 25. А. X.

176 «...однак у нас належать їм формеці... які варто довіряти лише сильним духом чоловікам». — Про право шляхтянок успадковувати родові маєтки див. прим. 169. Удови шляхтичів успадковували «віно», а якщо чоловік не залишав заповіту або заповідав опіку над малолітніми дітьми дружині, то до їхнього повноліття вдова, згідно 6 ст. IV розд. статуту 1529 р., ставала на чолі родини і верховним розпорядником сімейного майна. Але у випадку повторного виходу заміж удова втрачала право на сімейні маєтки, зберігаючи лише «віно». Спочатку, як відзначалося, розмір «віна» мав удвічі перевищувати придане, пізніше було обговорено, що «віно» не може складати більш третини вартості маєтків чоловіка (Валиконите И. М. Указ. соч. С. 9—12). При укладенні шлюбів між представниками маґнатства ВКЛ розмір «віна» міг бути дуже великий. Так, наприклад, значні володіння після смерті Станіслава Гаштольда зберегла його вдова Барбара, уроджена Радзивілл, з якою у 1547 р. таємно обвінчався Сиґізмунд II Авґуст (1520—1572), ще будучи литовським великим князем (з 1529, реально з 1545), у з 1548 р. польський король, коронований у 1550 р. Виступ Литвина проти права вдів успадковувати земельні угіддя, очевидно, може служити додатковим арґументом проти точки зору, що ідентифікує М. Литвина з М. Тишкевичем, який суттєво поправив своє матеріальне становище в результаті шлюбу (у 1533 р.) з вдовою князя М. Л. Глинського (Юргинис Ю. М. Посольство Михаила Литвина у крымского хана в 1538—1540 гг. // Россия, Польша и Причерноморье в XV — XVIII вв. М., 1979. С. 88). С. Д.

177 Звичай, що існував у поганській Литві, видавати дочок бояр заміж тільки за згодою великого князя був зв’язаний з визнанням права жінок успадковувати землю. Санкціонуючи їхні шлюби, великий князь зберігав за собою контроль над переходом земель в інші руки (у спадщину чи у вигляді приданого) і, отже, по виконанні військової служби. За привілеєм Ягайла 1387 р. право вільно видавати дочок заміж одержали бояри-католики; вел. кн. Сиґізмунд Кестутович у 1434 р. надав це право і православним боярам. У статуті 1529 р. (розд. IV, ст. 15) шляхтянці надавалося право виходити заміж по своїй волі, але на практиці обов’язковим була згода батьків чи родичів, інакше вона позбавлялася приданого (Валиконите И. М. Указ. соч. С. 13). С. Д.

178 Сакони (Sacones) латинізована форма прізвища Саковичі, похідна від Сака (Sak). Уперше литовський боярин Станіслав Сак згаданий в акті городельскої унії 1413 р. з гербом Помян. Він відомий також у документах 1432 і 1433 р., в останньому виступає як староста дубинський. Найбільш відомий серед Саковичей Андрій Сакович, що був старостою трокським, намісником смоленським і полоцьким, трокським воєводою в 1458—1465 рр. Його син Богдан Андрушкович Сакович займав посади намісника брацлавського, королівського і земського маршалка, трокського воєводи. Литовський боярин Ян Довґирд і його нащадки також користувалися печатками з гербом Помян. Довґирд представляв з іншими боярами литовську сторону при оголошенні Віленської унії 1401 р.; у 1424 р. він був двірним маршалком Вітовта, займав також при ньому староство в Кам’янці Подільському. При Сиґізмунді Кейстутовичі став віленським воєводою і продовжував займати цю посаду при Казимирі. У XVI ст. рід Помян стає третьорозрядним. Земельні володіння литовських шляхтичів герба Помян знаходилися біля середньої Вілії і великих литовських озер. Вони сусідили з володіннями Сунигайловичей та Свірських, у тих і в інших був герб Лисиць. Сунґайлоны (Sungailones), латинізована форма, похідна від Сунигайла. Уперше Сунигайла, один з видатних діячів з оточення Вітовта, згаданий у договорі 1398 р. при Вітовті в Гродно як староста ковенський. Він брав активну участь у політичних подіях, з доручення Вітовта в 1409 р. відправився з посольством до великого маґістра Ордена. Після унії в Городлі одержав герб Лисиць і став трокським каштеляном. Земельні володіння Сунигайловичей у XV ст. займали велику територію по берегах ріки Вілії, на північний схід від Вільни між Ошмяною та Швентянами. На сході вони межують з володіннями Свірських, які також мали герб Лиса (Semkowicz W. O litewskich rodach bojarskich, zbratanych ze szlachtą polska w Horodle // Lituano-slawica poznaniensia. T. III. Poznań, 1989. S. 41—48; Kelma E. Ród Sakowiczów i jego majętności w XV w. i pierwszej polowie XVI w. // Ibid. S. 156—157.). И. С.

179 Гедимін — литовський князь з 1316 по 1341 р., з іменем якого зв’язується розширення і зміцнення князівства. А. X.

180 В цьому уривку І. І. Лаппо побачив свідчення організації Вітовтом системи стратегічних доріг і фортець, не схожих на римські чи сучасні дороги. Шляхи Вітовта, навмисно приховані, проходили в глухих лісах чи по ненаселеній місцевості. Про діяльність Вітовта по будівництву мостів уперше згадано в законах Казимира 1468 р., що наказують забрукувати свої ділянки тим, хто це робив при Вітовті: «А також и где которыи мосты мощивали за дядю нашего, за великаго князя Витовта...» (див.: Lappо J. J. Istorinė Vytauto reikšmė // Praeitis. T. II. Kaunas, 1933. Р. 53—54; Древнейшие государства на территории СССР. 1988—1989. М., 1991. С. 340). Спогади про походи Вітовта наприкінці XIV ст. Ст. Олександрович побачив і в написі про перемоги цього великого князя над татарами на збереженому фрагменті карти Ваповського Південної Сарматии, де в районі Середнього Дніпра зображено укріплений табір, а напроти нього — татарські вершники з луками (Gębarowicz В. Póczątki malarstwa historycznego w Polsce. Wroclaw, 1981. S. 21; Alexandrоwicz St. Rozwój kartografii Wielkiego Księstwa Litewskiego, Poznań, 1989. S. 96.). И. С.

181 «...знищені ціпками литвинов». — Цей сюжет відбитий у Хроніці Биховця, що містить повідомлення про похід Ягайла на Польщу. Нібито, коли литовці переплили через Віслу біля Завихоста, тримаючись за кінські хвости, Ягайло сказав: «Не потрібно нам (за допомогою) гармат захоплювати це місто». Він наказав кожному воїну кинути в місто по ціпку, після чого Завихост був спалений. З деякими відмінностями про те саме повідомляв і Стрийковський. У нього на першому плані — фігура Радзивілла, який згідно Стрийковському, запропонував усьому війську переправитися через Віслу уплав, тримаючи за хвости коней; по його ж (а не Ягайла) ініціативі місто було закидавши ціпками і спалене (ПСРЛ. Т. 32. С. 143—144; Stryjkowski M. О początkach... С. 299—300; Idem. Kronika... T. II. S. 68; Улащик Н. Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. М., 1985. С. 104—105). И. С.

182 «Адже вони не чекали оголошення війни чи грубого вторгнення... // нападали на стольний град московитів Москву перед Великоднем і там з переможеними ворогами укладали мир». — Звістку про легендарний похід Ольґерда на Москву на Великдень (Великий день) Михалон міг почерпнути з літописів. У збережених списках у літописах Биховця та Євреїновському похід не датований. У Стрийковського в «Початках» він невірно віднесений до 1333 р. (Ольґерд став великим князем у 1345 р.), у «Хроніці» — до 1332 р., перекручене ім’я князя Дмитра Донського (тут він названий Дмитро Сімечко), у Хроніці Литовській й Жмойтській, де нерідкі хронологічні помилки, похід, описаний під 1375 р. Відповідно до Хроніки Биховця та Євреїновського літопису, Дмитро Іванович безпричинно розірвав мир з Литвою, надіславши знаки війни — вогонь і шаблю — з повідомленням, що буде в землі Ольґерда «по красной весне и по тихому лету (тут і нижче цитати наводяться за Євреїновським списком. — И. С.)». У відповідь Ольґерд послав запалену губку зі словами: «...у нас в Литве огонь есть... А яз у него буду на Велик день и поцелую его красным яйцом, щитом и с сулицею, а божиею помощиею к городу Москве копие свое прислоню». Після цього Ольґерд із литовськими і руськими загонами виступив з Вітебська в похід, що увінчався успіхом. Дмитро, який виходив з боярами з церкви, побачив полки Ольґерда на Поклінній горі і поспішив укласти мир. Ольґерд на знак перемоги і слави «копие свое к городу прислонил». Згідно Стрийковському, який знав цю версію, а також за Хронікою Литовською й Жмойтською, автор якої використовував Стрийковського, Ольґерд зламав спис об стіну. Крім згадок про час походу (Великдень) маються й інші сліди впливу літописних розповідей на Михалона. У літописній версії Ольґерд енергійними діями випередив Дмитра Івановича; вибір незвичайного для походу часу (провесни) підкреслює військову доблесть Ольґерда, «ибо не тот воин, что времени подобного (зручного) воюет...» Литовські воїни в Михалона «не чекали... грубого вторгнення чи ворога сприятливого літнього часу...» Стрийковський у «Хроніці», а також Хроніка Литовська й Жмойтська повідомили, що для цього походу Ольґерд побудував дорогу, ведучи її крізь «болота и старины». А. І. Рогов відзначив, що аж до початку XIX ст. про один з історичних походів Ольґерда існували перекази в маєтку Стаклицях над р. Берузою у Полоцькому повіті. Місцеві жителі показували насипні бугри, які називали Ольґердовою дорогою, а в лісі — древні окопи, оточені болотом («столице») і прохід до них («князево місто») (ПСРЛ. Т. 32. С. 140; Т. 35. С. 60—61, 223—224, 235; Stryjkowski М. O początkach... S. 36, 42, 260—262; Рогов А. И. Русско-польские культурные связи... С. 174—177). И. С.

У дійсності жоден з «московських» походів Ольґерда (у листопаду 1368 р., у листопаду — грудні 1370 р. і влітку 1372 р.) не збігався за часом з цим святом (История Москвы. Т. I. С. 49). При оцінці військових експедицій Ольґерда на Москву Литвин, очевидно, слідує традиційній версії, що зберігалася в правлячих кіл ВКЛ; насправді ці походи, навіть перший, несподіваний і найпотужніший 1368 р., по суті не принесли литовському князю успіху: узяти Москву йому так і не вдалося. С. Д.

183 Іван, ти спиш, [а] я труджуся, зв’язуючи тебе... — Забулис побачив у цих словах прислів’я, і як паралель, хоча і приблизну, навів таке: «Узяли як Мартина з гулянки; і гості не знали, як хазяїна зв’язали» (Zabulis Н. Ор. cit. Р. 179, п. 17. Р. 203). И. С.

184 В битві біля Могача 1526 р. король Людовик був розбитий турецькими військами, а сам потонув, рятуючи втечею. Порівн. ком. 60. С. Д.

185 На самому початку Тринадцятилітньої війни з Тевтонським орденом (1454—1466 р.), 18 вересня 1454 р. польське військо на чолі з королем Казимиром IV (про нього див. прим. 114) при облозі фортеці Хойниці, вступивши в битву з підкріпленням, що надійшло до обложених, було зненацька атаковане гарнізоном фортеці, що здійснювали вилазку. Атака змішала ряди польського війська, значну частину якого складало шляхетське ополчення, ним опанувала паніка, і воно кинулося у втечу. Спроби короля з жменькою рицарів зупинити втечу не увінчалися успіхом. За повідомленням Длуґоша, Казимира силоміць повели з поля бою рицарі з його особистої варти, які врятували короля від полону (Воguсka M. Kazimierz Jagiellończyk i jego czasy. Warszawa, 1981. S. 78—80). Хоча ВКЛ ухилилося від війни з Орденом, короля супроводжували деякі литовські феодали, і саме їм литовська традиція приписувала порятунок Казимира. Згідно переказу, один з литовців, предок маґнатської родини Воловичів Юрій Віл, віддав Казимиру свого коня і прикривав його відступ, відстрелюючись від німців з луку, за що одержав від короля значні дарування в Гродненському повіті (Stryjkowski M. O początkach... S. 482—490). С. Д.

186 Про намісницьке керування містами в Московській державі див.: Зимин А. А. Наместническое управление в Русском государстве второй половины XV — первой половины XVI в. // ИЗ. Т. 94. 1974. Л. X.

187 Про виконання наближеними московських великих князів посольств за свій рахунок див. також: Герберштейн. С. 73—74, 298. А. X.

188 Діян. XXIV. Я. С.

189 «...вони незабаром розносять звістки». — «Ходити в підводу» було стародавньою державною повинністю всього населення ВКЛ. Давати підведення для посланців великого князя були зобов’язані і селяни і міщани. Згодом ця повинність перетворилася в сеньйоріальну. Для селян у великокнязівських маєтках вона зводилася до обов’язку по черзі доставляти належне від них зерно та інші продукти до Вільно чи до іншого центру господарської адміністрації і до поїздок у границях маєтку для задоволення поточних нестатків двору. Тяжкість цієї повинності для селян і зловживання адміністрації призвели до того, що поступово в ряді маєтків її замінили грошима, що було вигідніше і скарбниці і селянам (Похилевич Д. Л. Указ. соч. С. 32—33). В другій половині XVI ст. від натуральної підвідної повинності були звільнені і міщани багатьох міст, що сплачували натомість спеціальний збір (Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа. С. 445). Про ямську службу в Московії див.: Герберштейн. С. 122—123. Порівн.: Гурлянд И. Я. Ямская гоньба в Московском государстве до конца XVII в. Ярославль, 1900. В Московії вживався термін «ям» (з північно-тюркської мови), що спочатку позначав повинність виконання поштової служби, а згодом — грошовий збір для цієї мети (Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т. III. Стб. 1658). С. Д.

190 «...таємно передають своїм наші плани...» «...доставляв своєму князю копії постанов, договорів, указів». — Про розвідувальну діяльність при Івані IV повідомляв також і Штаден. Звертаючись до німецького імператора, він просив, щоб його опис не переписували, оскільки «великий князь не шкодує грошей, щоб дізнаватися, що діється в інших королівствах і землях. І все це робиться в глибокій таємниці» (Штаден Г. О. О Москве Ивана Грозного. Записки немца опричника. Л., 1925). И. С.

191 Цікаво, що Литвин цитує книгу Ісуса, сина Сирахова (XII, 10, 12), що входить до складу тільки православної Біблії. С. Д.

192 Говорячи про втрату ВКЛ Сіверських земель і замків, Литвин має на увазі події кінця XV — початку XVI ст. У 1500 р. визнали владу Москви князі Новгород-Сіверський, Рильський та Радогощі В. И. Шемячич, А. С. Стародубський та ін. Коментуючи Литвина, К. Мірошник припускає, що говорячи про Ossomacitz, Литвин має на увазі Вязьму, розташовану на р. Осьмі й узяту в 1494 р. московськими військами під командуванням кн. Данила Васильовича Щени (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Ч. I. Киев, 1890. С. 46). Але імовірніше, що Ossomacitz — це перекручена назва володінь кн. Василя Івановича Шемячичя. С. Д.

У Хроніці Литовській й Жемойтській зустрічається написання імені Василь Іванович Осемянович (чи Осмянович, Осимитчич) замість Шемячич. Хроніка Биховця містить повідомлення про перехід князів Семена Івановича Можайського і Василя Івановича Шемячичя з усіма містами: Черніговом, Стародубом, Гомелем, Новгород-Сіверським, Рильськом на службу до Московського князя (ПСРЛ. Т. 32. С. 99, 166, див. також с. 165). Стрийковський називає Шемячичя Osiemiaczyc і Osiemiatczyc (але іменує його не Василем, а Семеном) (Stryjkowski M. O początkach... S. 553, див. також с. 659; Idem Kronika. Т. 2. S. 308—309). Тут князь Шемячич названий вірно Василем. И. С.

193 «...Вільна згоріла дотла» — пожежа, що знищила значну частину литовської столиці, у тому числі Нижній замок і кафедральний собор, що згадується, св. Станіслава, відбувся не в 1529, а в 1530 р. (Ваlinski M. Historia miasta Wilna. Wilno, 1836. S. 77). С. Д.

194 Станіслав «із Щепанова» (бл. 1030—1079), єпископ краківський з 1071 р.; виступав на підтримку вельмож-супротивників короля Болеслава Сміливого; убитий по наказу короля. Канонізований у 1257 р. Культ св. Станіслава був важливим елементом ідеології об’єднання польських земель у період роздробленості. Собор св. Станіслава був споруджений у Вільно після прийняття Литвою католицтва в 1387 р. С. Д.

195 В битві під Оршею 8 вересня 1514 р. польсько-литовські війська під проводом Костянтина Острозького розгромили московське військо, що його очолював Іван Андрійович Челяднін. Ця перемога розглядалася при яґеллонському дворі як реванш за втрату в тому ж році Смоленська (Граля И. Мотивы «оршанского триумфа» в ягеллонской пропаганде // Проблемы отечественной истории и культуры периода феодализма: Чтения памяти В. Б. Кобрина. M., 1992. С. 46—50), однак не призвела до досягнення поставленої мети — Смоленськ залишився в складі Московської держави. Пропаґандистська кампанія, розгорнута королем і численними польськими політичними діячами, поетами і художниками, була розрахована на розрив московсько-імперського союзу. А. X.

Бій під Оршею (без назви місцевості) згадана як «Велика битва» у Панегірику Деодата Септенія віленскому канцлеру Альбрехту Мартиновичу Гаштольду при описі його переможного походу на Великі Луки. (Lazutka S., Gudavičius E. Deodato Septennijaus Goštautų «Panegirika»., P. 83, 85, 87). И. С.

196 Д.О. Мірошник, коментуючи це місце, припустила, що Литвин мав на увазі р. Турью, що впадає в Прип’ять ще в її верхів’ї, або р. Уборт, що впадає в Прип’ять неподалік від Турова (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Ч. 1. С. 51). Насправді йдеться про р. Прудок, правому притоку Прип’яті (25 км), що протікає по території сучасного Мозирського району Гомельської обл. Білорусі.

197 Десна — ліва притока Дніпра, Сейм — ліва притока Десни, Сож — ліва притока Дніпра, Березина, Прип’ять — праві притоки Дніпра, Словічна — права притока Прип’яті, Уша — права притока Прип’яті чи Березини, Тетерів — права притока Дніпра, Рпев (можливо Рпень, Ірпінь) — права притока Дніпра, Вехра (нині Вихру) — права притока Сожа, Пропасти — права притока Сожа, обидві останні згадуються в книзі Великому Кресленню, Іпуть — ліва притока Сожа, Друть — права притока Дніпра, Бобр — ліва притока Березини, Птичь, Случ — ліві притоки Прип’яті, Ореса — права притока Птичі, Стирь, Горинь — праві притоки Прип’яті, Піна — ліва притока Псела, більш імовірно, що тут мається на увазі Піна, ріка басейну Прип’яті, у верхній течії складова частина Дніпровско-Бузького каналу. При своєму впадінні в Прип’ять вона утворює мережу рукавів (біля Пінська), один з них через 12 км під тією же назвою впадає в Ясельду; через розгалуженість річкової мережі в цьому районі в її позначенні не було однаковості. Згадана Литвином Титва не ідентифікована. (Книга Большому Чертежу. М.; Л., 1950; Максимович Н. И. Днепр и его бассейн. Киев, 1901). И. С.

198 Мається на увазі Хаджибеїв лиман у міцності Хаджибей (суч. Одеса). С. Д.

199 На жаль, Литвин не навів назв дніпровських порогів. У різних джерелах число порогів різниться. Згадування про них є вже у творах Костянтина Багрянородного. И. С.

200 За Кременчуком сплав був утруднений, пороги ж починалися нижче за течією. У Кременчука, де знаходилася споруджена Вітовтом фортеця, купці розвантажували судна, частину товару продавали, а частину везли далі на возах. У такий спосіб географічне положення сприяло розвитку міста. Кременчуцький брід часто використовували татари, що здійснювали походи на Україну і Польщу. Названі Михалоном переправи Запроторив і Гербедеїв Ріг іншим джерелам не відомі. Мишурин Ріг знаходився на шляху в Запоріжжя по так званому Чумацькому шляху і з кінця XVII ст. вважався однією з головних переправ. Кичкаська (від тюркського коч-ког — прохід) переправа, розташована вище острова Хортиця, була відома Костянтинові Багрянородному, Лясоті та Боплану. У місці впадіння в Дніпро його лівої притоки Кичкаса ріка звужувалася до такого ступеня, що її легко перелітала пущена стріла. Зручною була Таванська переправа біля острова Тавані, оскільки Дніпро і його ліва притока Кінська вода були тут неширокими і спокійними, так що їх можна було легко переплисти. Ця переправа знаходилася на відстані не більш одного дня шляху з Криму. Михалон кілька разів згадує Таванський перевіз (Товань), де в часи Вітовта знаходилася митниця (Вітовтова баня). Розташована проти острова Бургунського однойменна переправа (Бурхун) була не дуже зручною, тому що тут треба було переходити Конку, і двічі ріку Дніпро. Тягинська переправа (Тягиня) знаходилася біля устя ріки Тягинки, Очаківська (Очаків) біля устя Дніпра (Эварницкий Д. И. Вольности запорожских казаков. Спб., 1890. С. 234—239; Serczyk Wł. Na dalekiej Ukrainie. Dzieje Kosaczyzny do 1648 r. Kraków, 1984. S. 15, 17, 19, 21; Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy, Warszawa, 1972.); Гійом Левассер де Боплан. Опис України. Kиїв. 1990. (Ч. II). С. 42, 45—47, 151, 160) И. С., А. X.

201 «...він струменіє молоком і медом...» — Земля, у якій течуть молоко і мед, як символ достатку землі обітованої Ханаанськой згадується в Біблії (Моїс., IV; Числа 13, 16; V Второзакон, 26). Цей образний вислів був відомий польській писемності XV—XVI ст.; так воно зустрічається в Яна Остророга при прославлянні родючості Польщі і Литви. Стрийковський уживає його в розповіді про природні багатства Сіверської землі (Humanizm i reformacja w Polsce. Lwów, 1927. P. 57; Stryjkowski М. O początkach... S. 234; Serczyk Wł. Op. cit. S. 22). И. С.

202 «...поета Овідія... він жив у вигнанні в цій частині Понта». — Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. — 18 р. н. е.) римський поет епохи імператора Октавіана Авґуста; наприкінці 8 р. н.е. був засланий на берег Чорного моря в м. Томи (суч. Констанца, Румунія), де і помер. Легенда про походження назви Овідієва озера під Акерманом від імені Овідія зберігалася в XIX ст. і була відома А. С. Пушкіну. У дійсності первісна назва цього озера в перекладі з молдавського означає «озеро овець» і було дано йому, очевидно, місцевими пастухами (Формозов А. А. Пушкин и древности. М., 1979. С. 51—56 и др.). С. Д.

203 Ця теорія існувала й у XVII ст. Зі спростуванням думки про те, що Київ — це гомерівська Троя, виступив віленський пастор Іоанн Гербіній, який 1675 р. випустив книгу «Підземний Київ» (Religiosae Kijovensis crypte sive Kijovia subterranea. Jenae, 1675). С. Д.

204 «...місце називається нині Торговиця». — Описуючи причини переселення італійців у Литву, Стрийковський згадує про володіння ґенуезців у Тавриці, нині зайнятих татарами і турками. Він згадує і залишки старих стін у «Диких полях», де, на його думку, раніш жили греки, а зараз татарин стріляє диких коней. Серед інших руїн він називає Тарговиську, старе місто, що зруйнувалося, у «полях за Києвом у напрямку до Перекопу» (Stryjkowski М. O początkach... S. 87.). И. С.

205 Знак на митниці — очевидно, мова йде, про товарні пломби типу так званих дрогичинських (Eршевский Б. Д. Дрогичинские пломбы. Классификация, типология, хронология: по материалам собрания Н. П. Лихачева) // Вспомогательные исторические дисциплины. Л., 1985. Т. XVI). А. X.

206 «...Вітординською банею». — Очевидно, помилка. Литвин має на увазі Вітовтові бані (Vitovdinum). Останні (balneum Vitoldi) відзначені на Радзивіллівській мапі 1613 р. нижньої течії Дніпра в двох місцях — на лівому березі ріки приблизно за 40 км до устя і на березі лиману між устями Дніпра й Бугу (Alexandrowicz St. Op. cit. Wyd. II. S. 95—96). И. С.

207 «...закон, що називається осменництво». — Посада осмника (осменника), що збереглася в Києві, була відома ще в Київській Русі і згадується в Руській Правді та інших законодавчих пам’ятках. Наприкінці XV—XVI ст. осменники призначалися київськими воєводами. До їхніх обов’язків входив збір мита з товарів; відповідно до статутної грамоти київським міщанам вел. кн. литовського Олександра 1499 р., осменники судили купців, козаків і міщан за сварки, дрібні крадіжки, провини проти моральності (АЗР. Т. I. С. 145, 194; РИБ. Т. 27. Спб., 1910. Стб. 547—548 і ін.). С. Д.

208 «...там дуже легко набрати багато добрих воїнів». — Уже наприкінці XV — у першій половині XVI ст. утеча селян на малонаселені, а часто пустельні східні і південні околиці Подолії і Київщини, особливо з Галичини, Західної Подолії і з Волині, набуло характеру масового переселення. У середині XVII ст. польський історик С. Грондський так писав про це: «Ті з руського народу, хто не хотів терпіти ярмо і владу місцевих панів, ішли в далекі краї, на той час ще не заселені, і завойовували собі право на волю» (История Украинской ССР. Т. 2. Киев, 1982. С. 174). Вони називали себе вільними людьми — козаками, і з них надалі оформилося українське козацтво з його особливим укладом життя і військовою організацією. Наприкінці першої половини XVI ст. виникла Запорізька Січ. Відступаючи під натиском феодалів, козаки колонізували степові простори до півдня від дніпровських порогів. Старости прикордонних замків, щоб зміцнити гарнізони, уже на початку XVI ст. приймали козаків на службу, використовуючи їх для відбиття татарських набігів; створювали свої власні загони і багато великих феодалів України. С. Д. Порівн.: Stokl G. Die Entstehung des Kosakentums. Munchen, 1953. A. X.

209 «...бути похованими тут». — Києво-Печерський монастир був заснований при кн. Ярославі Мудрому в 1051 р. Штучно створені печери, яким монастир зобов’язаний своєю назвою, були в давнуну місцем проживання ченців, потім тільки цвинтарем (до XVI ст.). У XI—XII ст. монастир був одним з культурних центрів Древньої Русі, де жили і працювали руські літописці, у тому числі Нестор, також похований у печерах. Монастир був великим землевласником. Литвин називає його монастирем св. Марії по головному храму —спорудженому в 1073—1078 р. собору Успіння Богородиці (див.: Логвин Г. Н. Киево-Печерская лавра. М., 1958). С. Д.

210 Литвин, очевидно, цілком свідомо бере під сумнів факт походження московських князів від вел. кн. київського Володимира Святославича. Справа в тому, що саме як спадкоємці Володимира Іван III і Василій III відкрито висували претензії на українські і білоруські землі. У текст укладеного в 1490 р. договору Івана III зі Священною Римською імперією німецької нації про союз, спрямований проти Яґеллонів, було внесене зобов’язання Імперії допомагати московському князю, коли він почне боротьбу за Київ з польським королем Казимиром IV. Повністю і в розгорнутій формі позиція московської сторони була сформульована на переговорах з послами ВКЛ у 1503 і 1504 р., де було прямо заявлено, що вічний мир із ВКЛ неможливий, поки Іванові III не повернута «отчина» його предків — «вся Русская земля, Киев и Смоленск и иные городы» (Флоря Б. Н. Древнерусские традиции и борьба восточнославянских народов за воссоединение // Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. М., 1982. С. 171—172). Програма загарбання всіх земель Київської Русі викликала, зрозуміло, занепокоєння і роздратування правлячих кіл ВКЛ. С. Д.

211 «... несторіанську єресь». — Несторіанство — релігійно-політична течія у Візантії V ст. одержала свою назву від імені родоначальника напряму — Несторія (пом. бл. 451), константинопольського єпископа. Він розходився з ортодоксальним православ’ям у трактуванні співвідношення людської і божественної природи в Христі. Відповідно до його навчання, Христос- людин, що за допомогою сполучення св. духу став месією. На Ефеському соборі 1431 р. несторіанство було оголошено єрессю. Несторія відправили до заслання, а несторіани розселилися в Ірану, Середній Азії, частково в Китаї (Lооfs F. Nestorius and his place in the History of Christian doctrine. Cambridge, 1914). A. X.

212 В м. Мецці (нині в Саудівській Аравії) на початку VII ст. н.е. (бл. 610) склалася перша громада послідовників ісламу, очолювана Мухаммедом (див. прим. 213). У Мецці знаходиться головна святиня ісламу, місце паломництва мусульмани — храм Кааба. М. У.

213 Мухаммед (між 570 і 580—632) — засновник ісламу, араб із племені курейш. Проголосив себе останнім посланником Аллаха і найбільшим пророком; організатор теократичної держави, що объединили арабські племена.

Наведені Литвином факти з біографії Мухаммеда (неграмотність, одруження з багатою купчихою) свідчать про знайомство автора зі спеціальною літературою про мусульманський світ.

Сектантське християнство й іудаїзм (почасти також маніхейство і зороастризм) справді вплинули на догматику й обрядовість ісламу, але Литвин надмірно спрощує це питання, помилково приписуючи іудеям і християнам-відступникам пряму участь у створенні мусульманської релігії. М. У.

214 «...їм смішні наші пости, що не включають ні голоду, ні спраги, ні попелу». — У Священному писанні попіл виступає не тільки як символ плачучи і нарікань (2 Царів, 13, Есф., 4. Порівн. в А. С. Пушкіна: «Посипалв пеплом я главу...»), але і як символ покаяння (Іов, 42, Іоанн, 3 та ін.); сидінням на попелі супроводжувалися пости (Ісайя, 58 і ін.). У різних значеннях уживалося слово «спрага»: це і «спрага відчування слів господніх» (Амос, 8); і фізична спрага, іноді прирівнювана до пости (2 кор., 11). Очевидно, Литвин мав на увазі просте дотримання посад. А. X.

215 Поминати Боже ім’я марно забороняє християнам одна з заповідей. И. С.

216 Софонії, III, 4. «Пророки його — чванкуваті, зрадливі, його священики зневажають святиню, ламають Закона». И. С.

217 «...проти таких [пастирів] у багатьох місцях гримлять слова Божі». — Почата Литвином критика духівництва свідчить, очевидно, про певний вплив на нього ідеяй реформації, що проникали до ВКЛ, хоча в цілому він залишається на позиціях католицтва. При цьому Литвин відбивав настрої значної частини шляхти, що на сеймі 1551 р. зажадала, зокрема, щоб «каждая парсуна стану духовного, так Рымского, яко и Греческого закону, двох або трех костелов, то есть хлебов духовных, не держали». Але ця вимога не була задоволена Сиґізмундом II Авґустом (РИБ. Т. 30. Стб. 176, Ст. 19). Реформаційний рух у ВКЛ набув великого розмаху у другій половині XVI — початку XVII ст., після прийняття кальвінізму значною частиною маґнатів і шляхти на чолі з родиною кн. Радзивіллів; серед городян набуло поширення і лютеранство. Литовське селянство, у релігійній свідомості якого зберігалися численні пережитки поганства, поставилося до реформації досить байдуже. Цілком відновити свої позиції католицької церкви в Литві удалося лише в другій половині XVII ст., коли переважна більшість феодалів-протестантів повернулося до католицтва. Значну роль відіграла при цьому діяльність ордена єзуїтів. С. Д.

http://litopys.org.ua/mlytvyn/mlyt01.htm


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 21:12
Сообщение #13


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Боплан:

Про Крим, або край Татарії



Крим [Crime] 202 — це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії. Острів густо заселений татарами [Tartars], які вийшли з Великої Татарії [la Grande Tartarie] Вони тут /31/ мають короля, якого називають ханом і який підлягає Великому Туркові 204. Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію у кількості до 80 тис., палять і нищать усе, на що натрапляють, а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах. Цей бо народ живе тільки з грабунку.

Згаданий півострів має горловину завширшки лише з півльє, і якби її перетяти, утворився б острів. На перешийку цього півострова розташоване злиденне місто без мурів, оточене лише наполовину заповненим [водою] ровом завширшки 20, а завглибшки 6-7 стіп; його ж обнесено жалюгідним валом висотою у 6-7, а шириною — у якихось 15 стіп. Місто лежить за 300 кроків від східного берега; у ньому є кам'яний замок, замкнутий в інший замок, який його оточує. Відстань від цього міста до західного берега — півльє вздовж рову, який тягнеться до моря. У згаданому місті не може бути більш як 400 вогнищ 205. Татари називають його Ор [Or] 206, а поляки — Перекоп [Perecop], тобто нашою мовою — «перекопана земля». Ось чому географи називають цю частину Татарії Tartaria Perecopensis. \51\

Гезлеве [Kosesow] 207 — це старовинне місто на сході, що належить ханові і може мати 2 тис. вогнищ; має порт.

Топе-Таркан [Topetarkan] 208, або Херсонес [Chersonne] —це старовинні руїни. Бахчисарай [Bacieseray] 209 — це [місто], де мешкає хан татарів; тут може бути до 2 тис. вогнищ.

Альма [Alma], або Фотсала [Foczola] 210 — це село, у якому є католицька церква Святого Іоанна; у ньому може бути біля 50 вогнищ.

Балаклава [Baluclawa] 211 — порт і містечко, де будують кораблі, галери /32/ і галіони для Великого Пана. Вхід до порту має близько 40 кроків; порт має близько 800 кроків у довжину і 450 у ширину. Я не зміг довідатися ні про його глибину, ні про те, яким є дно — піщаним, мулистим чи скелястим. Однак вірогідно, що його глибина перевищує 15 стіп, бо сюди заходять судна, навантажені більш як 500 тоннами 213. У цьому містечку не більше як 120 вогнищ. Це місце — один із найкращих і найзручніших портів у світі, оскільки судно тут завжди на плаву. Який би не стався шторм, воно навіть не хитається, захищене від усіх вітрів високими горами, що оточують бухту.

Мангуп [Mancupo] 214 — це злиденний замок, розташований на горі, що зветься Баба [Baba]. Усі мешканці цього замку — євреї. Тут не більше як 60 вогнищ.

Кафа [Caffa] — це столичне місто Криму. Тут є [резиденція] турецького губернатора, поставленого Великим Паном. Татар у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни, вони послуговуються купленими у татар невільниками, яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому місті є 12 грецьких церков, 32 вірменські і один костьол Св. Петра. Тут може бути 5—6 тис. вогнищ, але понад 30 тис. невільників, оскільки в цьому краї послуговуються лише слугами такого роду. Це місто дуже купецьке і торгує як у Константинополі, Трапезунді [Trebisonte] 216, Синопі [Sinope] 217, так і в інших містах, зрештою, в усіх місцях як на Чорному морі, так і по всьому Архіпелагу 218, і на морі Левант [la mer du Levant] 219, і на цілому Чорному морі. \52\

Кріменда [Crimenda] 220 — дуже старовинна; належить ханові і нараховує біля сотні вогнищ.

Карасу [Karasu] 221 також належить ханові і має близько 2 тис. вогнищ /33/

Тузла [Tusla] 222— у цьому місті є солеварні; там може бути 80 вогнищ.

Карасу [Corubas] може мати 2 тис. вогнищ.

Керч [Кеrcy] 223— близько 100 вогнищ.

Ак-Мечет [Ackmacety] 224—близько 150 вогнищ.

Арабат [Arabat] 225, або Орботек [Orbotec] — це кам'яний замок з баштою, розташований на перешийку півострова, що замкнутий між морем Лиман [la mer de Limen] i Тонкою Водою [Tineka Woda] 227. Ця горловина не ширша за одну восьму льє, де від одного моря до іншого тягнеться частокіл. Наші козаки 228 називають півострів Косою [Kosa] 229, тому що він має вигляд коси. У цьому місці хан тримає свій табун, у якому, як кажуть, є до 70 тис. коней.

Тонка Вода [Tinkawoda] 230 — це протока між суходолом і Косою. Має лише 200 кроків у ширину, і в штиль її можна перейти верхи на конях. Козаки переходять її табором 231, коли йдуть красти коней з ханського табуна, про що ми невдовзі напишемо.

Від Балаклави [Baleclawa] до Кафи берег моря дуже високий і стрімкий. Решта півострова уся низинна. На рівнині у південному напрямі до Ору є багато кочових татарських поселень, поставлених на двоколісних возах на зразок тих, що в Буджаку [Budziak].

Гори Балаклави і Карасу називають горами Баба [Baba] 232; з них витікає 7 річок, що зрошують цілий півострів. Усі [гори] повністю покриті лісами.

Над річкою Кабартою [Kabats] 233 є виноградники.

Над річкою Салгиром [Sagre] — багато городів і садів.

Протока між Керчю і Таманню не ширша 3—4 французьких льє.

Тамань 235 — це місто у краю черкесів [Circasaises] 236, яке належить турку. У цьому містечку є злиденний замок, де /34/ несуть варту приблизно 30 яничарів [hanichares] 237, так само, як і в Темрюці [Temruk] 238, де охороняється \53\ перехід до Азаку [Azak], або Азова [au Zouf] 239, важливого міста в гирлі річки Дону [Donnais]. На схід від Тамані лежить земля черкесів, котрі є татарами-християнами і вважаються найбільш віруючими.


Кримські татари



Оскільки ми вже знаходимося у татарському краї, мені здаєтвся, що не буде недоречним сказати дещо про їхні порядки, спосіб життя, те, як вони воюють, якого порядку дотримуються у походах, вступаючи на ворожу землю, і як відступають назад у Дике Поле 240.

Декілька днів після народження татари не можуть розплющити очей 241, як то буває у собак та, взагалі, в інших тварин. Вони невисокої статури, найвищі з-поміж них не більші за наших середніх. Швидше малого, аніж високого зросту, вони кремезні, з крупними членами [тіла], з високим і широким животом. Плечі у них міцні, шия коротка, голова велика, лице майже кругле, лоб широкий, очі ледь розплющені, але дуже чорні і з довгим розрізом, ніс короткий, рот досить малий, зуби білі, як слонова кістка, шкіра смаглява, волосся дуже чорне і жорстке, немов кінська грива. Одним словом, у них зовсім інший вид, ніж у християн. Поглянувши на них, їх можна відразу розпізнати. Своїм зростом і виглядом вони скидаються на індіанців Америки [la Merique] з околиць Мараняну [Маragnan] 242 чи на тих, кого називають караїбами [Са raibes] 243./35/ Вони сміливі і витривалі воїни, не піддаються втомі, легко переносять зміну погоди, оскільки з 7-літнього віку, вийшовши зі своїх котарг [cantars] 244, тобто осель чи халабуд на двох колесах, ніколи не сплять під іншим да.хом, окрім відкритого неба. Починаючи з цього віку, їм завжди дають їсти тільки те, що вони самі собі вполюють з лука. Ось як вони навчають своїх дітей влучно стріляти. Після досягнення 12-літнього віку їх посилають на війну. Коли діти ще маленькі, їхні матері турботливо купають їх щодня у воді, де розчинено сіль, аби їхня шкіра загрубіла і вони стали менш чутливі до холоду, коли їм доведеться перепливати ріки в зимову пору./37/ \54\ \55\



Ми тут розглядаємо два різновиди татар: одні звуться ногайськими [Haysky], а інші — кримськими [Crimsky]. Останні, як ми вже згадували, походять з того великого півострова, що лежить над Чорним морем і загальноприйнято називається Таврійською Скіфією [Scythie Taurique] 245. Ногайські [Nahaisky] татари 246 діляться на дві [частини], а саме: великі ногаї [le grand Nahaisky] і малі ногаї [la petit Nahaisky]. Обидва [народи] проживають між річками Доном [Don] і Кубанню [Kuban], є кочовими і [в побуті] дикими. Одні з них частково є підданими хана, короля Криму, а інші — московитів. Є й такі, що підкоряються лише собі. Ці татари не такі відважні, як кримські, а останні не такі хоробрі, як буджацькі [Budzaik].

Ось як одягаються татари 247. За одяг цьому народу служить коротка сорочка з бавовняної тканини, яка спадає лише на півстопи нижче пояса, шаровари і короткі, до колін, штани для верхової їзди з сукна або найчастіше з бавовняної тканини, вистрочені зверху. Найбравіші з-поміж них носять каптан з вистроченої бавовняної тканини, а зверху — сукняний халат, підбитий лисячим або благородним куничим хутром, шапка з такого ж хутра та чоботи з червоного сап'яну без острогів. Простолюд має на плечах тільки баранячі кожухи, вивертаючи їх вовною назовні під час спеки та в дощ 248. Вигляд їх в такому одязі, коли їх несподівано зустріти в полі, викликає жах, оскільки їх можна прийняти за білих ведмедів верхи на конях. У часи холодів та взимку вони вивертають свої кожухи вовною всередину. Те саме роблять і з шапкою, виготовленою з такого ж матеріалу.

Вони озброєні шаблею, луком з сагайдаком із 18—20 стрілами; за поясом у них ніж, /38/ кресало, щоб добувати вогонь, шило і 5 або 6 сажнів ремінних шнурів для зв'язування бранців, яких їм вдається захопити під час походу. Кожен з них має в кишені нюрнберзький [de Nurambert] годинник 249. Лише найзаможніші носять кольчугу, інші ж, не маючи нічого, йдуть на війну вважай голими. Усі вони дуже сміливі і вправні на конях, але у них погана посадка, бо ноги надто зігнуті із-за коротких стремен, і сидять вони на конях так, як виглядала б мавпа, \56\ посаджена на хорта. Однак усе-таки вони дуже вправні на конях і настільки спритні, що на повному чвалі перестрибують з одного коня, який засапається, на іншого, котрого ведуть за вуздечку, щоб швидше тікати під час погоні. Кінь, не відчуваючи більше на собі господаря, одразу ж перебігає праворуч від нього, тримаючись весь час поруч з ним, щоб бути у зручному місці, коли вершник схоче пересісти на нього з тією спритністю, яка їм властива при перестрибуваннях. Ось як ці коні привчені служити своїм господарям. Зрештою, це особлива порода коней, поганої постави, негарних, але надзвичайно витривалих щодо втоми. Переходи по 20—30 льє без зупинок під силу лише цим бахматам [baquemates] (так вони називають цю породу коней) 250. Гриви у них дуже густі і звисають аж до землі, а хвости волочаться позаду. Їжа більшості осілих жителів, а також тих, які кочують — зовсім не хліб 251, хіба що вони знаходяться серед нас. Конина для них смачніша, ніж воловина і овече та козине м'ясо. Що ж до баранини, то вона їм невідома. Крім того, коли /39/ ріжуть коня, то треба, щоб він був дуже хворий або щоб уже не було надії його використати, перш ніж зважитися його забити. Навіть якщо кінь здихає сам по собі від якої б то не було хвороби, вони не утримуються від того, щоб його з'їсти, оскільки, слід гадати, цей народ не належить до найделікатніших. Навіть ті, що вирушають на війну, роблять так само. Об'єднані по десять чоловік, вони, зауваживши, що котрийсь кінь уже не може бігти, забивають його. Якщо у них знайдеться борошно, вони рукою перемішують його з кров'ю, як це робиться зі свинячою кров'ю при виготовленні кров'яних ковбас, потім доводять це до кипіння, варять у казані і споживають як великий делікатес. М'ясо ж готують таким чином: ділять його на чотири частини, три з них віддають тим з своїх товаришів, у яких м'яса немає, собі ж залишають лише задню чверть, яку нарізають на якомога більші кружала з найм'ясистішого місця, не товщі 1-2 дюймів; кладуть їх на спину коня, якого сідлають поверх них, підтягаючи якнайтісніше підпругу, потім сідають на коня і скачуть дві або три години, продовжуючи похід у тому ж темпі, як рухається все військо. Потім зіскакують з коня, \57\ розсідлують його і перевертають свій шматок м'яса, знімаючи пальцями піну з коня і змочуючи нею страву, боячись, аби вона не пересихала. Далі знову сідлають коня, як і раніше дуже міцно затягуючи підпругу, і знову скачуть дві-три години. Отоді вже м'ясо на їх смак вважається приготованим, ніби душенина 252. Ось такі їхні делікатеси і приправи. Що ж до інших частин чверті м'яса, які не можна порізати на /40/ великі кружала, то їх варять з дрібкою солі, не знімаючи піни, оскільки вважають, що знімати піну з горщика — це викидати геть увесь смак і соковитість м'яса.

Ось так цей нещасний народ живе. Добру воду вони п'ють тільки тоді, коли трапиться, що буває дуже рідко. Впродовж усієї зими вони вживають лише розтоплений сніг. Ті з них, хто заможніший, як, наприклад, мурзи [morzas] 253, тобто знать, та ті, у кого є кобилиці, п'ють їхнє молоко, що заміняє їм вино й горілку. Пшоняну, ячмінну і гречану каші вони заправляють кінським жиром, бо у них ніщо не марнується. Зі шкіри вони виготовляють (бо володіють усіма цими ремеслами) паски, вуздечки, сідла, нагайки, якими підганяють своїх коней, оскільки зовсім не вживають острогів. Ті, що зовсім не ходять на війну, харчуються у залежності від пори року і можливостей м'ясом овець, баранів, козенят, курей та іншої птиці. (Що ж до свинини, то вони її не споживають, як і євреї.) Якщо їм вдається роздобути борошна, вони печуть з нього на попелі коржі, однак звичайною їхньою їжею є пшоно, ячмінна і гречана каші. Ці види злаків вони вирощують, споживають також рис, який їм привозять. Щодо фруктів, то їх у них небагато, зате у широкому вжитку є мед; вони його дуже люблять, а також виготовляють з нього напій, який не варять, тому він викликає страшенні різі [в шлунку].

Ті, що живуть в містах, більш цивілізовані: вони випікають хліб, подібний до нашого; їхнім поширеним напоєм є брага [breha] 254, яку готують з вареного проса. Цей напій густий, як молоко, і все-таки п'янкий. П'ють також горілку, яку їм привозять з Константинополя. Є ще й інший напій, який виготовляють бідняки, /41/ що не мають змоги купити браги. Ось як це робиться: у барильце \58\ наливають коров'ячого, овечого або козиного молока, збивають його і одержують трохи масла, а те, що залишилось, зберігають в глеках, щоб використовувати як напій. Оскільки він скисає, то готують його майже щодня. Цей народ досить тверезий, вживає мало солі до наїдків, зате додає багато приправ, зокрема, червоного перцю. Готують вони ще один різновид напою, подібний до того, що роблять жителі Мадагаскара 255. Відварюючи м'ясо з дрібкою солі, вони, як ми вже говорили, не збирають піни; після того, як м'ясо звариться, вони зберігають оцей навар, який називають «чорба» [chourbe] 256, a потім, коли хочуть пити, підігрівають його. При смаженні м'яса на рожен насаджують цілу вівцю або барана, а коли м'ясо готове, ділять його на шматки завдовжки в 1 стопу, а завширшки в 4 пальці. Ось як харчуються ці люди.

Раз ми вже розповіли, як вони живуть у себе вдома, тепер розкажемо, як вступають на ворожу землю з наміром пограбувати її, спалити і захопити невільників 257.

Хан, котрий є їхнім королем, одержавши наказ Великого Пана вступити в Польщу, починає докладати зусиль до підготовки війська. Якщо він особисто бере участь у поході, його армія складається з 80 тис. чоловік. У інших випадках їхнє військо нараховує, як звичайно, 40— 50 тис., якщо очолює його в поході лише мурза [morza]. їхні набіги на ворожі землі відбуваються, звичайно, на початку січня, завжди о зимовій порі, щоб уникнути перешкод на шляху. Ні болота, ні ріки тоді не можуть перешкодити їх просуванню в будь-якому з тих напрямків, куди /42/ ведуть їхні шляхи. Отже, зібравшись і оглянувши військо, вони вирушають уперед. Нашому читачеві слід зауважити, що хоча Крим лежить між 46 і 47 паралелями, однак Дике Поле на північ від нього взимку аж до березня повністю вкрите снігом. Це додає [татарам], які пускаються у таку довгу дорогу, впевненості і зухвалості, бо хоча їхні коні зовсім не підковані, однак сніг оберігає їм копита. Цього б не було, якби землю не вкривав сніг, а затверділа від морозу земля нищила копита коням. Найвпливовіші і найбільш завбачливі з-поміж них кують своїх коней [підковами] з волового рогу, прикріпляючи їх до ніг чимось на зразок шкіряної дратви або цвяхами. \59\ Це, проте, тримається досить недовго і легко губиться. Ось чому вони так бояться безсніжної зими, а також ожеледиці, коли починають ковзатися навіть найкраще підковані коні.

Просуваючись уперед, вони роблять невеликі денні переходи, звичайно по 6 французьких льє, і так рухаються день за днем, розраховуючи свій час і дії таким чином, щоб мати змогу повернутися додому раніше, ніж скресне лід, і щоб їхнє повернення пройшло благополучно. Ось так вони наближаються до кордонів Польщі, обираючи собі шлях по балках 258, яких шукають і які неначе переходять одна в одну. Це робиться для того, щоб сховатися в степу і не бути викритими козаками, які в різних місцях, тримають сторожу і, дізнавшись про появу татар та напрям їх руху, піднімають тривогу у своєму краї. Ось тому татари користуються згаданою мною хитрістю, тобто пересуваються лише по балках, а увечері, стаючи табором, /43/ не розпалюють вогнищ з тієї ж причини. [Також] посилають уперед розвідників, намагаючись упіймати кількох козаків, аби здобути «язика» від ворога. Зрештою, лише найбільш спритному і досвідченому вдається захопити противника зненацька.

Татари переміщаються по 100 коней у ряді, фактично по 300, оскільки кожен татарин, як ми вже говорили раніше, веде за вуздечку ще двох коней, що служать для запасу, їхній передній ряд може займати [вшир] від 800 до 1000 кроків, а вглиб вони мають десь від 800 до 1000 коней і займають понад 3, навіть 4 великих льє, якщо тримаються тісними рядами, бо інакше вони розтягаються більше, як на десять льє. Для того, хто цього не бачив [на власні очі], це буде дивне видовище, оскільки 80 тис. татар ведуть понад 200 тис. коней; не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді у степу. Коли бачиш їх здаля, то здається, що це на обрії піднімається якась хмара, збільшуючись в міру того, як піднімається, і сповнюючи жахом найсміливіших, маю на увазі тих, хто не звик бачити таких полчищ водночас. Рухаються ці великі армії так: щогодини вони зупиняються на півчверті години, щоб дати можливість своїм коням помочитися, а ті настільки добре навчені, що роблять це відразу ж, як тільки їх спиняють. \60\ Одночасно татари злазять з коней і також мочаться. Потім негаючись сідають на коней і продовжують свій шлях. Усе це відбувається за єдиним сигналом свистка.

Наблизившись до кордону на відстань біля 3 або 4 льє, вони роблять зупинку на два-три дні у вибраному місці, яке, на їх думку, може служити за схованку. Там вони наводять порядок і дають собі перепочинок. Після того, як військо відпочине, його ділять на три [частини]: дві третини /44/ призначаються для основного складу, а третю ще раз ділять на дві [половини], кожна з яких утворює окремий фланг, а саме: правий і лівий. Розподілені таким чином, вони вступають до краю. Основний склад (який вони своєю мовою називають кошем [choche] 259) поволі, але безупинно, пересувається разом з флангами і вдень, і вночі, даючи війську не більше години на харчування аж доти, доки не заглибиться на 60—80 льє до краю, не заподіюючи при цьому жодної шкоди. Але коли вони починають повертатися назад, основний склад продовжує рухатися у тому ж темпі, а фланги за наказом воєначальника 2б0 віддаляються і скачуть кожен у свій бік на 8— 12 льє від війська, але так, що половина вперед, а половина вбік. Я забув сказати, що кожний фланг може мати від 8 до 10 тис. чоловік і підрозділятися знову на 10—12 загонів по 500—600 татар у кожному. Розбігаючись повсюди по селах, вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то увечері їх всіх зганяють, замикають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв'язку з відразою, яку почувають до цих тварин. Ці фланги (як ми вже сказали), не маючи наказу віддалятися більше, ніж на 8—12 льє, повертаються зі своєю здобиччю до основного складу, який легко знайти, бо він залишає за собою помітний слід, оскільки там скаче понад 500 коней /45/ в ряд, так що їм лишається \61\ тільки йти по сліду. Через 4-5 годин вони приєднуються до основного складу війська. Після їх прибуття відразу ж віддаляються два інших фланги такої ж чисельності, як і перші, один праворуч, другий ліворуч, рушають чинити такий же грабунок, що й попередні, після чого, як і раніше, повертаються, а тоді знову від'єднуються від війська два нових свіжих фланги, аби зробити таке ж спустошення, що й перші. Ось так по черзі вони здійснюють свої набіги, в той час як основний склад ніколи не зменшується і постійно охоплює дві третини всього війська, яке рухається (як ми вже говорили) лише кроком, щоб бути завжди у формі і напоготові до бою з польською армією, якби трапилося з нею зустрітися, хоча в їхні наміри така зустріч не входить, навпаки, вони б прагнули по можливості уникнути її.

Вони ніколи не повертаються тією дорогою, якою увійшли, а роблять щось на зразок кола, щоб певніше уникнути польської армії, оскільки ведуть виключно оборонні бої, та й то лише тоді, коли на них добре натиснуть. Навіть переконавшися, що їх десятеро проти одного, вони не наважуються напасти першими, оскільки ці розбійники (а саме так слід називати цих татар) приходять у Польщу зовсім не для того, щоб битися, а для того, щоб зненацька пограбувати і захопити здобич. Якщо ж поляки їх зустрічають, то завдають їм жару і примушують відступати швидше, аніж кроком. Нарешті, перебігши і пограбувавши [край], вони закінчують свій набіг і повертаються у Дике Поле на відстань 30-40 льє від кордону. Почуваючись у безпечному місці, вони роблять тривалу зупинку, отямлюються і приводять себе в порядок, якщо в сутичці з поляками виникло безладдя./46/

Під час цього перепочинку, який триває тиждень, вони збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх \62\ батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета.

Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає, і голосить плачучи. Цих нещасних тепер поділено в різні сторони: одних — у Константинополь, других — у Крим, ще інших — в Анатолію [la Natolie] і т. д. Оце така коротка розповідь про те, як татари, напавши, за неповних два тижні захоплюють у полон людей у кількості понад 50 тис. душ, як обходяться зі своїми бранцями, поділивши їх, а потім, після повернення до свого краю, продають на власний розсуд.

А тепер ми розкажемо, як татари вступають до Польщі у літній час, коли звичайно їх буває не більше 10—20 тис., бо якби було більше, їх би надто швидко виявляли. Ось як вони вступають: опинившись за 20—30 льє від кордону, ділять свою армію на 10—12 загонів, у кожному з яких може бути до тисячі коней. Половина війська з 5-6 загонів вирушає праворуч /47/ на відстані 1-1,5 льє загін від загону; те ж саме робить друга половина загонів, що тримається ліворуч на такій самій відстані, утворюючи [в цілому] передню лінію, розтягнуту на 10—12 льє. Попереду на відстані більше 1 льє просувається сторожовий загін, щоб захопити «язика» і краще зорієнтуватися, куди йти. Ось так вони простують навкіс, тісно тримаючись один одного, з тим, щоб у призначений день зустрітися на домовленому місці за якихось 2 або 3 льє від кордону так, як у центрі сходяться різні радіуси. Причиною того, що вони йдуть окремими розділеними загонами, є острах, аби їх не викрила козацька сторожа, яка постійно чатує в степах на відстані 2-3 льє одна від другої. Не розпізнавши, скільки насправді є татар, вона зможе повідомити лише про той загін, який побачила. Бо ці козаки, як тільки здаля помітять татар, негайно віддаляються, щоб зняти у краї тривогу. Коли вони бачать якусь тисячу чи біля того, така [незначна] кількість ворога їх не тривожить, а тому через декілька днів після одержання звістки про нього вони бувають дуже вражені [їхньою кількістю]. \63\

Татари перетинають кордон таким ось шляхом: вони йдуть, постійно тримаючись напряму між двома великими ріками, вибираючи весь час вищі місця і шукаючи витоків малих річок, які впадають у великі, одні — в одну з них, другі — в іншу 2б2. Завдяки цьому вони не зустрічають жодних перешкод у своїх набігах, грабують і спустошують, як і їх попередники, але не заглиблюються у край далі, як на 6—10 льє, і повертаються назад якнайшвидше, не залишаючись тут довше, ніж два дні. Після цього відступають так, як ми описували вище, діляться /48/ здобиччю, і кожен повертається до своєї домівки.

Це свого роду незалежні татари, які не підкоряються ні хану, ні турку; їхні поселення знаходяться в Буджаку 263, який являє собою /47/ рівнину, розташовану, як ми вже зазначали, між гирлом Дністра і гирлом Дунаю. За моїх часів там було близько 20 тис. втікачів чи вигнанців. Ці татари хоробріші за тих, що мешкають у Криму, оскільки більш витривалі у військових діях, бо щодня мають нагоду в них вправлятися. Вони також є кращими, ніж інші, вершниками. На рівнинах, які лежать між Буджаком і Україною [l'Ocranie], перебуває звичайно від 8 до 10 тис. татар, розділених на загони по тисячі кожен, що віддалені один від одного на 10—12 льє в пошуках удачі. Внаслідок небезпечності переходу через ці степи козаки, наміряючись їх переходити, рухаються табором *, тобто в оточенні возів .



* Табір — це те, що ми називаємо караваном. [Прим. авт.]



Вони ставлять свої вози у два ряди по вісім або десять возів попереду і стільки ж — позаду, а самі йдуть всередині з рушницями, короткими списами і косами, насадженими на довгі держала; найвправніші вершники їдуть ззовні табору. Попереду на віддалі чверті льє, позаду теж на віддалі чверті льє, а також на кожному з боків вони виставляють по одному вартовому для спостереження за татарами. І коли їх помічають, то подають сигнали, і табір зупиняється. Якщо татарів помічено [раніше], то козаки розпочинають з ними бій, і навпаки, якщо татари першими побачать козаків, то, несподівано напавши, атакують табір. Зрештою, мандруючи тими степами, слід приказувати, як італійці: «Bon piede, bon oche» 265. \64\ Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоча мене супроводжувало лише 50—60 козаків. Так само \65\ і ми не могли їх подужати, оскільки вони не наближалися до нас на /50/ рушничний постріл, а лише кілька разів вдавали, що атакують нас, посилаючи хмари стріл на наші голови, а стріляють вони дугою, вдвічі далі, ніж наша зброя; потім відійшли.


А ось до яких хитрощів вони вдаються, ховаючись у степах, щоб зненацька напасти на якийсь караван, лишаючись непоміченими. Треба знати, що ця місцевість вкрита травою до двох стіп висоти, так що вони не можуть переміщатися, не потоптавши трави і не лишивши за собою стежки або сліду, завдяки чому відомо, скільки їх може бути і в який бік ідуть. Остерігаючись сильного переслідування, вони вигадали спосіб і на це, а саме: з групи в 400 осіб вони утворюють [немов би] чотири промені своїми [меншими] загонами, у кожному з яких може бути до 100 коней. Один прямує на північ, інший — на південь, а ще два інші — на захід і схід. Коротше кажучи, усі ці чотири невеликі загони їдуть кожен у свій бік на протязі десь із 1,5 льє, а там вказаний маленький загін із 100 чоловік ділиться ще на три, які вже нараховують приблизно по 33 особи і рухаються так само, як і попередні, якщо не натрапляють на річку. Через півльє вони знову розділяються на три частини і рухаються так далі доти, доки їх не стане, як ми вже зазначали, по 10—11. Це зрозуміліше на рисунку 266, ніж на словах. Усе відбувається менш, ніж за якихось півтори години, і на повному чвалі, бо якщо їх помітять, то буде вже пізно для всякої моторності. Вони опанували цей маневр досконало і знають степ, немов лоцман свій порт. Кожен загін з 11 чоловік простує /51/ степом, як йому заманеться, не зустрічаючись у своєму колі [з іншим]. У призначений день вони, нарешті, з'їжджаються на зустріч за 10— 12 льє далі, у якійсь низині, де є вода і добра трава, бо саме у таких місцях переховуються. Кожен малий загін добирається на зустріч іншою дорогою, в одних дорога до місця зустрічі коротка, у других — дуже довга через те, що довелося робити багато обходів і поворотів. Слідів вони не залишають зовсім, бо трава, потоптана 11 кіньми, за день-два піднімається. Прибувши на згадане місце, вони декілька днів проводять у цій схованці, а потім виїжджають \66\ звідти вже усім військом, прямують до якогось прикордонного села, зненацька захоплюють його, грабують і відразу утікають, як уже описувалося.


Татари придумали цей хитрий спосіб переховування у степах, щоб краще обманювати козаків, які їх завзято переслідують, знаючи, що їх не більше 500—600. Отже, 10 або 12 сотень козаків сідають на коней і рушають у погоню, шукаючи слідів. Знайшовши їх, ідуть по сліду аж до описаного вище кола, там губляться, не знаючи, де шукати далі, бо сліди розбігаються на всі боки. Таким \67\ чином, змушені повертатися до своїх домівок і признаватися, що нічого не вистежили. Ось як важко перестріти цих татар, хіба що випадково, коли вони п'ють чи їдять або вночі під час сну. Однак вони завжди насторожі, а зір у них пильніший і гостріший, ніж наш, тим більше, що очі у них вузькі і, відповідно, вони мають сильніший візуальний промінь і бачать далі, ніж ми, помічаючи нас скоріше, як ми їх побачимо. Одним словом, перемагає хитріший, а не сильніший.

Якщо з ними /50/ трапиться зустрітися вранці або увечері, коли сходить чи заходить сонце, тоді змагаються за те, котра зі сторін виграє сонце, аби мати його позад себе; це схоже на [протиборство] двох кораблів у морі: котрий виграє вітер. Нарешті, коли поляки проникають у ряди татар, а ті не почуваються достатньо сильними, аби боронитися з шаблею в руці, то розлітаються, неначе мухи, хто куди. Відступаючи, вони стріляють з лука на повному чвалі, і то настільки влучно, що не промахуються у вершника на відстані 60—100 кроків. Поляки не в змозі їх догнати, бо їхні коні не такі витривалі, як татарські.

За чверть льє татари знову збираються докупи і розпочинають лобову атаку на поляків, а коли ті розтрощують їх ряд, знову кидаються врозтіч і, відступаючи, весь час стріляють ліворуч, бо праворуч не можуть. Виснаживши таким способом поляків, татари змушують їх відступити, бо застосовують цей маневр лише тоді, коли, як я вже казав, мають перевагу вдесятьох проти одного. В інакшому випадку вони тікають, не обертаючись. Ось так цей народ воює у цих краях.

А тепер розповімо, як татари долають уплав ріки, більші від найбільших у Європі. Усі їхні коні вміють плавати, особливо [тут], у цьому холодному краї, де вода важча, ніж у Франції, оскільки не так добре очищається сонцем. Але я, наприклад, переконаний, що якби вони привезли своїх коней до Франції, то ті не перепливли б через Сену, як це роблять на Борисфені. Як я сказав, вода тут важча і, відповідно, важчі тіла стають у ній легшими, що я сам мав нагоду випробувати. Ось як вони це роблять: коли військо хоче перейти через Борисфен, /51/ найбільшу ріку в цьому краї, вони вибирають таке місце, \68\ де береги доступні з обох боків. Далі кожен запасається комишем або очеретом залежно від того, на що саме натрапить, і робить з нього дві невеликі в'язанки по З стопи завдовжки і від 10 до 12 дюймів 2б7 завтовшки. [На в'язанки], відстань між якими становить 1 стопу, зверху впоперек тісно прив'язують три палиці, а знизу — з кутка в куток — одну, яку прикріплюють до хвоста коня . Потім татарин, роздягнувшись, кладе на цей пліт сідло свого коня, на сідло одежу, а поверх неї лук, стріли і шаблю, усе добре зв'язане і прикріплене. Далі зовсім голий, з нагайкою у руці заходить у воду, підганяючи свого коня вуздечкою, [що лишилася в того] на шиї, і тримаючись поперемінно одною рукою то за неї, то за гриву. Підганяючи коня, примушує його таким чином плисти, а сам теж пливе за допомогою однієї руки, бо другою весь час тримає, не відпускаючи, гриву і вуздечку. Ось так він спрямовує свого коня, підганяючи його одночасно нагайкою, доки той не перейде річки. А коли /54/ кінь уже торкнеться ногами дна на протилежному березі і коли вода сягатиме йому лише по черево, татарин зупиняється, відв'язує пліт від кінського хвоста і відносить його на землю. Водночас з одним переходять усі інші, оскільки пливуть у ряд, розтягнувшись вниз по течії на півльє. Ось те, що я зумів дізнатися про татар. \69\

202 Крим — півострів (тур., крим.-тат. Kirim), який Боплан називає також Тартарією, Перекопською Тартарією (переклад, с. 50) або й, за давньою літературною традицією, Таврійською Скіфією (с. 55). Як і інші тогочасні автори, Боплан часом називає Крим островом, бо рів, що пересікав Перекопський перешийок, практично перетворював півострів на острів. Відомості Боплана про Крим ще не були джерелом окремого дослідження, хоча вони цього заслуговують. Сам Боплан ніколи не був у Криму (як і в цілому в Північному Причорномор'ї), черпав свої відомості від інформаторів-козаків, що бували в Криму: не випадково він згадує назву Коса для Арабатської Стрілки, яку почув від «наших козаків», а також описує переправу козаків через Тонку Воду, протоку між Азовським морем та Сивашем. Можна встановити певні аналогії (цифрові дані, правопис географічних назв) між описом Боплана та реляціями домініканських монахів, що мали свою місію у Кафі 1635—1665 рр. Можливо, що Боплан зустрічався з кимось із місіонерів, тому звернув особливу увагу на католицькі церкви у Кафі та Фот-сала. Про домініканську місію та її матеріали, які частково вже давно використовуються українською історіографією, див.: Loenertz R. J. Le origine delia missione secentesca dei Domenicani in Crimea // AFP.— Roma, 1935.— Vol. 5.— P. 261—281; Eszer A. Gioyanni Giuliani de Lucca O. P. // AFP.— Roma, 1967.— Vol. 37.— P. 353—468; застаріла публікація перекладу реляції Дж.-Дж. да Люка не з оригіналу, а з французького перекладу: Люка Ж. де. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин 1625 / Пер. П. Юрченко // ЗООИД. — Одесса, 1879.— Т. П.—С. 473—493; Eszer. Neue Forschungen.— P. 181 — 183; Eszer Die «Beschreibung». — P. 199—249 (нова критична публікація реляції, відомої давніше за текстом з помилками та неправильним прізвищем автора: Дашкевич H. П. Описание Черноморья, составленное Эмидием д'Асколи в 1634 г.// ЧИОНЛ.— 1891.— Кн. 5.— С. 172—182, с. 1—46; Дортелли д'Асколи. Описание. — С. 89—180). Вплив літературних джерел XVI ст. (мемуари М. Литвина, M. Бронєвського) на Бопланів опис Криму не простежується. Крім домініканських матеріалів, Бопланів опис варто порівнювати з описом подорожі Евлії Челебі, який бував у Криму в 1641 —1642 та 1665—1667 рр. та писав про нього з типово східною гіперболізацією (пор. Eyliya Ceiebi. Seyahatname. — С. 2, 7, 8.— Istanbul, 1896/7, 1928; неповний вибір у перекладі: Ewlija Czelebi. Księga podróży // red. Z. Abrahamowicz. — Warszawa, 1969.— S. 171—369, 416—458). Відомості, подані Бопланом про Крим, відповідають приблизно середині 40-х років XVII ст., тобто, як для свого часу, були дуже свіжими і, наскільки можна ствердити шляхом порівняння з іншими джерелами, \172\ достовірними. В часи Боплана Кримський півострів поділявся в політико-адміністративному відношенні на дві частини: північну, що входила до складу Кримського ханства, та південну, підпорядковану Турецькій імперії, що мала тут свій еялет (провінцію) з центром в Кафі (пор. переклад, с. 51). Боплан не дуже чітко розмежовує приналежність місцевостей, про які він пише. В межах Кафського еялету були Херсонес (с. 51), Балаклава, Мангуп, Кафа (с. 51), Керч (с. 52) в Криму, а за його межами Тамань (с. 52), Темркж, Азов (с. 53). Всі інші місцевості Криму, які згадує Боплан, були розташовані на території Кримського ханства. Я. Д.

203 Велика Татарія — азійська частина євразійських степів.

204 ...ханом і який підлягає Великому Туркові.— В часи Боплана кримськими ханами були: Джанібег Прей II (червень 1628 — березень 1635), Інайат Прей І (квітень 1635 — червень 1637), Багадур Гірей І (червень 1637— жовтень 1641), \173\ Мухаммед Гірей IV (жовтень 1641 — червень 1644) та Іслам Гірей III (червень 1644 — липень 1654). «Великими Турками», тобто султанами, були: Мурад IV (10 вересня 1623 — 8/9 лютого 1640) та Ібрагім (9 лютого 1640 — 8 серпня 1648). Хронологія за кн.: Bennigsen A., Beratav P. N., Desaive D., Lemercier-Quelquejay Ch. Le Khanat de Crimee dans les Archiyes du Musee du Palais de Topkapi.— Paris, The Hague, 1978.— P. 334—342, 364. Я. Д.

205 Боплан вживає термін вогнище, який найчастіше відповідає термінові «дим» тогочасних фіскальних документів, що складалися на Україні. Під «вогнищем» треба розуміти будинок (в Криму вони тоді бували й 2-3-повер-хові) або садибу, в якій мешкала одна, часто так звана «велика» родина разом з прислугою. Цифри «вогнищ», які подає Боплан, орієнтовні, їх слід порівнювати з іншими даними з мемуарів, з турецьких фіскальних документів. Такі спроби зроблено (Fish er.-The Ottoman Crimea.— P. 215—226). На Україні для обліку кількості населення пропонувалися індекси 6—6,5 осіб на сім'ю (Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство.— К-, 1930.— С. 16—17; Птуха М. В. Очерки по истории статистики в СССР. — M., 1955.— T. 1.— С. 159; Lowmiański H. Popisy wojska Wielkiego księstwa Litewskiego w. XVI jako źródło do dziejów zaludnienia // Mediaevalia w 50 rocznicę pracy naukowej J. Dąbrowskiego.— Warszawa, 1960.— S. 433), а для густіше заселених місцевостей 7,5 для села та 8 для міста (Dachkevytch Ya. Les Armeniens a Kiev de la deuxieme moitie du XIIIе au XVIIе siecle // Armenian Studies. Etudes armeniennes / In memoriam H. Berberian. — Lisboa, 1986.— P. 198). Для Криму з багатоженством мусульман та широким застосуванням праці рабів (за Евлією Челебі на кожного татарина припадало 4 невільники; рабів тримали також християни) такий індекс повинен становити не менше 10—11 осіб на будинок, садибу, «вогнище». Для 1783 р., тобто для моменту приєднання Криму до Росії, коли кількість невільників значно зменшилася, запропоновано на практиді індекс 7-8 осіб на один двір (див. підрахунки в ст.: Дашков Ф. К вопросу о количестве населения Таврической губернии в начале XIX ст. // Известия Таврической ученой архивной комиссии.—Симферополь, 1916.—№ 53.—С. 159—160). До речі, П. Кеппен, використовуючи матеріали Боплана про кримські міста, переклав Бопланів термін «feux» як «вогнища», так як це робимо і ми в даному виданні (Кеппен. Крымский сборник.— С. 28—29, 267, 290, 343). Я. Д.

206 Ор — місто і замок (крим.-тат. Ог — «Рів», «Перекоп» — калька з української назви Перекоп; також тур. Ог Карі — «Брама Перекопу», Ог Kale — «Замок Перекопу», крим.-тат. Ferahkerman — «Замок Радощів» та ін.), що мали боронити Крим з суші. Опис подано також: Е v l i y a Ceiebi. Seya-hatname. C. 7.— P. 505—518; переклад: С. 215—231. Місто і замок не збереглися. (Пор. також: Дмитров Д. Д. Перекоп. Ров и вал. — Киев, Львов, 1940). Я. Д.

207 Гезлеве — місто (крим.-тат. Gózleve, нібито від gozlu ev — «будинки з отвором у даху»; в дусі народної етимології назва змінена на укр. Козлів), відоме з античних часів. Султан дозволив у 1539/1540 р. збудувати порт (Смирнов. Крымское ханство.— С. 415). Пишучи про те, що місто розташоване на сході, Боплан, мабуть, мав на увазі розміщення по відношенню до України, бо сучасне місто Євпаторія є на західному узбережжі Криму. (Докладніший опис див.: Еvliya Ceiebi. Seyahatname. — С. 7.— Р. 563—570; переклад: с. 238—246). Я. Д. \176\

208 Херсонес — руїни античного і середньовічного міста. Назву Топетар-кан подає лише Боплан і деякі автори кінця XVII — початку XVIII ст. (Н. Ві-тсен, митрополит Мелетій). Може, це перекручене тур. San Kirman~Kerman — «Жовтий Замок», як називали Херсонес у східних джерелах. Руїни Херсонесу розташовані поруч з сучасним Севастополем. Я. Д.

209 Бахчисарай — столиця Кримського ханства (тур. Bahce Saray — «Садовий Палац»). Спершу одна з багатьох польових ставок хана (слово «бахче» значило також «ставка»). Після збудування палацу (1503—1519 рр.) перетворюється у постійну столицю (Смирнов. Крымское ханство.—С. 118; опис Е. Портеллі д'Асколі див.: Eszer. Die «Beschreibung».— P. 233—234; переклад: C. 119—120). Я. Д.

210 Альма, або Фот-сала — Альма (тур. Elma — «Яблуко») це річка, що впадає в Каламітську затоку Чорного моря. В Криму були місцевості Альма Кермен, Альма Тамак, з першою намагався ідентифікувати Фочолу В. Антонович (Мемуары.—Вып. 2.— С. 326), а за ним В. Ляскоронський і 3. Вуйцік (Ляскоpонский. Гильом Левассер-де-Боплан.— С. 18; Eгуka Lassoty i Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy.—S. 186). Насправді, як визначив П. Кеппен, а пізніше А. Бертьє-Делагард, йдеться про с. Фотсала (Кеппен. Крымский сборник. — С. 547—548; Дортелли д'Асколи. Описание.— С. 175), також Фоті-сала (крим.-тат. Foti-sala, можливо, від араб, імені Fatih — «Завойовник» та сх.-слов. sala «село»; пор.: Бушаков В. А. Термины, обозначающие селения и крепости, в топонимии Крыма // Советская тюркология.— Баку, 1985.— № 2.— С. 29). У Фот-салі проживали потомки ге-нуезців та черкесів християн, яких 1653 р. примусили перейти у мусульманство (Loenertz R. J. Le origine delia missione secentesca dei Domenicani in Cri-mea // AFP,— Rome, 1935.— Vol. 5.— P. 269—275, 278—282, 284—285; Eszer. Neue Forschungen.— P. 209; Eszer. Die «Beschreibung».— P. 243— 244; переклад: c. 127—129). Я. Д.

211 Балаклава — місто і порт (тур. Baliklaya, за народною етимологією — «Риб'яче Місце», імовірніше від античної грецької назви м. Палакіон). Значний торговельний порт. За турецькими фіскальними даними, 1638 р. тут було 126 будинків немусульман, 1649 р.— 127 будинків немусульман та 24 будинки мусульман (Fisher. The Ottoman Crimea.— P. 220), що приблизно відповідає відомостям Боплана («не більше 120 вогнищ»). Про кроки (туази) і фути (п'є) див. прим. № 48. Я. Д.

212 Галіон — гребне судно з висунутою наперед носовою надбудовою.

213 Тонна — тут: міра об'єму при вимірах місткості торгових суден; дорівнювала 2,83 м3.

214 Мангуп—місто і замок (тур. Mangop, Menkiib, походження назви неясне), колишня столиця грецько-готського князівства Теодоро, яку турки здобули 1475 р. Назва гори Баби (тур. Baba — «Батько», «Шейх», тобто релігійний провідник; про цю назву див. прим. № 232) зберігалася у XIX ст. (Семенов. Географически-статистический словарь.— Т. 1.— С. 175—176). За турецькими фіскальними даними, в Мангупі 1638 р. було 76 будинків «євреїв» та 41 будинок греків; 1649 р.—68 будинків «євреїв», греків немає (Fisher. The Ottornan Crimea.— P. 221), що приблизно відповідає відомостям Боплана («не більше 60 вогнищ»). Під євреями у Боплана та в турецьких джерелах слід розуміти караїмів. Мангуп був одним з їхніх центрів у Криму. Докладний опис міста у Евлії. Evliya Celebi. Seyahatname.— C. 7.— Р. 582—586; переклад: с. 260—264. Я. Д. \177\

215 Кафа — місто і порт (тур. Kefe), столиця турецьких володінь у Криму та на Азовському морі, великий центр чорноморської торгівлі, зокрема невільниками. Захоплений турками від генуезців 1475 р., спершу центр санджаку, а з 1602 р.—столиця еялету (провінції), очолюваної беглербегом — намісником султана. До складу еялету входило 7 або 8 кадилаків (потім — санджа-ків), серед них — Мангуп, Кафа, Судак, Керч, Азов, Тамань (всі ці міста, крім Судаку, Боплан згадує). За іншими даними, в першій половині XVII ст. у Кафі було 3200 дворів (Orhunlu C. Kefe // The Encyclopaedia of Islam.— Vol. 4, fasc. 73—74.— P. 868—870), що значно менше кількості, поданої Бопла-ном (5-6 тис. вогнищ). З турецьких фіскальних документів видно, що 1638. р. у Кафі нараховувалось 820 будинків християн (585 будинків вірменів — з них 40 вірменів з України, а також 193 будинки греків, 30 черкесів, 12 українців; пор.: Fisher. The Ottoman Crimea.— P. 222—223), так що християнських мешканців, всупереч Бопланові, була меншість. Кількість будинків мусульман у 1638 р. невідома. Е. Портеллі д'Асколі відзначив, що 1634 р. турки мали в Кафі 70 мечетей, греки 15 церков з митрополитом, вірмени 28 церков з єпископом, католики 1 церкву (Св. Петра), яку їм 1624 р. передали для користування вірмени, а караїми та євреї по 1 синагозі (Eszer. Die «Beschreibung».— P. 231 — 233; переклад: Дортелли д'Асколи. Описание.— С. 117—119; Eszer A. Emidio Portelli d'Askoli O. Р.— 1972.— P. 180—181). Бопланові відомості в дечому відрізняються (у греків 12, у вірменів 32, у католиків 1 церква), але вони, мабуть, більш як на десять років пізніші. Докладний опис Кафи у Е. Портеллі д'Асколі (див. вище) та Евлії Челебі (Еvliya Celebi. Seyahatname.— С. 7.— Р. 666—684; переклад: С. 317—324), а також див.: Balard M., Veinstein G. Continuite ou changement d'un paysage urbain. Caffa genoise et ottomane // Le paysage urbain au Moyen agę.— Lyon, 1981.— P. 79—181. Я. Д.

216 Трапезунд—див. прим. № 44.

217 Синоп — турецьке місто і порт на чорноморському узбережжі Малої Азії.

218 Архіпелаг — острови Грецького архіпелагу.

219 Море Леванту — східна частина Середземного моря.

220 Кріменда — місто Старий Крим, колишня столиця намісника Золотої Орди на півострові, мабуть, з первісною монгольською назвою Хэрэм («Замок»), що вживалася одночасно з італійською назвою міста Солгат, Солхат. З монгольської утворилася крим.-тат. назва Кпт, тур. Кіпт, яка й дала назву цілому півострову (Бушаков В. А. Термины, обозначающие селения и крепости, в топонимии Крыма // Советская тюркология.— Баку, 1985.— № 2.— С. 35). Згодом місто, щоб відрізнити від півострова, почали називати Старий Крим (тур. Eski Kinm); ця назва збереглася досі. Назву .«Кріменда» вжив, крім Боплана, також домініканець Дж.-Дж. да Люка 1625 р. (Люка Ж. де. Описание.— С. 475). Я. Д.

221 Карасу — місто (назва від сусідньої річки тур., крим.-тат. Kara Su— «Чорна Вода», в дусі народної етимології назва міста змінена в українських джерелах того часу на Карасів), великий торговельний центр ханства, також невільницький ринок. Засноване, можливо, на початку XVI ст. 1629 р. було знищене донськими козаками, 1630 р. витримало козацьку облогу. Боплан помилково повторив відомості про Карасу двічі — перший раз як Карасу, вдруге, двома рядками нижче, як Корубас. Описи Карасу дали Е. Портеллі д'Асколі та Евлія (Eszer. Die «Beschreibung».—P. 234—235; переклад 1902: с. 120; Evliya Celeb i. Seyahatname. — C. 7. — P. 644—650; переклад: С. 303— 310). Тепер м. Білогірськ, Я. Д. \179\

222 Тузла — село (крим.-тат. Tuzla — «Солеварня») ; найбільший центр видобутку солі в Криму на південь від Ору (Перекопу), з якого вивозили сіль також на Україну. Я. Д.

223 Керч—місто (тур. Kerc, читається «Кердж», Kers, Кеrс), відоме в давньоруських джерелах під назвою Къръчевъ (тоді було в складі Тмуторокан-ського князівства). Захоплене турками у генуезців 1475 р. Я. Д.

224 Ак-Мечет — місто (тур. Ak Mescid, читається «Ак Месджід», «Білий Мечет»), засноване на початку XVII ст. для захисту Бахчисараю від нападів кочовиків. Резиденція калги-султана, наслідника ханського престолу. Докладний опис міста в Евлії (Еvliya Celebi. Seyahatname.— C. 7.— Р. 638—641; переклад: С. 299—302). Замість зруйнованого Ак-Мечету було засновано м. Сімферополь. Я. Д.

225 Арабат — замок-башта (тур. Arabat, може, від тюрк, araba, arba — «віз»), збудований для того, щоб перешкодити козакам вриватися в Крим, пройшовши Арабатську Стрілку. Поблизу замку був вал, що проходив через шийку півострова. Назва Орботек, яку наводить Боплан (мабуть слов'янізована назва Арабату), з інших джерел невідома. Пор. також: Семенов. Географи- ческо-статистический словарь.—Т. 1.— С. 111, 112. Тепер с. Кам'янське. Я. Д.

226 Море лиману — Азовське море, у Боплана також Донський лиман. Згідно з тогочасними географічними уявленнями, Азовське море вважали лиманом Дону. Я. Д.

227 Тонка Вода — див. прим. № 230.

228 Наші козаки — козаки з України, для відрізнення від донських козаків (див. прим. № 165).

229 Коса — півострів між Азовським морем і Сивашем, давніше Тонка Коса, тепер Арабатська Стрілка.

230 Тонка Вода — вузька протока (тур., крим.-тат. Yenici, Cencige, читається «Дженджіге», Ceniske, Cengięke; походження назви невідоме) між Азовським морем і Сивашем, тепер Генічеська протока (Семенов. Географическо-статический словарь. — Т. 1. — С. 623—624). В. Антонович неправомірно ототожнював Тонку Воду з Сивашем або Генічеською затокою (Мемуары. — Вып. 2. — С. 327, 328), що повторили інші дослідники Боплана. Я. Д.

231 Табір — див. прим. № 53.

232 Баба —гори (тур. Baba Dag —«Гора Батька», «Гора Шейха»), за Бопланом, біля Балаклави та Карасу, а також Мангупу (див. прим. № 214). Як частина назви місцевості слово «Баба» вказує на те, що там був монастир дервішів (баба — титул шейха, настоятеля монастиря). Я. Д.

233 Кабарга — річка; під назвою Бельбек (Кабарта — назва верхів'я річки Бельбек) впадає до Чорного моря північніше Севастополя. Долина Бельбека славилася виноградниками і садами. Перекручену назву річки у Боплана («Кабац») В. Антонович намагався пояснити як назву р. Качі (Мемуары. — Вып. 2. — С. 328), a B. Ляскоронський — як назву р. Карасу-біюк (Ляскоронский. Гильом Левассер-де-Боплан. — С. 19). Я. Д.

234 Салгир — річка (тур. Selgir, можливо від тур. sal — «та, що розливається», або від sal та kir — «вода, що витікає з гірського схилу, з печери» (пор.: Филоненко В. И. К вопросу этимологического анализа тюркских гидронимов Крыма // Уч. зап. Пятигорского гос. пед. ин-та ин. языков. — Ставрополь, 1963.— Т. 28. — С. 132); найбільша в Криму, впадає до Сивашу. Я. Д. \180\

235 Тамань — місто і замок (тур. Taman) на східному березі Керченської протоки на місці стародавньої Тмуторокані. Захоплена турками 1482 р. Опис міста у Евлії (Еv1іуa Celebі, Seyahatname.— С. 7.— Р. 699—701, переклад: С. 339—344). Тепер станиця Таманська Краснодарського краю. Я. Д.

236 Черкеси.— Боплан пише про черкесів-християн, тобто про західних черкесів (зікхів), які в XII—XV ст. приймали християнство православного і католицького обрядів. Мешкали на Таманському п-ові, а розпорошено також в містах та селах Криму. Черкеси у XVI ст. підпорядковувалися Туреччині й були залежні від губернатора в Кафі. Всупереч твердженню Боплана, вони не були тюрками («татарами», як він пише), а користувалися діалектами черкеської \181\ мови — однієї з іберо-кавказьких мов. Сучасні адигейці частково потомки зікхів, яких у другій половині XVII ст. змусили прийняти іслам (пор.: Richard J. La Papaute et les missions cTOrient au Moyen agę (XVIIIе — XVе siecle).— Roma, 1977). Я. Д.

237 Яничари — турецьке військо (тур. yeniceri— «нові війська»), що формувалося згідно з інститутом девшірме, за яким п'яту частину християнських хлопців забирали на примусову військову службу з насильственним вихованням в ісламі. fl. Д.

238 Темрюк — місто і замок (тур. Temruk), збудований між 1602—1607 рр. (Смирнов. Крымское ханство.— С. 460) біля устя Кубані. Тепер місто в Краснодарському краї. Я. Д. \182\

239 Азов — місто і замок (тур. Azak), стародавнє поселення біля устя Дону, захоплене турками у італійців 1475 p. (Berindei M., Yeinstein G. La Tana — Azaq de la presence italienne a 1'emprise ottomane (fin XIIIе — milieu XVIе siecle) // Turcica.— Paris, Strasbourg, 1976.— Vol. 8, fasc. 2.— P. 110—201). Порт, купецький центр, зокрема для торгівлі рабами. 1559 р. Азов брав в облогу кн. Дмитро Вишневецький з козаками. В 1637—1642 рр. місто утримували донські і запорозькі козаки (пор. прим. № 165). Боплан фіксує тогочасну українську назву міста, що починалася на «о» (Озов, пор. прим. № 165) та вплинула також на польську форму (Ozów, читається «Озув», «Озуф»). Тепер місто в Ростовській області. Я- Д.

240 Дике Поле —пив. прим. № 188.

241 Це фальшиве уявлення, поширене в тогочасній західноєвропейській літературі, наприклад, у Дж.-Дж. да Люка, Е. Дортеллі д'Асколі (пор.: Люка Ж. де. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин. 1625 / Пер. П. Юрченко // ЗООИД.— Одесса, 1879,— Т. П.— С. 487; Eszer. Die «Beschreibung». — Р. 249; переклад: С. 130), а також серед турків (пор. примітку А. Бертьє-Делагарда до перекладу: С. 177), викликане вузькоокістю татар. Немає підстав вважати таке уявлення спеціально придуманою насмішкою (пор., наприклад, примітку В. Антоновича в кн.: Мемуары.— Вып. 2.— С. 328). На цю вузькоокість Боплан звертає увагу далі (переклад, с. 67), вважаючи, що завдяки ній татари мають гостріший зір. Я- Д.

242 ...індіанців Америки з околиць Мараняну.— Маранян (порт. Maranhao), прибережна країна в північній Бразілії, яку Боплан міг бачити під час своїх мандрівок. Припускати, що йдеться про верхів'я Амазонки, відоме під назвою Мараньон (ісп. Maranón), що витікає на західних схилах Кордильєрів, на території сучасного Перу, важко. Я. Д.

Караїби — індіанці північної частини Південної Америки та островів Караїмського моря. Ще на початку XX ст. В. Кордт поставив питання про те, чи згадки Боплана про індіанців та караїбів не можна розглядати як свідчення перебування його в цих краях (див.: Кордт. Материалы. — Вып. 2.— С. 16). Я. Д.

244 Котарга — в оригіналі cantares; хатина з повсті, яку татари-кочовики возили на візках. Від цього крим.-тат. слова походить укр. катрага (катрига, катряга) — «курінь», «повітка», зокрема на пасіці, а не від болг. «плану будівлі» (Етимологічний словник української мови / Гол. ред. О. С. Мельничук.— К., 1985.— Т. 2.— С. 405). Боплан подає малюнок котарги (див. оригінал, с. 36), а також описує котаргу в Буджаку (переклад, с. 52), не вживаючи, однак, цієї назви. М. Бронєвський описав котаргу в 1578 p. (Broniovii Tartariae descriptio. — P. 3; переклад: С. 337—338). Я. Д.

245 Таврійська Скіфія — див. прим. № 202.

246 Ногайські татари — Ногайська орда (назва від золотоординського полководця темника Ногая, що загинув 1300 р.) виникла з розпадом Золотої Орди на окремі ханства. В середині XV ст. конфедерація племен, що стала відомою під назвою Великої ногайської орди, захопила територію від Аральського моря на сході до Приазов'я на заході. Мала ногайська орда виділилася в ГІриазов'ї 1549 р., формально підпорядковувалася султанові та кримському ханові; частина орди після 1560 р. пересунулася до Дністра. На початку XVII ст. Велика ногайська орда під натиском калмиків також пересунулася на захід; близько 1640 р. частина її визнала зверхність кримського хана та злилася з Малою ногайською ордою. Одночасно відбулося роздрібнення на окремі менші орди \183\ (Bennigsen A., Lemercier-Quelquejay Ch. La Grandę Hordę Nogay et le probleme des Communications entre 1'Empire Ottoman et 1'Asie Centrale en 1552—1566 // Turcica.— Paris, Strasbourg, 1976.— Vol. 8, fasc. 2.— P. 203—236; Bennigsen A., Veinstein G. La Grandę Hordę Nogay et le commerce des steppes pontiques (fin XVе siecle — 1560) // Turkiye'nin Sosyal ve Ekonomik Tarihi (1071 —1920).— Ankara, 1980.— P. 49—60). Сучасні ногайці Північного Кавказу — потомки Великої та Малої ногайських орд. Я. Д.

247 Опис одягу є цінним джерелом для дослідників. Особливо важливо, що він збігається з описом А. Олеарія (XVII ст.) і інших мандрівників (Олеарий А. Описание путешествия в Московию и через Московию в Персию. — СПб., 1906.— С. 404, 405) та підтверджується дослідженнями радянських етнографів (Гаджиева. Материальная культура ногайцев. — С. 95—165 та ін.). Л. А.

248 Про подібний спосіб носіння кожухів згадує і А. Олеарій (див. попередню прим.). Спосіб носіння хутряного одягу під час дощу хутром назовні, що викликав здивування Г. Боплана, не є унікальним. Українці Карпат і донині носять влітку хутряні кептарі, вивертаючи їх під час дощу. Л. А.

249 Звістка Боплана, що кожний татарський воїн має годинник,— істотне перебільшення. Воно давно викликало сумніви (Kraszewski J. I. Wspomnienia Odessy, Jedysanu i Budżaku.—Wilno, 1845.— T. 2.— S. 151). \184\ Годинники західноєвропейського виробництва були дуже бажані на Сході — вони не раз входили до складу подарунків, які передавали султанам та кримським ханам. Я. Д.

250 Бахмати — порода коней, якими користувалися татари (крим.-тат. з персько-тюркського pehnat), дуже витривалих, переважно непідкованих або погано підкованих рогом бика, тренованих, щоб добре перепливати ріки (про це говорить Боплан в інших місцях, пор. переклад, с. 67). На Україні бахматів вважали також турецькими кіньми (Грушевський. Історія України-Руси.— Т. 8, ч. 1.— С. 31). Я. Д.

251 Кочові народи внаслідок напряму господарства мало споживали борошняно-круп'яних страв, з хлібних злаків ногайці знали здебільшого просо. С. Ш. Гаджиєва повідомляє, що основною стравою ногайців, особливо кочівників, аж до початку XX ст., як і раніше, були молочні й м'ясні продукти (Гаджиєва. Материальная культура ногайцев.— С. 197). Багато відомостей про харчування татар подає Евлія (Evliya Qelebi. Seyahatname. — С. 7.— Р. 508—510; С. 8.— Р. 51; переклад: С. 219—224, 368). Л. А.

252 Опис подібного способу приготування конини не зустрічається в інших джерелах. Проте нерідко згадується в'ялене м'ясо (пастырма), наявність якого .характерна для народів, що займалися переважно скотарством. Таку ж страву вживали й козаки у походах (Гаджиєва. Материальная культура ногайцев. — С. 197; Курылев В. Хозяйство и материальная культура турецкого крестьянства. Новейшее время. — М., 1976.— С. 111; Скальковский. История Новой Сечи.—Ч. 1.— С. 338—339). Л. А.

Мурза — аристократичний титул (тур. mirza, крим.-тат. miirza, murza з арабсько-перського emir-zade — «син князя») старійшин родів, вождів племен. Мурза міг командувати також великими з'єднаннями татарського війська (пор. переклад, с. 57). Я. Д.

254 Брага — напій з проса (тур., крим.-тат. boża, з цього укр. буза). Я. Д-

255 Мадагаскар — питання про те, чи Боплан бував на Мадагаскарі, не вирішене.

256 Чорба — юшка з пшоном під назвою щерба, сорпа, була однією з найпоширеніших страв у ногайців і у пізніші часи (Гаджиєва. Материальная культура ногайцев.— С. 195, 197). Л. А.

257 Про тактику татарських нападів писало багато авторів XVI— XVIII ст., наприклад, Бернард Претвич, 1550 p. (L[ubomirski]. Bernard Pretwicz.— S. 48—50; Tomczak A. Memoriał Bernarda Pretwicza do króla z 1550 r. // Studia i materiały z historii wojskowości.— Warszawa, 1960.— T. 6, zesz 2.— S. 328—357); Mиxайло Литвин, 1550 р. (Michalonis Lituani. De moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum fragmina X. multiplici historia referta. Et I. Lasicii Poloni De diis Samagitarum, caeterorumq. Sarmatarum et falsorum Christianorum, item De religione Armeniorum, et De initio regiminis Stephani Batorii. Ed. I. I. Grasserus. — Basileae, 1615.— P. 5—6; переклад: Михайло Литвин. Извлечение из записок // Мемуары.— Вып. 1.— С. 11 —12); Марцін Бєльський, 1569 р. (Bielski M. Sprawa rycerska według postępku y zachowania starego obyczaju rzymskiego, greckiego, macedońskiego y innych narodów pierwszego y ninieyszego wieku, tak pogańska iako y krześciańska, z rozmaitych ksiąg wypisana ku czytaniu y nauce ludziom rycerskim poevteczna.— Kraków, 1569; передрук: Woj ciek i K. W. Archiwum domowe do dziejów literatury krajowej.— Warszawa, 1856.— S. 330); Блез де Віженер, 1573 р. \185\ (Vigener B. de. La description du royaume de Poloigne, et pays adiacens; avec les statuts, constitutions, moeurs, et facons de faire d'iceux.—Paris, 1573.— P. LXV—LXVI; переклад: Блез де Виженер. Извлечение из записок // Мемуары.— Вып. 1.— С. 80—81); Марцін Бронєвський 1578 р. (Broniovii. Tar-tarie descriptio.— P. 19; переклад (1867): C. 361), анонім 1620 p. з переробкою M. Бронєвського (Pogrom Tatarów przez wielmożnego hetmana koronnego Stanisława Żółkiewskiego, których 30000 legło od siedmi tysięcy rycerstwa polskiego w Wołoskiey ziemi, 6 Octobris w roku 1620. Przy tym Ordynek wyprawy tatarskiej na woynę M. Broniowskiego. Y zaś edykt Kozaków niżowych, [s. 1., 1620] (передрук: Wójcicki K. W. Biblioteka starożytnych pisarzy polskich. Wyd. 2-е.— Warszawa, 1854.— T. 3.— S. 239—245); Павло Алеппський, 1654 p. (Radu B. Voyage du patriarchę Macaire d'Antioche. Texte arabe et trąd. fran9. // Patrologia Orientalis.—Paris, 1949.— T. 26, fasc. 5.— P. 395—396; переклад: Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII в. / Перев. Г. Муркоса.— М., 1897.— Вып. 2.— С. 18—19), Крістоф- Герман фон Манштейн, 1737 р. (Манштейн Х.-Г. Записки о России 1727—1744.— СПб., 1875.— С. 101 — 103). Опис Боплана відрізняється від замальовок його попередників та пізніших авторів докладністю викладу та сумлінним врахуванням усіх моментів воєнної тактики татар. Я. Д.

258 По балках — в оригіналі ualons.

259 Кош — татарський табір (крим.-тат. kos, з цього укр. кіш, наприклад, запорозький), зокрема військовий під час походу. Я. Д. Воєначальник — в оригіналі le General.

261 Анатолія — див. прим. № 43.

262 Напрям татарських походів між ріками Дніпром і Дністром показаний Бопланом на рисунку в оригіналі, с. 48.

263 Буджак — див. прим. № 185.

264 Див., прим. № 53.

265 Bon piede, bon oche (італ.) —«добрі ноги, добрі очі» (прислів'я).

266 Див. рисунок в оригіналі, с. 50.

267 Див. прим. № 109.

http://litopys.org.ua/boplan/uz.bmp


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 22:30
Сообщение #14


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



І.В. САПОЖНИКОВ



ЗАПОРОЖЦІ В ОЧАКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ ТА УКРАЇНІ ХАНСЬКІЙ

ПІД ЧАС “КРИМСЬКОЇ ПРОТЕКЦІЇ” (1711 ‑ 1734 роки)



В історіографії існує декілька робіт, в яких цілеспрямовано розглядалась проблема перебування християнського населення і, зокрема, запорозького козацтва у Очаківській області (Озу або Єдисан). Більша частина названої області була розташована у Буго-Дністровському межиріччі, яка з півночі обмежувалась кордоном з Польщею (так зва-ною Україною Польською) по річках Ягорлик та Кодима. Ця територія офиційно нале-жала Кримському ханству з 1520-х років, а Порті Оттоманській — з 1779 р. після укладення Айналі-Кавакської конвенції до підписання Яського миру у грудні 1791 р. [1]. Проте, одразу ж підкреслимо, що одним з найбільш темних і малодосліджених, з точки зору означеної проблематики, є період так званої “кримської протекції” Запорозького Низового війська, який слід датувати 1711 – 1734 роками [2].

За словами кримського хана Каплан-Гирея, в той час запорожці “їли у нас хліб і сіль та жили в нас добре” [3, 70]. Князь С.І. Мишецький повідомив про той період такі подробиці. По-перше, “как они [запорозькі козаки] стали под властью крымскою, то сперва определено им было хлебное и денежное жалованье, токмо не на долгое время; а потом, хотя они ничего от татар не получали, но и сами татарам никакой дани не давали”. Цікаве і друге його спостереження, що “будучи за крымцами..., и в степи хуторами и зимовниками жили по Очаковской стороне, от Переволочны даже до Буг реки; и на оной степи по всем хуторам рыбную ловлю они казаки имели и зверей всяких ловливали и били, а на Крымской стороне хуторов и зимовников не имели, а рыбы не ловливали, токмо, что за звериною охотою езживали” [4, 20 – 22].

Як бачимо, з наведених свідоцтв С.І. Мишецького, який записав спомини про “кримську протекцію” вже пізніше, коли в 1737 ‑ 1740-х роках перебував як військовий інженер у Запорозькій Січі, не можливо зробити конкретного висновку про те, яку саме роль для козаків у 1711 ‑ 1734 роках грало Буго-Дністровське межиріччя. На підставі сказаного ми можемо лише припустити, що запорожці мали право виходити в Очаків-ську область для сезонного полювання та рибальства, оскільки ніякого реального кор-дону між землями Запорозької Січі та Кримського ханства в той час не існувало [5, 15].

Відомий дослідник історії запорозького козацтва О.О. Рябінін-Скляревський вважав, що в роки перебування Запорозького війська “під російською рукою” у 1734 ‑ 1775 роках ностальгічні спогади про “кримську протекцію” перетворились у стійку “кримську легенду” про ті часи, “коли до інструмента [угоди про кордон між Росією та Туреччиною] 1740 р. не полягала між Кримом та Запорожжям якась межа”. Він же опублікував відомості з архіву Коша Запорозької Січі про те, що у 1711 – 1734 роках ногайська Єдисанська орда виходила з Очаківської області за Дніпро, а на Очаківських степах запорожці вільно пасли свої табуни і “бадались рибою” на Тилігулі, Березані, Кодимі. Вчений зробив висновок про те, що головна суть “кримської легенди” для сіроми-промисловців полягала глибоко “в ґрунті економічних обставин” [6, 136 – 137], і з його думкою важко не погодитись.

Пізніше одеський професор А.Д. Бачинський додав, що в роки “кримської протекції” запорозькі козаки нерідко були найманими робітниками (словами того часу — “аргатували”) “у мешканців Очакова, Акермана, Бендер і Ізмаїлу” [7, 8]. Гадаю, що і таке явище в той час, дійсно, мало місце, хоча наведену вище цитату вчений вилучив з більш пізнього письмового джерела, датованого 1740 р. [8, 146].

Слід відзначити, що до нещодавна сказаним практично і вичерпувались введені в історіографію теми факти про перебування запорозьких козаків в Очаківській області у 1711 – 1734 роках. Проте в останні роки автору цих рядків вдалося поповнити джерель-ну базу непоміченими раніше, хоча і опублікованими матеріалами.

Так, близько 1715 року російські мандрівники, що їхали з Києва у Константинополь, по дорозі вздовж лівого берега Дністра в районі кордону між Польщею та Кримським ханством зафіксували таку ситуацію: “а понеже [пониже] Егорлык стоит при Днестре в долине и подошли к нему еще 2 речки, именуемые Егорлыки, один большой, а другой меньшой, да с бендерской стороны высокая гора, и тем Егорлыком окончилась польская граница. А владеет им крымский хан, и Дубосары от него в двух милях; за ха-ном же и тем Егорлыком и Дубасарами по 714 год управлял присланный от хана измен-ник Пляка, который был сотником в Новосергиевском, что близ Самары; а в Егорлыке жителей волохов и болгаров и жидов с 200 домов, и для христиан в том местечке Егорлыке есть церковь великомученика Георгия, а фартеции никакой нет; а ныне тем Егорлыком вместо Пляки управляет сотник Егорлыцкий казак прозванием Апостас [Анастас] (?), а в Дубасарах Хвастовский казак Гаврило Алейченкой, который прежде сего служил при Палее, а Пляка оставлен и живет в Дубасарах в рядовых казаках” [9, 79 ‑ 80].

Очевидно, що з “містечком Єгорликом” слід співставити сучасне с. Гояни (Гоян) Дубосарського району Республіки Молдови. Зрозуміло також, що в наведеному описі йдеться про перебування в ньому і в Дубосарах у 1714 ‑ 1715 роках українських козаків. На жаль, зі слів мандрівників не зовсім зрозуміло, які саме козаки маються на увазі. На підставі сказаного ними можна констатувати, що в той час у названих містечках знаходилось по одній сотні козаків, на чолі яких стояли колишні і доволі відомі городові лівобережні і правобережні козаки Пляка, Анастас та Гаврило Олійниченко — соратники С. Палія, а в цей час — гетьмана України в екзилі П. Орлика. Виходячи з загальної ситуації, можна припустити, що ці збройні команди, скоріше за все, складались з запорожців, які перебували на службі у Кримського ханства. Вірогідно, що вони охороняли кордон з Польщею по річці Ягорлик, хоча такі ж самі команди могли стояти по р. Кодимі до самого Бугу [10, 47 ‑ 49]. Таким чином, перебування запорожців у Очаківській області не обмежувалось тільки економічними причинами, як вважалось раніше.

Про те, що названі козаки переважно були запорожцями, додатково свідчать такі факти. У жовтні 1713 р., майже відразу після підписання Андріанопольської угоди, турки запропонували полякам, “чтобы часть Украины Польской отдана была казакам, которых в команде Орлика до 20000 считается, с тем условием, чтобы они не принадлежали ни Порте, ни хану, ни царю, но единственно королю и республике Польской” [11, 32], але останні відмовились, щоб не ускладнювати своїх відносин з Російською імперією. Зрозуміло, що у цьому документі турки мали на увазі землі, що безпосередньо межували з польсько-кримським кордоном. 22 квітня 1714 р. між Туреччиною і Польщею було підписано договір, який остаточно відмінив пункти Бахчисарайського миру 1681 р., за якими Польща втратила значну частину Правобережної України, і підтвердив умови угоди 1699 р. про їх повернення [12, 200 ‑ 202]. Можливо, що у 1713 ‑ 1714 роках запорожцям і була довірена прикордонна служба.

Про подальшу долю запорожців, розташованих в Очаківській області вздовж польського кордону, поки що майже нічого не відомо. У контексті сказаного дуже важливим є повідомлення капітана російської армії Станислава Зарульського, який у 1770 ‑ 1780-х роках написав невелику книжку під назвою “Описание о Малой России и Украине с приложениями”. В ній, у зв’язку з подіями переходу Запорозького війська під “російську протекцію” у 1734 р., описаний такий епізод: “Граф Миних, по получении от государыни [Анни Іоанівни] предписания, приказал депутатов [від запорожців] привесть на верность службы и подданства к присяге и генерал-майора Тараканова отправил с командою к войску Запорожцев, бывшему на Днестре [курсив мій — І.С.], предписав, по прибытии его туда, привесть всех казаков на верность службы и подданства к присяге и проводить [их] в то место, где прежде была их Сечь, объявив им подтверждение их вольности, привелегий и прав; депутаты казаков задержаны были атаманами [?], покудова перевод казаков будет. По возвращении г. Тараканова графу Миниху присяжный запорожских казаков лист он вручил ему и депутаты отпущены к войску. Граф о сей экспедиции отправил Ее Величеству донесение и присяжный лист, который пос-тупил в Сенат. Ее Величество указала Министерской канцелярии иметь над запорожс-кими казаками главную команду”[13, 22].

Детальніше всіх процес переходу запорожців “під російську руку” висвітлив А.О. Скальковський, проте у нього немає й натяку на те, що якась їхня частина (а з уривку можна зробити висновок, що вона була доволі значною) знаходилась десь на берегах Дністра. У книзі вченого є згадка про те, що після того, як російські війська в грудні 1733 р. перейшли польський кордон для того, щоби надати допомогу претенденту на престол Речі Посполитої Фрідриху Августу ІІІ, кримський хан наказав запорожцям терміново зібрати загін для походу у Польщу. У січні наступного року кошовий отаман Іван Білицький виступив на чолі озброєної команди з Олешківської Січі, дійшов до Гарду на Бузі, де і зупинився, очікуючи розпоряджень графа Й. фон Вейсбаха, з яким запорозька старшина протягом майже трьох років (з серпня 1731 р.) вела таємні переговори. Після того, як 5 лютого 1734 р. ногайські татари пограбували одне з сіл Полтавського полку, Й. Вейсбах прийняв остаточне рішення про можливість виходу запорожців з Олешківської Січі, але у своєму листі підкреслив, що до цього їм треба відмовитись від походу і підготуватись до прийняття присяги. Наприкінці березня 1734 р. запорожці перейшли на місце Нової Січі в урочищі Підпільному, де, судячи з усього, у перших числах квітня склали присягу на вірність Російській імперії [14].

Не важко помітити, що усі ці події відбулись на Дніпрі та Бузі, але тоді виникає закономірне питання, а до чого тут Дністер і чи не зробив С. Зарульський якоїсь помилки? Виходячи з аналізу повідомлення російського офіцера, автор бере на себе сміливість припустити, що ніякої помилки або описки тут все ж таки немає, а йдеться якраз про тих запорожців, які несли службу на Дністрі вздовж польсько-кримського кордону. Не виключено, що саме ця команда більш інших вагалась у прийнятті остаточного рішення про перехід на бік Росії, і тому їхні делегати були, по суті, взяті у заручники, а до них була відправлена ціла депутація, метою якої було не тільки прийняття присяги, але й супроводження даної команди в Нову Січ з території Кримського ханства.

С. Зарульський вважав, що експедиція генерала Тараканова на Дністер закінчилась успішно, проте саме в цьому ми можемо сумніватися. Справа в тому, що якась невизна-чена частина козаків майже напевно залишилась у Придністров’ї. В усякому разі, трохи пізніше, в ході російсько-турецької війни 1735 ‑ 1739 років були відмічені спільні бойові дії запорожців, козаків-некрасовців і навіть ногайців Буджацької орди проти підрозділів російської армії [15, 187].

Важливо, що до цього ж періоду відноситься перша згадка терміна “Ханська Украї-на”. Воно присутнє у донесенні російського таємного агента молдаванина Лупула, дато-ваного серпнем 1737 року: “Ежели российского вторжения за Днестр не будет, то на-добно российским войскам зимою быть не в отдалении — при Сечи или в Украине на Днепре зимовать и козацкими партиями нападение чинить в Ханскую Украину; а ежели б российские войска нынешней осени пришли в Бендер или в Буджак, то б великий ин-терес получить могли, ибо провианту и всякого скота и товаров превеликое множест-во”. У грудні того ж року агент Лупул наполягав на тому, щоб козаків направили у Ханську Україну, “де села татарські біля неї є в наявності” [16]. Одночасно, щодо території Буго-Дністровського межиріччя, використовувались назви “Татарська Волощина” і “Ко-чубейська Татарія” [15, 188, 210, 216, 395].

Виходячи з наявності трьох різних назв, а також цитати з другого листа Лупула, в якому він прямо пише про те, що Ханська Україна розташована поруч з татарськими селами Кочубейської [Очаківської (?)] Татарії, можна дійти висновку, що термін “Ханська Україна” ні в якому разі не можна співставляти з усією Очаківською областю, а лише з тією її частиною, де існували українські [козацькі (?)] села. Як було показано вище, Ханську Україну в такій інтерпретації слід шукати на півночі Очаківської області, а саме — на кордоні з Польщею, де перебували непідвладні Росії запорожці. Пізніше, у 1769 ‑ 1783 роках, терміни “Україна Ханська”, “всея Україна” або “усе володіння Ук-раїнське”, використовувалися молдавськими митрополитами у своїх титулах. З документів добре видно, що в той час їх церковна влада розповсюджувалась на православне українське, молдавське і, можливо, болгарське населення, що мешкало в селах саме означеного нами району і не стосувалась сіл старовірів-некрасовців, а тим більше районів, де переважали мусульмани — татари, ногайці чи турки [17]. Отже, Україну Ханську слід розуміти як північну та північно-західну (прикордонну та Придністровську) частину Очаківської області, де впродовж періоду кримської протекції мали право селитися запорозькі козаки і, можливо, українські вихідці з Польської України.

У зв’язку зі сказаним доволі спірною виглядає думка Т.Л. Подкупко про те, що Хан-ська Україна “займала терени між Південним Бугом та Дністром, охоплюючи всю Пів-денну Україну, окрім Запорозької Січі, сюди входила Херсонщина, частина Бессарабії і Південне Поділля”. Більше того, дослідниця вважає, що дане поняття слід розуміти як “адміністративно-політичний інститут”, який існував протягом ХVII ‑ ХVIII століть [18, 108 ‑ 109]. Передусім, вражають межі цієї територіальної одиниці через те, що авторка включила до нього частину Бессарабії (Дунай-Дністровського межиріччя). Гетьманом України Ханської, у реконструйованому нами значенні, ніколи не був і не міг бути Петрик Іваненко (як вважає Т.Л. Подкупко), хоча б тому, що в його часи такого явища у Очаківській області ще взагалі не існувало, принаймні ми не маємо про це жодної прямої згадки. Що стосується самої посади “гетьмана” в Очаківській області, то його суть повністю розкрита у листі графа П.О. Рум’янцева графу М.І. Паніну від 27 червня 1765 р.: “татары по самому Бугу и противу наших селений свои колонии населяют, но из христиан […]. Был в Орле [сучасн. Первомайськ Миколаївської обл.] приезжий каймакан, который сию новую деревню [Голту] откупает от гетмана, а гетман от его хана: каковых гетманов начел [нарахував] мне между Буга и Днестра много, а каймаканов еще больше; все однако сии откупщики суть армяне” [19, 402 ‑ 403].

Таким чином, відомі в наш час матеріали дозволяють зробити висновок, що присут-ність запорозьких козаків в Очаківській області в період “кримскої протекції” в 1711 ‑ 1734 роках була дуже значною та багатогранною. Вона мала як економічний, так і військовий характер. Військова присутність стосувалась переважно прикордонної з Польщею смуги Буго-Дністровського межиріччя, в якій існували українські села і яка мала назву Україна Ханська. Вірогідно, що в цей час деякі “гетьмани” північної части-ни Очаківської області могли бути запорожцями, серед яких відзначені гетьманські ко-заки Пилипа Орлика. Після переходу Запорозького війська під “російську протекцію” частина козаків залишилась вірною своїй присязі кримському хану, тривалий час пере-бувала на означеній території і навіть брала участь у бойових діях проти російської ар-мії. Не виключено також, що після подій початку 1734 року козаки перевезли з Запо-ріжжя в Україну Ханську і частину “посполитого” населення, насамперед, своїх роди-чів. Саме ці козаки заклали підмурок для виходу запорожців у Кримське ханство і Пор-ту Оттоманську після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році. Для того, щоб зняти супе-речливі питання, можливо, було б логічним чітко розрізняти доволі вузьке поняття “Ук-раїна Ханська” в Очаківській області від більш широкого “Ханська Україна”, яке мож-на розуміти як значну частину Правобережної України (Брацлавщина, Поділля, Півден-на Київщина), що формально підпорядковувалась кримському хану у 1681 ‑ 1699 роках.

Джерела та література


1. Лебединцев А.Г. Ханская Украина // Записки Одесского общества истории и древностей. 1913. — Т. ХХХІ. — С. 1 – 22; Коциевский А.С. О русско-украинском и молдавском населении Очаковской области до ее присоединения к России // Записки Одесского археологического общества. — 1960. — Т. 1. — С. 354 ‑ 360; Бачинский А.Д. Некрасовские поселения на Нижнем Дунае и в Южной Бессарабии // Материалы по археологии Северного Причерноморья. — 1971. — Вып. 7. — С.159 ‑ 163; Сапожников І., Сапожникова Г. Українське козацтво в Буго-Дністровському межиріччі та Хаджибеї (Одесі) у ХVІІІ ст. // Південь України. Одеса. Четвертий Міжнародний конгрес україністів: Доповіді та повідомлення. — О., 1999. — С. 78 ‑ 90; Сапожников І. Лівобережне Подністров’я в середині ХVІІІ століття: за даними картографії // Київська старовина. — 2000. — № 5. — С. 39 ‑ 49.

2. Росія втратила землі Запорожжя за трьомя угодами з Туреччиною: Прутському трактату від 12 липня 1711 р., Константинопольській угоді від 5 квітня 1712 р. та Андріанопольському миру від 13 червня 1713 р.

3. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734 ‑ 1775. — К., 1998. — Т. 1.

4. [Мышецкий С.И.] История о казаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся, сочиненная от инженерной команды. Издана со списка, хранящегося в библиотеке князя Михаила Семеновича Воронцова, Одесским обществом истории и древностей. — О., 1852.

5. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе (1770 ‑ 1820 гг.). — О., 1998.

6. Рябінін-Скляревський О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. — О.-К., 2000.

7. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775 ‑ 1828: Історико-документальний нарис. — О., 1994.

8. Губоглу М. Турецкий источник 1740 г. о Валахии, Молдавии и Украине // Восточные ис-точники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. — М., 1964.

9. Русов А.А. Русские тракты в конце ХVІІ и начале ХVІІІ веков и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого столетия. — К., 1876.

10. Сапожников І. Лівобережне Подністров’я в середині ХVІІІ століття: за даними картографії // Київська старовина. — 2000. — № 5.

11. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. 3-е изд. — Ч. ІІ. — О., 1885.

12. Чухліб Т. Пилип Орлик // Історія України в особах: Козаччина. — К., 2000.

13. Описание о Малой России и Украине с приложениями. Сочинение Станислав Зарульского, служившего в Российской армии капитаном. — М., 1847.

14. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. / 3-е изд. — Ч. ІІ. — О., 1885. — С.40 ‑ 41, 43 ‑ 44, 48 ‑ 62; Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734 ‑ 1775. — К., 1998. — Т. 1. — С.53 ‑ 55, 560.

15. Кочубинский А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции: Из истории Восточ-ного вопроса. Война пяти лет: 1735 ‑ 1739. — О., 1899.

16. Кочубинский А.А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции... — С.ХХХІІІ ‑ ХХХIV; Історія Хаджибея (Одеси) 1415 ‑ 1795 рр. в документах / ред. Т.Г. Гончарук. — О., 2000. — С.56, 58.

17. Лебединцев А.Г. Ханская Украина... — С.1 ‑ 22; Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки… — С.17 ‑ 18.

18. Подкупко Т.Л. Ханська Україна // Историческая память. — Вып. 2. — О., 2000.

19. Переписка графа Петра Александровича Румянцева с графом Никитой Ивановичем Пани-ным в 1765 и 1771 годах // Сборник Императорского Русского исторического общества. — СПб., 1872. — Т. 9.

http://www.cossackdom.com/articles/s/sapoz...ov_ochakov.html


Спасибо сказали:
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 3.8.2012, 23:29
Сообщение #15


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Організація оборони міст Руського і Белзького воєводств на татарських шляхах у другій половині 15-16 ст.

http://journal.mandrivets.com/images/file/Omelchuk.pdf
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 5.8.2012, 17:17
Сообщение #16


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Важкоозброєний татарський вершник
Середина XVII ст.

Війська Кримського ханату (самоназва цієї держави – «орда» – у перекладі означає «військо») від початку Хмельниччини були постійними учасниками всіх більш-менш значних воєнних подій, що відбувалися на українських землях, чи то як союзники, чи то як супротивники козацького Гетьманату. Найбільше цінувалася своїми якостями кримська кіннота – рухлива, здатна до форсованих маршів і завдання раптових масованих ударів. Не в останню чергу завдяки татарській кінноті козацьке військо здобуло низку перемог над польською армією протягом перших кампаній Хмельниччини у 1648 – 1649 роках (хоча надалі татари не завжди виявляли себе як вірні союзники, приміром, у битві під Берестечком 1651 року).

Всупереч поширеному стереотипу, бойовий кістяк татарської кінноти становили не легкоозброєні вершники, а воїни, споряджені у важкі обладунки, – представники кримської аристократії з родів Ширін, Мансур, Шейхун та Даір. Родовитий татарський воїн був захищений простьобаним бавовною шовковим халатом і кольчужно-пластин­частим обладунком – бахтерцем. На голові в нього – металевий шолом роботи єгипетських майстрів, оздоблений насічкою із сурами з Корану. Вершника зображено з похідним набором озброєння: шаблею та луком зі стрілами. Решту зброї (пістолі, рушниці, списи) перевозили у таборовій валці.



http://tyzhden.ua/Publication/3700
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 5.8.2012, 17:40
Сообщение #17


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Кримське ханство ( крим. Qırım Hanlığı , قريم خانلغى ) - Держава кримських татар, що існувало з 1441 по 1783 роки. Самоназва - Кримський юрт ( крим. Qırım Yurtu , قريم يورتى ). Крім власне Криму займало землі між Дунаєм і Дніпром, Приазов'ї і велику частину сучасного Краснодарського краю Росії. В 1478 Кримське ханство офіційно стало союзником Османської держави і збереглося в цій якості до Кючук-Кайнарджийського миру 1774. Було анексована Російською імперією в 1783 році. В даний час ці землі належать Україна (на захід від Дону) і Росії (на схід від Дону).

Головним містом Кримського Юрта було місто Кирим, відомий також як Солхат (сучасний Старий Крим), що став столицею хана Оран-Тімура в 1266. За найбільш поширеною версією назва Кирим походить від Чагатайська qırım - яма, окоп [1], існує також думка, що воно походить від західно-кипчацьке qırım - "мій пагорб" (qır - пагорб, піднесеність,-ım - афікс приналежності I особи однини числа).

Потім столиця була перенесена спочатку в Кирк-Ор, а потім у новозбудований Бахчисарай.


Історія
Передісторія

Перші походи монголів в Крим відносяться до 1223 і 1239 років. Так, в 1224 вони оволоділи Судаком, розгромивши російсько-половецьку коаліцію (по Ібн аль-Асира): "багато хто з знатних купців і багатіїв російських" бігли за море в мусульманські країни, рятуючи своє майно і товари. В 1237 монголами були знищені або підкорені половці. Незабаром після цих походів весь степової та передгірний Крим став володінням Улусу Джучі, відомого як Золота Орда.

У ординський період верховними правителями Криму були хани Золотої Орди, але безпосереднє управління здійснювали їх намісники - еміри. Першим формально визнаним володарем у Криму вважається Аран-Тимур, племінник Батия, що отримав цю область від Менгу-Тимура. Ця назва потім поширилося поступово і на весь півострів. Другим центром Криму стала долина, яка примикає до Кирк-єру і Бахчисараю.

Багатонаціональне населення Криму тоді складалося в основному з мешкали в степовій і передгірській частині півострова кипчаків (половців), держава яких було розгромлено монголами, греків, готів, аланів, і вірмен, які жили в основному в містах і гірських селищах, а також русинів, що мешкали в деяких торгових містах. Кримська знать була в основному змішаного кипчакско-монгольського походження.

В 1262 єгипетський султан Бейбарс направив хану Берке з аланским купцем лист з пропозицією прийняти іслам.

Ординське правління, хоча і мало позитивні сторони, в цілому було обтяжливо для кримського населення. Зокрема правителі Золотої Орди неодноразово влаштовували каральні походи до Криму, коли місцеве населення відмовлялося виплачувати данину. Відомий похід Ногая в 1299, в результаті якого постраждали ряд кримських міст. Як і в інших регіонах Орди, в Криму вже незабаром стали проявлятися сепаратистські тенденції.

Існують непідтверджені кримськими джерелами перекази про те, що в XIV столітті Крим нібито неодноразово піддавався руйнуванню армією Великого князівства Литовського. Великий князь Литовський Ольгерд розбив татарське військо в 1363 поблизу гирла Дніпра, а потім нібито вторгся в Крим, спустошив Херсонес і захопив тут все цінні церковні предмети. Подібне переказ існує і про його наступника на ім'я Вітовт, який в 1397 нібито дійшов у кримському поході до самої Каффи і знову зруйнував Херсонес. Вітовт у кримській історії відомий також тим, що під час ординського смути кінця XIV століття надав притулок у Великому князівстві Литовському значній кількості татар і караїмів, нащадки яких живуть тепер в Литві та Гродненській області Білорусі. В 1399 Вітовт, який виступив на допомогу ординського хана Тохтамиш, був розбитий на берегах Ворскли суперником Тохтамиша Тимур-Кутлук, від імені якого Ордою керував емір Едигей, і уклав мир.

Здобуття незалежності

На початок XV століття Кримський Юрт вже сильно відокремився від Золотої Орди і помітно посилився. До складу його входила, крім степового і передгірного Криму, частина гірської частини півострова і великі території на континенті. Після смерті Едигея в 1420 Орда фактично втратила контроль над Кримом. Після цього в Криму почалася запекла боротьба за владу, переможцем з якої вийшов перший хан незалежного Криму і засновник династії Гераїв Хаджі I Герай. В 1427 [2] він оголосив себе володарем Кримського ханства. В 1441 за підтримки Великого князівства Литовського і місцевої кримської знаті обраний ханом і зведений на престол. До середини XV століття золотоординський період в історії Криму був остаточно завершений. Багаторічна прагнення кримців до незалежності увінчалося успіхом, а здригається смутами Золота Орда не могла вже чинити серйозного опору. Незабаром після відпадання Криму від неї відокремився також Булгар ( Казанське ханство), а потім один за одним стали незалежними Астрахань і Ногайська Орда.

Союз з Османською державою

Зайнявши трон в 1441 Хаджі I Герай царював до своєї смерті в 1466.

Навесні 1482 г великий князь московський Іван III звернувся через свого посла в Криму до кримського хана Менглі I Герай з проханням влаштувати похід у польські землі "на київські місця". Менглі Герай взяв Київ штурмом, розорив і сильно зруйнував місто. З багатої здобичі хан послав Івану III в подяку золоті потир та дискос з київського Софійського собору. В 1474 Іван III уклав союз з цим ханом, який тривав до самої його смерті. Іван III протегував торгівлі, з цією метою підтримував особливо відносини з Кафи і Азовом.

В 1475 Османська імперія завоювала генуезькі колонії і останній бастіон Візантійської імперії - князівство Феодоро, населене православними християнами (греками, аланами, готами та ін), чисельністю до 200 тис. чол., які здебільшого (особливо на південному узбережжі) вимушено чи добровільно прийняли іслам. Ці території, що охопили більшу частину Гірського Криму, а також ряд великих міст і фортець Причорномор'я, Приазов'я та Кубані увійшли до складу турецьких володінь, керувалися султанської адміністрацією і не підпорядковувалися ханам. Османи містили в них свої гарнізони, чиновницький апарат і строго стягували податки з підвладних земель. З 1478 Кримське ханство офіційно стало васалом Османської Порти і збереглося в цій якості до Кучук-Кайнарджийського миру 1774. Призначення, затвердження і зсув ханів зазвичай здійснювалося з волі Стамбула з 1584. [3]

Війни з Московською державою та Річчю Посполитою в ранній період

C кінця XV століття Кримське ханство здійснювало постійні набіги на Московська держава і Польщу. Кримські татари і ногаї володіли досконало тактикою набігів, вибираючи шлях по вододілах. Головним з їх шляхів до Москви був Муравський шлях, що йшов від Перекопу до Тули між верхів'ями річок двох басейнів, Дніпра та Сіверського Дінця. Заглибившись у прикордонну область на 100-200 кілометрів, татари повертали назад і, розгорнувши від головного загону широкі крила, займалися здирством і захопленням рабів. Захоплення бранців - ясиру - і торгівля рабами були важливою статтею економіки ханства. Бранці продавалися до Туреччини, на Близький Схід і навіть у європейські країни. Кримський місто Кафа був головним невільничим ринком. За оцінками деяких дослідників, на кримських работоргових ринках було продано за два століття більше трьох мільйонів людей, переважно українців, поляків і росіян. Щорічно Москва збирала навесні до 65 тисяч ратників, щоб вони несли прикордонну службу на берегах Оки до глибокої осені. Для захисту країни застосовувалися укріплені оборонні лінії, що складаються з ланцюга острогів і міст, засік і завалів. На південному сході найдавніша з таких ліній йшла по Оці від Нижнього Новгорода до Серпухова, звідси повертала на південь до Тули і тривала до Козельська. Друга лінія, побудована при Івана Грозного, йшла від міста Алатиря через Шацьк на Орел, тривала до Новгорода-Сіверського і повертала до Путивлю. При царя Федора виникла третя лінія, що проходить через міста Лівни, Єлець, Курськ, Воронеж, Білгород. Первісне населення цих міст складався з козаків, стрільців та інших служивих людей. Велика кількість козаків і службових людей перебувало у складі сторожової і станичної служб, які спостерігали за рухом кримців і ногаїв в степу.

У самому Криму ясиру татари залишали небагато. За старовинним звичаєм кримському рабів відпускали в вільновідпущеники через 5-6 років неволі [4] - є ряд свідчень російських та українських документів про поверненців з-за Перекопу, які "відпрацювали". Деякі з відпущених на волю воліли залишитися в Криму. Відомий описаний українським істориком Дмитром Яворницьким випадок, коли напав на Крим в 1675 отаман запорізьких козаків Іван Сірко захопив величезну здобич, у тому числі близько семи тисяч християнських бранців і вільновідпущеників. Отаман звернувся до них із запитанням, чи бажають вони йти з козаками на батьківщину або повернутися до Криму. Три тисячі виявили бажання залишитися і Сірко наказав перебити їх [5]. Тих, хто в рабстві міняв віру, відпускали відразу [6], так як шаріат забороняє тримати в неволі мусульманина. За даними російського історика Валерія Возгрин [7], рабство в самому Криму майже повністю зникло вже в XVI-XVII вв. Велика частина бранців, захоплювали під час нападів на північних сусідів (пік їх інтенсивності припав на XVI століття), продавалася до Туреччини, де рабська праця широко використовувався в основному на галерах і на будівельних роботах.

Хан Девлет I Герай вів постійні війни з Іваном IV Грозним, марно домагаючись відновлення незалежності Казані та Астрахані. Однак, при спробі Туреччини організувати військовий похід в Поволжі для взяття Астрахані та реалізації проекту з'єднання Волги і Дона каналом, хан саботував цю ініціативу як втручання османів у традиційну сферу впливу Кримського ханства.

У травні 1571 на чолі армії з 40 тисяч вершників хан спалив Москву, за що отримав прізвисько Тахтім Алга ("взяв трон"). Під час набігу на Московську державу загинуло, як вважають багато істориків, кілька сотень тисяч чоловік і був взято в полон 50 000. Іван IV зобов'язався, за прикладом Польщі, сплачувати щорічно данину Криму - по надісланим заздалегідь списком від сім'ї хана і його вельмож. Однак через розгромної поразки хана в Битві при Молодях вже рік потому, Кримське ханство втратило значну частину своєї потужності і було змушене відмовитися від претензій на Поволжі. Виплата "поминок" Криму тривала до кінця XVII століття [8] і остаточно припинилася лише в правління Петра I

XVII - початок XVIII століття

Іслям III Герай (1644 - 1654) надавав військову допомогу українському гетьману Богдану Хмельницькому в Визвольній війні з Польщею.

Як вказував турецький мандрівник Евлія Челебі в 1660 кримські татари мали північний кордон у замку Ор ( Перекоп), степ теж належала хану, але там кочували ногайці : Аділь, шайдак, орміт. Вони платили подати за випас худоби і доставляли до Криму масло, мед, рогату худобу, овець, ягнят і ясир. [9] Він же повідомляє, що "татари мають 12 мов і кажуть через перекладачів". Крим на той момент складався з 24 казаликов; каді призначав хан, крім чотирьох в ейалете каффенском, що знаходився під владою султана. Малося також "40 бейликів", де бей означало "начальник роду", і йому підлягали мурзи. [10] Військо хана налічувало 80 000 солдатів, з них 3 000 - "капикулу" (мн. ч. "капикуллари"), тобто гвардія хана, оплачувана султаном 12000 золотих "на чоботи", озброєні були мушкетами.

Одним з найбільших і улюблених кримцями правителів був Селім I Герай (Хаджи Селім Герай). Він займав престол чотири рази (1671 - 1678, 1684 - 1691, 1692 - 1699, 1702 - 1704). У союзі з османцями він вів вдалу війну з Річчю Посполитою і один - невдалу з Москвою; за останні невдачі позбувся влади і потрапив на острів Родос. У друге правління вдало відбивав війська князя Голіцина, посланого царівною Софією (в 1687 р. і в 1688 - 1689 рр.. (Обидва походу російських були невдалі, але відвернули кримські війська від допомоги туркам в Угорщини). Під час його третього правління російський цар Петро Великий намагався утвердитися на Азовському морі : він здійснює похід на Азов ( 1695), але ця спроба була для нього невдалою, тому що він не мав флоту, щоб взяти приморську фортецю; навесні 1696 р він з спорудженим взимку флотом взяв Азов (в 1711 Азов був тимчасово їм втрачений на 25 років). В 1699 Селім I Герай відмовляється від престолу на користь сина. В 1702 знову зайняв престол на численні прохання кримців і правив до своєї смерті в 1704. В 1713 Петро I утворює ландміліція, поселені війська, для захисту від набігів кримських татар.

Мурад Герай (1678 - 1683) беручи участь в поході з турками проти німців, під Віднем (1683) зазнав поразки, був звинувачений у зраді турецькому султану і позбавлений ханства.

Хаджі II Герай (1683 - 1684) втік з Криму від обурених сановників.

Саадет III Герай (1691) правил під час 9-місячного відмови від правління Селіма I.

Девлет II Герай (1699 - 1702 і 1709 - 1713) невдачі в діях проти росіян призвели до скинення Девлета та обрання в четвертий раз його батька, після сметрі якого він знову зайняв трон.

Спроба союзу з Карлом XII і Мазепою

На початку XVIII століття Крим опиняється в досить двозначному становищі. Міжнародні порядки, що встановилися після Константинопольського мирного договору 1700, забороняли кримцями здійснювати військові походи на землі Росії і Україна. Султанський диван, зацікавлений у збереженні світу, був змушений обмежувати вторгнення кримських військ у межі чужих держав, що викликало серйозні заперечення в Криму, що виявилися в ході заколоту Девлета II Герая в 1702 - 1703 роках Карл XII навесні 1709, напередодні Полтави, неодноразово звертався до Девлет II з пропозицією військово-політичного союзу. Тільки завдяки позиції Туреччини, яка не мала серйозного наміру воювати з Росією, і грошовим струмків, наполнявшим бездонні кишені турецьких чиновників, Крим зберіг нейтралітет під час Полтавської битви.

Опинившись після Полтави на території Туреччини, у Бендерах, Карл XII налагодив тісний контакт зі Стамбулом і Бахчисараєм. Якщо турецька адміністрація Ахмеда III виявляла серйозні коливання в питанні про війну, то Девлет II Герай був готовий кинутися в будь-яку авантюру. Не чекаючи початку війни, він у травні 1710 р. уклав військовий союз з перебували при Карлі XII наступником Мазепи Пилипом Орликом і запорожцями. Умови договору були такі:

1. хан зобов'язався бути союзником запорожців, але при цьому не брати їх в свою протекцію і підпорядкування;

2. Девлет II давав обіцянку домогтися визволення України від московського панування, при цьому він не мав права брати полонених і розоряти православні церкви;

3. хан обіцяв усіма силами сприяти відділенню Лівобережної України від Москви та її возз'єднання з Правобережної в єдину незалежну державу [11].

6-12 січня 1711 г кримська армія вийшла за Перекоп. До Києва попрямували Мехмед Герай з 40 тис. кримців в супроводі 7-8 тис. орліковцев і запорожців, 3-5 тис. поляків, 400 яничар і 700 шведів полковника Цюліха.

Протягом першої половини лютого 1711 р. кримці легко оволоділи Брацлавом, Богуславом, Немировом, нечисленні гарнізони яких не надали практично ніякого опору.

Влітку 1711 р., коли Петро I з 80-тисячною армією вирушив до Прутський похід, кримська кіннота чисельністю в 70 тисяч шабель спільно з турецькою армією оточила війська Петра, що опинилися в безнадійному становищі. Сам Петро I потрапив у полон і був змушений підписати мирний договір на вкрай невигідних для Росії умовах. У результаті Прутського світу Росія втратила вихід до Азовського моря і свій флот в азовсько-чорноморської акваторії. У результаті Прутський перемоги об'єднаних турецько-кримських воєн російська експансія в Причорномор'ї була зупинена на чверть століття.

Російсько-турецька війна 1735-39 років і повне розорення Криму

Каплан I Герай (1707 - 1708, 1713 - 1715, 1730 - 1736) - останній з великих ханів Криму. Під час другого свого правління змушений був взяти участь у війні Туреччини з Персією. Сприяючи зведенню на польський престол Станіслава Лещинського, Росіяни скористалися ситуацією і напали на Крим. Х.А.Мініха і П.П.Лассі ( 1735 - 1738 років), що призвели до розгрому і спустошення всього Криму з його столицею Бахчисараєм.

В 1736 армія Х.А.Мініха повністю знищила Кезльов і Бахчисарай, міста були спалені, а все не встигли втекти жителі перебиті. Після цього армія рушила в східну частину Криму. Однак почалася через розкладання численних трупів епідемія холери призвела до смерті частини російського війська і Мініх відвів армію за Перекоп. Східний Крим був розорений під час походу Лассі на наступний рік. Російська армія спалила Карасубазар, також розправившись з населенням міста. В 1738 планувався новий похід, але він був скасований, оскільки армія вже не могла себе прогодувати - в повністю розореній країні просто не було продовольства і панував голод.

Війна 1736-38 років стала для Кримського Ханства національною катастрофою. Всі значні міста лежали в руїнах, економіці було завдано величезної шкоди, в країні був голод і лютувала епідемія холери. Загинула значна частина населення.

Російсько-Турецька війна 1768-1774 років і Кучук-Кайнарджийський мир

Хан Кирим Герай під час другого правління втягнув Туреччину у війну з Росією, що привела, у результаті, до падіння Кримського ханства. Вона була дуже вдалий для Росії. Перемоги Румянцева при Ларго і Кагулі, А. Орлова при Чесмі прославили Катерину по всій Європі. Росія отримала підставу поставити на перший план питання про існування Кримського ханства, на чому наполягав і Румянцев, людина проникливий і краще за інших розумів стан справ, але, за бажанням Катерини, доля Криму висловилася поки у вигляді відторгнення його від безпосередньої залежності від Порти.

Провідник другий російської армією князь В. М. Долгоруков увійшов до Криму, розбив у двох битвах хана Селіма II і протягом місяця опанував всім Кримом, причому в Кефе взяв у полон турецького Сераскіру. Бахчисарай лежав у руїнах. Армія Долгорукова піддала Крим розорення. Був спалений ряд сіл, вбито мирні жителів. Хан Селім II втік до Стамбул. Кримці склали зброю, схилилися на бік Росії і представили Долгорукову присяжний лист з підписами кримської знаті та повідомленням про обрання хани Сахиба II Герая, а в калги брата його Шахіна Герая.

10 липня 1774 був укладений Кучук-Кайнарджийський мир, дуже вигідний для Росії, але й рятівний для Туреччини. Крим не був приєднаний до Росії і визнаний незалежним від всякої сторонньої влади. Крім того, султан був визнаний верховним халіфом, і ця обставина викликала труднощі і сперечання Росії з Туреччиною, так як у мусульман релігійно-обрядовий і цивільно-юридичний побут пов'язані між собою, тому султану відкривалося право втручатися у внутрішні справи Криму, наприклад, призначенням кадіїв (суддів). Туреччина, за договором, визнала володіннями Росії Кінбурн, Керч і Єнікале, а також свободу її плавання по Чорному морю.

Останні хани та анексія Криму Російською імперією

Після виведення російських військ, в Криму сталося повсюдне повстання. В Алушті висадився турецький десант, російський резидент у Криму Веселицький був узятий в полон ханом Шахіном і переданий турецькому головнокомандуючому. Сталися напади на російські загони в Алушті, Ялті та інших містах. Кримці обрали ханом Девлета IV. У цей час отримано був з Константинополя текст Кучук-Кайнарджійського договору. Але кримці і тепер не хотіли приймати незалежності й поступитися російським вказані міста в Криму, а Порта визнала потрібним увійти в нові переговори з Росією. Наступник Долгорукова, князь Прозоровський вів переговори з ханом в самому примирливому тоні, але мурзи й прості кримці не приховували своїх симпатій до Османської імперії. У Шахіна Герая ж прихильників було мало. Російська партія у Криму була невелика. Але на Кубані він був проголошений ханом, а в 1776 став, нарешті, ханом Криму і в'їхав в Бахчисарай. Народ присягнув йому.

В 1776 Росія створює Дніпровську лінію - ряд прикордонних фортець для захисту своїх південних кордонів від кримських татар. Фортець було всього 7 - вони тяглися від Дніпра до Азовського моря.

Шахін-Гірей став останнім ханом Криму. Він намагався провести в державі реформи та реорганізувати управління за європейським зразком, але ці заходи були вкрай запізнілими. Незабаром після його воцаріння почалося повстання проти російської присутності. Кримці повсюдно нападали на російські війська, причому загинуло до 900 людей росіян, і розграбували палац. Шахін зніяковів, давав різні обіцянки, але був повалений, а ханом обрали Бахадир II Гірея. Туреччина готувалася відправити до берегів Криму флот і почати нову війну. Повстання було придушене рішуче російським військами, Шахін Гірей нещадно покарав своїх противників. Наступником Прозоровського на посту командувача російськими військами в Криму був призначений А. В. Суворов, але і до нового російського раднику хан ставився дуже насторожено, особливо після депортації їм у 1778 всіх кримських християн (бл. 30 000 чоловік) в Приазов'ї: греків - у Маріуполь, вірмен - в Нор-Нахічевань [12].

Тільки тепер Шахін звернувся до султана як до халіфу, за благословітельной грамотою, і Порта визнала його ханом, за умови виходу з Криму російських військ. Тим часом в 1782 в Криму почалося нове повстання, і Шахін змушений був тікати в Єнікале, а звідти на Кубань. У хани був обраний Бахадир II Герай, який не був визнаний Росією. В 1783 російські війська без попередження увійшли до Криму. Незабаром Шахін Герай зрікся престолу. Йому було запропоновано обрати в Росії місто для проживання і відпущена сума на його переїзд з невеликою свитою і зміст. Він жив спочатку в Воронежі, а потім в Калузі, звідки, на його прохання і за згодою Порти, відпущений до Туреччини і поселений на острові Родосі, де був позбавлений життя.

8 квітня 1783 російська імператриця Катерина II видала маніфест, за яким Крим, Тамань і Кубань ставали російськими областями.

Таким чином Крим був анексований Російською імперією - всупереч положенням раніше підписаного Кучук-Кайнарджійського договору, від дотримання якого кримські татари і турки фактично відмовилися, порушивши його положення.

В 1791 по Ясському мирному договору Османський держава визнала Крим володінням Росії.

Географія

До складу Кримського ханства увійшли землі на континенті: території між Дунаєм і Дніпром, Приазов'ї і частина Кубані. Ця територія була за площею значно більшою, ніж володіння ханства на півострові. Межі ханства, в тому числі і північні, зафіксовані в багатьох кримських, російських та українських джерелах, але спеціального дослідження з цього питання досі не робилося.


Кримські хани були зацікавлені в розвитку торгівлі, давала значний прибуток скарбниці. Серед товарів, що вивозяться з Криму, називаються сира шкіра, овеча вовна, сап'янці, овечі шуби, сірі та чорні смушки.

Головною фортецею при в'їзді на територію півострова була фортеця Ор (відома росіянам як Перекоп), що була воротами Криму. Функції захисту Криму виконували міста - Фортеці Арабат, Керч. Основними торговими портами були Гезлев і Кефе. Військові гарнізони (в основному турецькі, частково з місцевих греків) містилися також у Балаклаві, Судаку, Керчі, Кефе.

Бахчисарай - столиця ханства з 1428, Акмесджит (Ак-Мечеть) був резиденцією калги-султана, Карасубазар - центром беїв Ширинський, Кефе - резиденцією намісника османського султана.

Армія

Військова діяльність була обов'язковою як для великих, так і для дрібних феодалів. Специфіка військової організації кримських татар, в корені відрізняє її від військової справи інших європейських народів, викликала особливий інтерес у останніх. Виконуючи завдання своїх урядів, дипломати, купці, мандрівники прагнули не тільки до налагодження контактів з ханами, а й намагалися детально ознайомитися з організацією військової справи, а найчастіше їх місії основною метою мали вивчення військового потенціалу Кримського ханства.

Довгий час в Кримському ханстві не було регулярного війська, а у військових походах фактично брали участь усі чоловіки степовій і передгірській частині півострова, здатні носити зброю. З малих років кримці привчалися до всіх тягот і негараздам ​​військового побуту, вчилися володіти зброєю, їздити верхи, переносити холод, голод, втому. Хан, його сини, окремі беї здійснювали набіги, вплутувалися у військові дії зі своїми сусідами в основному лише тоді, коли були впевнені в успішному результаті. Велику роль у військових операціях кримських татар грала розвідка. Спеціальні лазутчики відправлялися заздалегідь вперед, з'ясовували обстановку, а потім ставали провідниками наступаючої армії. Використовуючи фактор несподіванки, коли можна було застати супротивника зненацька, вони часто отримували порівняно легку здобич. Але майже ніколи кримці не виступали самостійно проти регулярних, що переважають у кількісному відношенні військ.

Ханський рада встановлював норму, відповідно до якої васали хана повинні були поставляти воїнів. Частина жителів залишалася для нагляду за майном що пішли в похід. Ці ж люди повинні були озброювати і містити воїнів, за що отримували частину військової здобичі. Крім військової повинності, на користь хана виплачувалася сауга - п'ята, а іноді і велика частина здобичі, що мурзи приносили з собою після набігів. Бідні люди, що брали участь у цих походах, сподівалися, що похід за здобиччю дозволить їм позбутися від життєвих труднощів, полегшить існування, тому порівняно охоче відправлялися слідом за своїм феодалом.

У військовій справі у кримських татар можна виділити два види похідного організації - бойовий похід, коли кримське військо на чолі з ханом чи калга бере участь у бойових діях воюючих сторін, і грабіжницький набіг - беш-баш (пятіголов - маленький татарський загін), який здійснювався найчастіше окремими мурзами і беями з порівняно невеликими військовими загонами з метою отримання видобутку і захоплення полонених.

За описами Гійома де Боплана і де Марсільлі, кримці оснащувалися досить просто - вони використовували легке сідло, попоною, а іноді і шкурою овечої покривали коня, не надягали узду, використовуючи сиром'ятної ремінь. Незамінною для наїзника була і батіг з короткою рукояткою. Озброєні кримці були шаблею, луком і сагайдаком з 18 або 20 стрілами, ножем, мали кресало для добування вогню, шило і 5 або 6 сажнів ремінних мотузок для в'язання бранців. Улюбленою зброєю кримських татар були шаблі, виготовлялися в Бахчисараї, ятагани і кинджали бралися про запас.

Одяг в поході була також невибаглива: тільки знатні носили кольчуги, інші вирушали на війну в кожух і хутряних шапках, які взимку носили шерстю всередину, а влітку і під час дощу - шерстю назовні або плащі ямурлахі; носили сорочки червоні і небесно-блакитні. На постої знімали сорочки і спали голі, поклавши сідло під голову. Шатров з собою не возили.

Існували певні тактичні прийоми, вживані зазвичай кримцями. На початку атаки вони намагалися завжди обійти ліве крило ворога для того, щоб зручніше випускати стріли. Можна виділити високу майстерність стрільби з лука відразу двома і навіть трьома стрілами. Часто, вже звернені у втечу, вони зупинялися, знову стуляли ряди, прагнучи якомога тісніше охопити ворога, який переслідував їх і розсипався в погоні, і, таким чином, вже майже переможені, виривали перемогу з рук переможців. У відкриті військові дії з противником вступали тільки в разі свого явного чисельної переваги. Битви визнавали тільки у відкритому полі, уникали йти на облогу фортець, тому що у них не було облогової техніки.

Слід зауважити, що у військових походах брали участь майже виключно жителі степових і частково передгірних районів Криму і ногайці. Мешканці Кримських гір, основним заняттям яких було виноградарство і садівництво, унаслідок чого вони не могли залишати свої господарства, у війську не служили і платили за звільнення від служби особливий податок у казну.

6. Державний устрій

Протягом всієї історії Кримського ханства їм правила династія Гераїв ( Гіреїв). У російськомовній літературі, присвяченій Кримському ханству, традиційно (іноді паралельно [13]) використовуються дві форми цього імені: Герай [14] і Гірей [15]. Перший з цих варіантів є спотворену форму транскрипції османського (і, відповідно, кримськотатарського) написання цього імені - كراى (Гірай) [16]. Автором прочитання у формі "Герай", судячи з усього, був російський сходознавець В. Григор 'єв (сер. XIX ст.) [17]. Спочатку ця форма використовувалася як російськими сходознавцями (А. Негрі, В. Григор 'єв, В. Д. Смирнов та ін), так і їх західно-європейськими колегами ( Й. фон Хаммер-Пургшталь [18]). У сучасній західно-європейській науці при посередництві турецької мови набула поширення османська форма вимови і написання родового імені кримських ханів. Другий, імовірно кипчацька (доосманскій кримськотатарський), варіант зафіксований у словнику Л. Будагова [19]. Він широко використовується в роботах російських дослідників з першої половини XIX ст. (А. Казембека, Ф. Хартахай [20], А. Н. Самойлович та ін.)

Хан, будучи верховним землевласником, володів соляними озерами і селами біля них, лісами за течією річок Альми, Качи і Салгира і пустками, на яких виникали поселення нових мешканців, перетворювалися поступово в залежне населення і виплачували йому десятину. Маючи право успадкування землі померлого васала, якщо у нього були відсутні близькі родичі, хан міг стати спадкоємцем беїв і мурз. Ці ж правила поширювалися і на Бейского і мурзінское землеволодіння, коли до бею або мурзи переходили землі бідних хліборобів і скотарів. З земельних володінь хана виділялися землі калга-султана. До складу ханських володінь входили також кілька міст - Кирим (сучасний Старий Крим), Кирк-Єр (сучасний Чуфут-Кале), Бахчисарай.

Існували "малий" і "великої" дивани, що грали дуже серйозну роль в житті держави.

"Малим диваном" називався рада, якщо в ньому брав участь вузьке коло знаті, вирішував питання, які потребують термінових і конкретних рішень.

"Великий диван" - це зібрання "всієї землі", коли в ньому брали участь взагалі всі мурзи і представники "кращих" чорних людей. За карачеямі за традицією збереглося право санкціонувати призначення султаном ханів з роду Гераїв, що виражалося в обряді посаження їх на престол в Бахчисараї.

У державному устрої Криму багато в чому були використані золотоординська і османська структура державної влади. Найчастіше вищі державні посади займалися синами, братами хана або іншими особами знатного походження.

Першим посадовою особою після хана був калга-султан. На цю посаду призначався молодший брат хана або інший його родич. Калга управляв східною частиною півострова, лівим крилом ханського війська і адміністрував держава у разі смерті хана до призначення на престол нового. Він же був головнокомандувачем, якщо хан особисто не відправлявся на війну. Другу посаду - Нуреддін - також обіймав член ханської прізвища. Він був керуючим західній частині півострова, головою в малих і місцевих судах, командував у походах меншими корпусами правого крила.

Муфтій - це голова мусульманського духовенства Криму, тлумач законів, який має право зміщувати суддів - кадіїв, якщо вони судили неправильно.

Каймакани - в пізній період (кінець XVIII ст.) Керуючі областями ханства. Ор-бей - начальник фортеці Ор-Капи ( Перекоп). Найчастіше цю посаду займали члени ханської прізвища, або член прізвища Ширін. Він охороняв кордони і спостерігав за ногайськими ордами поза Кримом. Посади кадія, візира та інших міністрів аналогічні тим же посадами в Османській державі.

Крім вищевказаних існували дві важливі жіночі посади: ана-беім (аналог османського поста валіде), яку займала мати або сестра хана і улу-беім (улу-султанів), старша дружина правлячого хана. За значущістю та ролі в державі вони мали ранг, наступний за нуреддіном.

Важливим явищем у державному житті Криму була дуже сильна незалежність знатних Бейского пологів, у чомусь сближавшая Крим з Річчю Посполитою. Беї управляли своїм володіннями (Бейлик) як напівнезалежних держав, самі вершили суд і мали своє ополчнеіе. Беї регулярно брали участь в бунтах і змови, як проти хана, так і між собою, і часто писали доноси на не догодили їм ханів османському уряду в Стамбул.

7. Громадське життя

Державною релігією Криму був іслам, а в звичаях ногайських племен існували окремі пережитки шаманізму. Поряд з кримськими татарами і ногайцями, іслам сповідували і проживають в Криму турки і черкеси.

Постійне немусульманське населення Криму було представлено християнами різних деномінацій: православними (елліноязичние і тюркомовні греки), грегоріанамі (вірмени), вірменокатоликів, римокатолики (нащадки генуезців), а також іудеями і караїмами.

Примітки
Будагов. Порівняльний словник турецько-татарських діалектів, Т.2, с.51
О.Гайворонскій.Повелітелі двох матеріков.т.1.Кіев-Бахчісарай.Оранта.2007г.
Тунманн. "Кримське ханство"
Сигізмунд Герберштейн, Записки про Московію, Москва 1988, с. 175
Яворницький Д. І. Історія Запорізьких козаків. Київ, 1990.
В. Є. Сироечковскій, Мухаммед-Герай і його васали, "Вчені записки Московського державного університету", вип. 61, 1940, с. 16.
Возгрин В. Є. Історичні долі кримських татар. Москва, 1992. - tavrika.by.ru / books / vozgrin_ists / html / index.htm
Фаїз С. Ф. Поминки - "тиш" в контексті взаємин Русі-Росії із Золотою Ордою і Кримським Юртом - www.mtss.ru/?page=tyish
Евлія Челебі. Книга подорожі, стор 46-47.
Евлія Челебі. Книга подорожі, стор 104.
Санін О. Г. Кримське ханство в російсько-турецькій війні 1710-11 рр.. - fond.moscow-crimea.ru/history/hanstvo/war1710-11.html
Звістка про вихід християн розійшлася по всьому Криму ... християни не менше татар опиралися виходу. Ось що говорили євпаторійські греки на пропозицію вийти з Криму: "Ми його світлістю ханом і вітчизною своєю задоволені; від предків своїх платимо данину своєму государеві, і хоч шаблями нас рубати будуть, то ми все-таки нікуди не підемо". Вірменські християни в проханні до хана говорили: "Ми слуги ваші ... і піддані триста років тому, як живемо в державі вашої величності в задоволенні і ніколи від вас занепокоєнь не бачили. Нині ж нас хочуть звідси вивести. Заради Бога, Пророка і предків ваших нас, бідних рабів ваших, просимо від такої напасті позбавити, за що за вас Бога молити будемо невпинно ". Зрозуміло, що прохання ці не можна приймати за чисту монету, але вони показують, що християни не виходили з бажання або зі страху. Між тим, Ігнатій ... продовжував свої невсипущі старання у справі виходу: писав увещевательних грамоти, розсилав по селах священиків і відданих виходу людей і взагалі намагався скласти партію охочих виходу. Російський уряд в цьому йому сприяло.
Ф. Хартахай Християнство в Криму. / Пам'ятна книга Таврійської губернії. - Сімферополь, 1867. - Сс. 54-55.
Григор'єв В. Монети Джучидов, Генуезців і Гіреїв, біти на Таврійському півострові і належать товариству / / зооідов, 1844, т.1, с. 301, 307-314; Григор'єв В. Ярлики Тохтамиша і Сеадет-Герая / / зооідов, 1844, т.1, с. 337, 342.
В. Д. Смирнов "Кримське ханство під верховенством Оттоманської Порти до початку XVIII століттях" СПб. 1887-89 рр..
Самойлович А. Н. Кілька поправок до ярлику Тимур-Кутлуга / / Вибрані праці про Крим, 2000, с. 145-155.
СР: Григор'єв В. Ярлики Тохтамиша і Сеадет-Герая / / зооідов, 1844, т.1, с. 337, 342 та Sami Ş. Kms-ı Trk, с.1155.
См.прім. 13
von Hammer-Purgstall. Geschichte der Chan der Krim unter Osmanischer herrschaft. Wien, 1856.
Будагов Л. Порівняльний словник турецько-татарських діалектів, Т.2, с.120.
Сейід Мухаммед Різа. Ассеб' о-ссейяр' або Сім планет, що містить історію кримських ханів ..., Казань, 1832; Хартахай Ф. Історична доля кримських татар / / Вісник Європи, 1866, т. 2, від. 1, с. 182-236.

http://znaimo.com.ua/Кримське_ханство
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 5.8.2012, 17:44
Сообщение #18


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



ВИНИКНЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА
Короткий зміст:

Крим в XIII-XIV ст. Створення улусу Золотої Орди. Генуезькі і венеціанські колонії в Криму. Виникнення Кримського ханства. Розвиток феодалізму в Кримському ханстві в XVII-XVIII ст. Занепад Кримського ханства і завоювання його Росією. Основні проблеми:

Історія Криму—це переплетіння Сходу і Заходу, історія скіфів і греків, готів і половців, італійців і турок, татар і запорозьких козаків. На півострові збереглась неймовірна кількість нам ятників матеріальної культури різних епох. За кількістю і різноманітністю цих пам ятників Крим може бути своєрідною лабораторією для вивчення умов життя людини в різні періоди її існування. Та нас цікавить державність, яка з явилась на півострові на початку XIV ст. і проіснувала до кінця XVIII ст. —Кримське ханство. Це тим більш важливо, що воно впродовж всієї історії свого існування було тісно пов язане з Україною.
КРИМ В XIII-XIV СТОЛІТТЯХ

Кримський півострів поділяється на нагір'я, рівнину і півострів Керч. На береговій смузі і в гірських долинах Криму існувала дуже давня землеробська культура. Північна степова частина Криму з'єднана з чорноморськими степами тільки вузьким перешийком, тому вона була безпечним і в кліматичному відношенні сприятливим місцем для зимівок кочівників. Численні грецькі міста на узбережжі були тісно пов'язані торговельними відносинами з Середземним морем. А гирло

Дону було кінцевим пунктом великого караванного шляху, що йшов з монгольських степів і Хорезму через пониззя Волги до Азовського і Чорного морів. За самим своїм місцем розташування та природою Крим був покликаний слугувати торговельним портом для кочівників, що населяли чорноморські степи.

На час завоювання Криму татарами приморська частина півострова — Херсонес, Сугдея, або Судак, Боспор — знаходились під владою Візантії, а північна, степова частина належала половцям, які брали данину з грецьких міст і користувались їхніми гаванями для вивозу рабів і для придбання іноземних товарів. В гірській частині Криму було розташоване невелике князівство Готія, або Дорі, з центром на місці теперішнього Ескі-Ксрмен і з сильною фортецею Феодоро, або Мангуп-Кале. Готія знаходилась у васальній залежності від Візантії. Серед багатонаціонального населення цього князівства ще проживали залишки готів, але правляча династія була грецька, з роду трапезундських Комнснів.
СТВОРЕННЯ УЛУСУ ЗОЛОТОЇ ОРДИ

Татари неодноразово здійснювали походи в Крим і піддавали грецькі міста жорстокому розоренню. Але, як і половці, татари продовжували використовувати ці міста як гавані. Тобто тут татари продавали в рабство за кордон полонених і купували зброю, тканини та інші предмети першої необхідності. Поступово татарські феодали почали осідати на території Криму і захоплювати тут землі. Місцеве землеробське населення попало в кріпосну залежність від татарських феодалів. На їх землях в XIV ст. згадуються селяни та здольщики, які обробляли панську ріллю та виноградники. В інших випадках місцеве населення платило оброк продуктами сільського господарства. Серед феодальних родів, які раніше за інших осіли в Криму, найбільш могутнім був рід шірінських беїв.

Вже в XIII ст. в Криму намічається створення самостійного татарського улусу. В кінці століття тут пробував заснувати спадковий уділ хан Ногай.

В XIV ст. Кримом правили намісники золотоординських ханів. Вони були його васалами. Намісники користувались великою самостійністю. їм було дозволено вести війни, підписувати договори з іноземними державами і навіть чеканити власну монету. Столицею кримського намісництва був Солхат, або Старий Крим. Солхат був містом з жвавою торгівлею і багатонаціональним населенням. Окрім татар там жили українці, осетини і особливо багато вірменів. Збереглась мечеть, побудована ще золотоординським ханом Узбеком, і руїни інших будівель, що свідчать про багатство і значення міста.
ГЕНУЕЗЬКІ І ВЕНЕЦІАНСЬКІ КОЛОНІЇ В КРИМУ


В другій половині XIII ст. на південному узбережжі Криму греків змінили італійські торговельні республіки — Генуя і Венеція. Хрестові походи відкрили їм доступ на ринки Сходу. Вже в XIII ст. генуезці і венеціанці отримали дозвіл від візантійських імператорів відвідувати Константинополь і торгувати на Чорному морі. В 1204 р. Константинополь був завойований хрестоносцями, і на місці Візантійської імперії була створена Латинська імперія.

Візантійська імперія була відновлена лише в 1261 р. за сприяння Генуї. Нова Візантійська імперія надала генуезцям та візантійцям право вільного плавання в Чорному морі. В 70-х pp. XIII ст. генуезці купили у золотоординських ханів дозвіл влаштувати торговельну факторію на місці давньогрецького міста Феодосії, яка була названа Кафою. Одночасно венеціанці влаштувались в грецькому місті Сугдеї (Судак). Між Генуєю і Венецією почалась запекла боротьба за чорноморські колонії, з якої переможцем вийшла Генуя. Вона заволоділа грецькими містами кримського узбережжя, в тому числі Херсонесом, Сугдеєю, Чембало (Балаклава), Боспором (Керч). В Тані (Азов) мали свої квартали і генуезці і венеціанці. На чорноморському узбережжі Кавказу Генуї належали Анапа, Сухумі та інші міста. В Україні італійці володіли Монкастро (Акерман). Через свої колонії Генуя вивозила у великій кількості збіжжя, рабів, яких постачали татарські феодали, продукти тваринництва (шкіри), сіль, з Кавказу — мед, віск, будівельний ліс, з Азовського моря — сушену рибу і ікру. Навзамін ввозились тканини, прянощі, бакалея. Пам'ятниками існування генуезьких колоній в Криму

и посьогодш залишаються руїни стін і башт в Феодосії та інших пунктах Криму і розташована на неприступній скелі могутня Судацька фортеця.

Золотоординські хани продовжували вважатись верховними правителями всієї території Криму брали з генуезьких міст данину і піддавали їх жорстокому розоренню у випадку непокори. Татарське населення, яке проживало на території, підвладній генуезцям, було підпорядковане татарському ханові. Але у внутрішніх справах генуезькі колонії були абсолютно самостійні і залежали лише від Генуї, звідкіля до них присилались консули. Порядок всередині колоній визначався статутами, які вироблялись в Генуї. Відносини італійців з татарами регулювались договорами з кримськими намісниками. Генуезькі колонії в Причорномор'ї досягли значного розквіту в XIV ст. завдяки монопольному їх пануванню на місцевих ринках. Та це багатство зосереджувалось в руках невеликої групи купців і лихварів, які жорстоко експлуатували найбідніше населення, як генуезьке, так і туземне. В Кафі запекла боротьба між "великими людьми" ("ророіо grasso") і "людьми малими" ("ророіо minuto") не раз переходила у відкриті повстання. В 1454 р. повстанці висунули гасло: "Хай живе народ! Смерть знатним!". Станова боротьба ускладнювалась антагонізмом між купкою генуезьких "громадян" і підвладним їм безправним туземним населенням — греками, вірменами, татарами.

ВИНИКНЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА


Початок XV ст. був часом смут і внутрішньої боротьби в Золотій Орді. Крім того, Кримський її улус сильно тяжів до самостійного політичного існування. Саме цими смутами і непевністю відносин і скористався великий литовський князь Вітовт. Він привабив в Литву масу татар, частково як полонених, а також і втікачів, вигнанців, яких переслідував великий хан, і поселив їх, щедро наділивши і землями, і привілеями.

В міру свого зміцнення місцеві татарські феодали прагнули утворити в Криму самостійну державу. За їх підтримки з кінця XIV ст. тут з'являлись на короткий час місцеві хани, що швидко мінялись на престолі. В утворенні окремого від Золотої Орди ханства в Криму були зацікавлені, як вже було сказано, Литва, а також і Московське князівство. Важко було передбачити в слабому ще Кримському ханстві того в недалекому майбутньому небезпечного ворога, існування якого визначало в значній мірі подальший хід суспільного розвитку Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського і в його складі — України.

І Литва, і Московщина могли б використовувати кримських ханів проти Золотої Орди. За підтримкою, з одного боку, — місцевих беїв, а з іншого, — великого князя литовського Вітовта, в 1427 р. в Криму з'явився хан Хаджі-Гірей, який поклав початок династії Гіреїв. Він пробував об'єднати весь Крим під своєю владою. Біля Солхату Хаджі-Гірей наніс важку поразку генуезькому війську і наклав на Кафу данину.

На середину XV ст. Кримське ханство вже встигло остаточно відокремитись від Золотої Орди, користуючись для цього і підтримкою Литви. А вона розповсюдила за Вітовта свою владу до низин Дніпра і Дністра впритул до берегів Чорного моря і контролювала південь України за допомогою фортець. На Дніпрі були укріплення Канева, Черкас, в руках Литви знаходився головний пункт переправи через нижній Дніпро — острів Тавань, литовсько-руські укріплення були на місці теперішньої Одеси, а також в гирлі Дністра і вище нього. Немає нічого дивного в тому, що Хаджі-Гірей, перший з династії Гіреєїв, вважав себе підручником великого князя литовського. Та становище скоро і круто змінилось.

Завоювання Константинополя турками-османами в 1453 р. надало іншого спрямування політиці Кримського ханства, яке тільки склалося. Як показали подальші події, Крим неминуче мусив увійти в спільний союз мусульманських держав на чолі з Туреччиною. Таким чином, татари ставали ворогами по відношенню до всіх представників християнського світу.

Заволодівши південними берегами Чорного моря і входом в нього, Турецька імперія прагнула оволодіти і північними, і східними його берегами. Вже в 1454 р. турецький флот з'явився біля берегів Криму. Коли в 1466 р. Хаджі-Гірей помер, між його синами почалась боротьба за престол. В ній взяли участь як татарські беї, так і генуезці. В боротьбу втрутився і турецький султан. В 1475 р. турецький флот прийшов до Кафи. Після чотирьохденного бомбардування Кафа, в якій спалахнуло повстання греків і вірменів, здалась на милість переможця. Далі турки взяли Анапу, Судак і решту генуезьких фортець, в яких були залишені турецькі гарнізони. Кримське ханство попало у васальну залежність від Османської імперії.


Ханський престол був відданий турками синові Хаджі-Гірея, який попав до них в полон — Менглі-Гірею. Але це було зроблено за умови, що південна берегова смуга Криму і Азов залишаться під безпосередньою владою султана; хани в майбутньому повинні були призначатись султаном, але обов'язково з роду Гіреїв; вони були зобов'язані за вимогою султана прибувати до нього на допомогу з військами; султан при цьому не повинен був втручатись у внутрішні справи ханства; кримським ханам надавалось право безпосередніх відносин з іноземними державами.

Отже, Османська імперія отримала можливість використовувати Кримське ханство як засіб тиску на Польщу і Москву. Але не слід забувати й про те, що Кримське ханство все ж таки проводило самостійну, інколи навіть антитурецьку політику. До того ж татари неодноразово звертались по допомогу до запорізьких козаків, особливо в моменти політичної конфронтації з султаном.

В Кримське ханство, окрім власне півострова, входили і степи за перешийком з нижньою частиною течії Дніпра. З часом до Криму було приєднане Прикубання. Зазвичай кримські хани отримували від султана як ленне володіння в пожиттєву власність часть Бесарабії і деякі прибутки з Молдавії. Хан Менглі-Гірей зміцнив кордони своєї держави. Біля рову, що захищав проход через перешийок, за наказом хана була збудована фортеця, відома в Україні як Перекоп. Звідси ще одна назва кримських татар — перекопські татари. Побудоване було також місто Очаків на місці старовинного українського містечка Дашев і поставлено городок на Дніпрі. Столицею ханства Менглі-Гірей зробив Бахчисарай (Місто садів), розташований поблизу неприступної фортеці (нині Чуфут-Кале).

Держава Менглі-Гірея було поділено на численні улуси, що належали ханським васалам—племінним князям (беям), які мали своїх слуг і ясачних людей. За Менглі-Гірея ханство було досить сильною державою і грало певну роль в справах Східної і Південно-Східної Європи. З великим князівством Московським з 1479 р. Менглі-Гірей мав тісний союз в боротьбі проти Золотої Орди і Литви. Князів останньої хан вважав за своїх васалів і вимагав від них щорічної данини за право володіти Україною. Свої претензії на підкорення Литви Менглі-Гірей неодноразово підкріпляв спустошливими набігами. В 1482 р. він захопив Київ і вчинив такий же "поток і розграблення", який зробив у свій час з Києвом і хан Батий. Вважають, що з свого наскоку на Волинь

Менглі-Гірей вивів до 100 тис. полонених. Та головне полягало в тому, що хан знову відсунув від Чорного моря Литовсько-Руську державу. Менглі-Гірей захопив також пониззя Дніпра і заставив його своїми городками, які він влаштовував, користуючись вказівками і допомогою турків, наприклад вже згадуваний Очаків в гирлі Дніпра, Інкерман на Таванському перевозі.

З часів Менглі-Гірея між заселеною територією Київської землі і татарськими кочів'ями залягла широка і пустельна степова смуга, відома впродовж наступних століть як "Дике поле". Воно стало ареною постійних дрібних кривавих зіткнень між населенням вказаних двох територій. Кримське ханство зразу вияснило свою політику і дотримувалось її до кінця. Вона була дуже простою: жити за рахунок своїх християнських сусідів — Литви і Московщини.

Завдання це полегшувалось для татар тим, що їх сусіди знаходились в непримиримій ворожнечі між собою. Ворожнечі цій не було кінця, тому що занадто багато було приводів для постійних зіткнень на довгій прикордонній смузі між Україною і Московським князівством. Два державних центри відтягували її то в той, то в інший бік. Крим мав з цієї ворожнечі безкінечну користь: то розоряв Литву в союзі з Москвою, то Москву — в союзі з Литвою. Та незалежно від великих походів, завжди вкрай спустошливих, незалежно від всілякої політики, від державних союзів чи договорів, кочівники-татари, як, врешті, і осілі, постійно нападали на українські окраїни заради здобичі ("полону"). Руські невільники стали найважливішою складовою частиною економічного життя Криму. На їх плечі падав основний тягар продуктивної праці всередині півострова. Вони ж були і предметом торговельного збуту не тільки на місцевих, але й на віддалених ринках Азії і Африки. Литовська, чи "королівська" Русь була для Криму навіть більш привабливою, ніж Московщина, тому що тутешні полонені цінувались вище, як більш чесні і відверті. За свідченням Михалона Литвина, автора книги "Про звичаї татар, литовців і московитів" (XVI ст.), руські невільники були у татар завжди під рукою для всяких господарських потреб.

Держава повинна була б взяти на себе захист своїх кордонів. Проте ні Литовсько-Руська держава до Люблінської унії, ні Річ Посполита після неї не мали досить сил, щоб захистити свої степові кордони. Тому цей обов'язок мусило взяти на себе населення цих окраїнних земель. Міцно і вміло тримаючи зброю в руках, українські колонізатори південних степів своєї батьківщини стали одночасно і їх захисниками. Перш за все ними стали козаки. Українське козацтво з'явилось в суспільному житті країни тільки тому, що під боком існувало Кримське ханство.

РОЗВИТОК ФЕОДАЛІЗМУ В КРИМСЬКОМУ ХАНСТВІ BXVII-XVIIIст.


В XVII ст. зі складу бувшої Золотої Орди на території Східної Європи вціліло тільки Кримське ханство. Ще в XVI ст. під владу кримських ханів перейшло Прикубання. їм же підкорялись Маліногаї, що відокремились від Ногайської орди (Казиїв улус). Під тиском калмиків і решта ногайських орд відкочувала в степи, що межували з Кримом.

Отже, з кінця XV і на протязі XVI ст. ногаї поступово переселились на захід, де в низинах Південного Бугу утворюється Єдисанська Орда, а між Дністром і Дунаєм — Буджацька (від тюрк, "буджак" — кут). Інші племена ногаїв — мангіти — на початку XVI ст. перейшли в підданство до Кримського ханства, а потім також відкочували в Буджак. їх поява тут топонімічно пов'язується з селом Акмангіт (Білолісся Татарбунарського району). Турецький мандрівник Евлія Челебі в середині XVII ст. описав "швидких, як вітер і прагнучих зустрічі з ворогом буджацьких татар... Всього у них двісті сіл і стільки майна, провіанту і воєнної здобичі, скільки немає і в Кримській землі". Описуючи свою подорож з Ізмаїлу в Аккерман, Евлія Челебі згадує і "упорядковане село Аджігель" (нині Дівізія). Тодішнє населення цього села залишило могильник, за мусульманськими звичаями розташований з південного боку села в напрямку "кибли" (на Мекку). Туди ж повернуті і обличчя похованих в ньому людей. Могильник цей розкопали одеські археологи.

Де брали майно, провіант і воєнну здобич кочівники, які самі нічого не виробляли, стає зрозумілим з слів того ж таки Евлія Челебі: "Після взяття Кілії і Аккермана кримський хан Менглі-Гірей попросив султана Баязеда, щоб усім татарам дозволили грабувати... і мусульманська орда день і ніч захоплювала здобич". Розселившись в

Буджаку, ці кочівники були підпорядковані ставленникові кримського хана "прибережному азі". Його резиденція знаходилась в селі Ханкишла (с.Удобне Білгород-Дністровського району).

На протязі XVH-XVIII ст. ногаї розповсюдились на все Північне Причорномор'я. Одночасно ногаї і татари з Нижнього Поволжжя переселялись на територію Криму.

В степових областях основним заняттям населення залишалось тваринництво. Та вже в XVII ст. відзначається зростання ролі землеробства. З Криму в Туреччину вивозили пшеницю, ячмінь, борошно. Згадується виробництво льону і виготовлення з нього тонких тканин. На узбережжі було розповсюджене садівництво, виноградарство і виноробство. Менш розвинутим було виробництво на ринок. Міста в степовій частині Криму, такі, як Бахчисарай чи Ак-Мсчеть (Сімферополь), були, скоріше, резиденціями хана і його васалів, ніж значними торгово-промисловими центрами. Зберігали своє значення порти, через які Крим підтримував жваві торговельні стосунки з Туреччиною і Малою Азією. Головне значення в цій торгівлі залишалось за Кафою


В XVI-XVII ст. в Криму панувала феодальна роздробленість. Хан підписувався на документах: Великий хан великої орди і престолу Криму і степів Кипчака. Поряд з ханом існували посади воєначальника — кати і нуреддіна. Ці посади займали звичайно найближчі родичі хана. І калга, і нуреддін пожиттєво володіли великими земельними наділами. Найбільшими васалами хана були беї, або князі, які володіли родовими бейліками, тобто князівствами. Беї були спадковими радниками хана (карані), і без їх згоди хан не міг здійснити жодного заходу. Державна рада при султані у XVIII ст. називалась діван. До беїв примикало дворянство — татарські мурзи і маса тарханів.

Мусульманське духовенство стояло осторонь від світської влади. Воно розпоряджалось великими феодальними володіннями і користувалось значним впливом на кримські справи. Як пише німець Тунманн в книзі "Кримське ханство", главою духовенства був муфтій — кадієлєскер — головний тлумач закону у всіх складних і суперечливих випадках. У XVIII ст., зазначає Тунманн, в Криму було 48 кадиликіе (судових округів)

В 1666-1667 pp. відбувся черговий перепис населення Криму (за волею Чінгіс-хана, його мали робити кожних ЗО років). Тоді Кримське ханство складалось з 24 судових повітів (казаликів). Поділялось населення на три групи: повноправні мусульмани, православні піддані-робітники мусульман і в (есір), іменовані козаками (українці), та ра 7я (з тур.— скотина, бидло, як визначалось податкове немусульманськс населення), оподатковані піддані релігійні спільноти (євреї, караїми, вірмени, греки). Кількість мусульманів складала 187 тис. душ, українців було 920 тисяч душ, а ра'їя — 20 тисяч душ. Таким чином, українці становили чотири п'ятих населення Криму. Ці відомості викладені в книзі турецького мандрівника Евлія Челсбі "Книга подорожей", написаній ним в XVII ст.

Внутрішня слабкість Кримського ханства в значній мірі підтримувалась політикою Туреччини. Побоюючись політичного відособлення Криму, Туреччина утримувала за собою цілу низку пунктів на території кримських володінь. В самому Криму це були Кафа та інші фортеці на південному узбережжі. Пізніше (початок XVIII ст.) — Єнікале, в причорноморських степах — Очаків, в гирлі Дону — Азов і, нарешті (з половини XVIII ст.), - - Тамань на однойменному півострові. Турецький султан підтримував в Криму в своїх інтересах феодальну роздробленість. В якості халіфа (намісника пророка) він очолював все мусульманське духовенство Криму і забезпечував йому повну незалежність від ханської влади. Сама система призначення ханів значно послаблювала їх роль. До отримання ханського достоїнства вони у більшості випадків жили і виховувались при дворі султана і, таким чином, не могли створити собі в Криму міцного грунту і надійних зв'язків.


Варто зазначити, що через це час від часу всередині ханства виникали важкі смути, які випливали з васальних відносин Криму з Портою. Цим не раз користувались козаки і з задоволенням вплутувались в татарські справи. На початку XVII ст. на ханський престол в Криму претендували члени правлячої династії, сини Саадат-Гірея, Магомет і Шагін. Піднявши повстання, вони були розбиті ханом Селямет-Гіреєм. Після наступної невдалої спроби заволодіти державою по смерті хана обидва брати емігрували в Білгородську Орду. Шагін-Прей прибув в Січ за допомогою. Запоріжжя підтримало його прохання. В результаті усіх цих політичних комбінацій відбулись нові наскоки на Крим і Турцію, як суходолом, так і морем. Кафа була зайнята, козацькі чайки знову з'явились під Константинополем, козаки палили і грабували його передмістя і навколишні села і містечка. Наступного, 1625 року козаки повторили морську воєнну експедицію на чорноморські береги, більшими силами і з більш широкими планами, але потерпіли поразку. Багато козацьких чайок було затоплено, або захоплено ворогом.
ЗАНЕПАД КРИМСЬКОГО ХАНСТВА І ЗАВОЮВАННЯ ЙОГО РОСІЄЮ

Піднесення і розвиток в Східній Європі такої сильної держави, як Російська імперія, рано чи пізно повинно було привести до захоплення нею земель більш слабких сусідів. Першими з них були землі Польщі, Литви, України. Далі настала черга і Кримського ханства та Туреччини.

В 1764 р. на місці теперішньої Одеси, поряд з залишками Хаджибея, турки побудували фортецю Єні-Дунья.

В 1768 р. почалась чергова російсько-турецька війна, в ході якої в січні 1769 р. відбувся останній великий напад кримчаків і ногайців на Запорізькі землі і Новоросійську губернію. В тому ж році російська армія ввійшла в Буджак і в жовтні зайняла Бендери, а в липні 1770 р. турецьку фортецю Ізмаїл. В наступному, 1771 р. були зайняті основні центри Криму. В цих умовах частина єдисанських і буджацьких ногаїв відійшли в Добруджу, а решта буджаків, ногаїв, єдисанів, більшість єдичкулів і ємболуків, які залишились, прийняли російське громадянство і були переселені за Дон.

В 1774-1783 pp. колонізація півдня України відбувалась в умовах напруженої боротьби за Крим. Останній, у відповідності з умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року між Росією і Туреччиною, вважався незалежним, а насправді ж перебував то під російським, то під турецьким впливом. Це далося взнаки як на темпах колонізації, розвитку сільського господарства та промислів краю, так і на торгівлі в Північному Причорномор'ї, яка через це була дуже обмеженою.

Уряд Росії, під приводом захисту від релігійних гонінь ініціював депортацію християнського населення Криму. В 1779 р. в район Мелітополя було переселено греків, а роком раніше виїхали алани. ЗО березня 1783 р. Новоросійське генерал-губернаторство було перетворено в Катеринославське намісництво, а 8 квітня до Росії була приєднана територія Кримського ханства, яка отримала назву "Таврійська область". В тому ж році було засновано М.Севастополь. Г.Потьомкін став генерал-губернатором Єкатеринославським і Таврійським і отримав титул князя Таврійського. До 1789 р. тимчасовим центром намісництва був Кременчук.

Перед самим розгромом Кримського ханства і приєднанням півострова до Росії в 1783 р. там нараховувалось біля 1400 населених пунктів. Загальна кількість населення ханства на початок 80-х років складала близько 130 тисяч осіб, з них 15 тисяч — мешканців міст. Приєднання до Російської імперії земель кримських татар фактично означало ліквідацію цілої держави. А для Росії безпосередні наслідки цієї воєнної і політичної акції були дуже сприятливими. Після створення Катеринославського намісництва ці мало заселені південні степи перестали бути окраїною імперії. Таким чином остаточно зникла загроза спустошливих ординських нападів. Відкрилися широкі можливості для інтенсивного заселення краю.

Джерела та література

Книга путешествия. Тт. 1—10.— М.,1961,

Андреев А.Р. История Крыма. Краткое описание прошлого Крымского полуострова.— М., 1995.

Возгрин Валерій. Сицилія і Крим — два осередки Передвідродження.—Всесвіт, 1998, № 7.

Добролюбский А.О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья.— К., 1986.

Золотарьов Д.Ю.Турецька історична література з еміграції кримських татар кінця XVIII - XX ст. - Український історичний журнал, 1999, № 6.

Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII в.— СПб., 1887.

http://pidruchniki.ws/13560615/istoriya/vi...lotoyi_ordi#817
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 5.8.2012, 17:55
Сообщение #19


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...




КИЇВСЬКА ТРАГЕДІЯ 1482 р.: ІСТОРИКО-ДИПЛОМАТИЧНИЙ АНАЛІЗ:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vdakk/2012_1/45.pdf

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vdakk/2012_2/40.pdf

Полтітичні причини утворення Олешківської Січі:

http://nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/kraeznavstvo/2011_2/27.pdf

Крисаченко В.С. Історія Криму. Кримське ханство: Навчальний посібник. - К.: Твім інтер, 2000:

http://router.npu.edu.ua/index.php?option=...156&lang=ua



Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение
Брут
сообщение 5.8.2012, 17:56
Сообщение #20


Старожил
****

Группа: Пользователи
Сообщений: 3942
Регистрация: 31.8.2009
Пользователь №: 279
Спасибо сказали: 4085раз(а)

Национальность: ...
Фенотип: ...



Писаний Денис Михайлович

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

РАБОТОРГІВЛЯ НА ТЕРЕНАХ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XIII - В СЕРЕДИНІ XVIII СТ.: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ, ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЕВОЛЮЦІЇ

Навіть попри ґрунтовні дослідження останніх років, у вітчизняній історії залишається чимало «білих плям». Наприклад, недостатньо дослідженими є державні утворення, що існували на теренах Південної України в епоху середньовіччя та раннього нового часу - генуезька колонія Кафа та Кримське ханство. Особливо це стосується соціально-економічних аспектів їхньої діяльності. Важливе місце серед останніх займала работоргівля, що здійснювалася зазначеними вище державами впродовж пів тисячоліття.

Запропонована нами тема важлива ще й тому, що торгівля людьми має місце і в сучасному світі. Більше того, поширення цього феномену набуває загрозливих масштабів. За деякими даними, нині більш ніж 27 млн. чол., у т. ч. понад 100 тис. наших співвітчизників фактично перебувають у рабстві в різних частинах земної кулі [1, с. 89 ; 6, с. 9]. Дослідження ж витоків сучасної торгівлі людьми може, на наш погляд, сприяти розробці ефективних методів протидії цьому суспільному явищу. Отже, тема нашого дослідження має неабияку наукову та практичну актуальність.

В поданій доповіді ми розглянемо работоргівлю генуезької Кафи та Кримського ханства, а також спробуємо визначити основні тенденції еволюції цього соціального феномену.

Розгортання масштабної работоргівлі на теренах Південної України з кінця XIII ст. стало можливим внаслідок дії двох дуже потужних чинників:

•¨ по-перше, відсутності в Україні власної незалежної держави (як відомо, Київська Русь як єдина держава на той час припинила своє існування);

•¨ по-друге, загострення міжнародних суперечностей, в епіцентр яких потрапила територія України.

Система генуезьких колоній в Північному Причорномор'ї з'явилася внаслідок допомоги, наданої генуезцями Нікейській імперії у відновленні Візантії (1261 р.), а також укладання вигідних угод з ханами Золотої Орди. Кафу генуезці придбали в них у 1266 р. Невдовзі там розпочалася работоргівля.

Італійці купували в монголів полонених, захоплених ними під час каральних походів на руські землі. Частину невільників використовували в самій Кафі на будівництві фортифікаційних споруд, а також палаців [9, с. 216]. Невільників продавали до метрополії (а також інших міст Італії, де вони складали від 4 до 10% населення і використовувалися в якості домашньої прислуги; але бували випадки, коли гарні жінки купувалися навіть у ролі законних наречених), до мамлюкського Єгипту, де їх віддавали в солдати, а також на острів Кіпр, де вони працювали на цукрових плантаціях [3, с. 120- 126]. Етнічний склад невільників був неоднорідним: руси, болгари, черкеси, волохи та представники інших етносів. Щорічні обсяги вивозу рабів з Кафи становили в 1385 р. 1500 невільників, а в XV ст. 2 - 4 тисячі рабів.

З середини XV ст. генуезька Кафа неухильно прямувала до «прірви». Занепад цієї колонії був спричинений, з одного боку, серйозними політичними та економічними труднощами в метрополії, а з іншого - політичною та національною нестабільністю в самій колонії (боротьба за вплив між конкуруючими угрупованнями в татарській та вірменській громадах). Цією ситуацією вдало скористався турецький султан Мехмед II Фатіх, війська та флот якого 1475 р. заволоділи містом.

Захоплення Кафи турецькими військами та включення міста до складу Оттоманської імперії відкрило нову сторінку в історії работоргівлі на теренах Південної України. З кінця XV до середини XVIII ст. (точніше впродовж 1482 - 1769 рр.) українські землі майже щороку (іноді - двічі на рік) зазнавали спустошливих татарських нападів, що здійснювалися з метою захоплення бранців [2, с. 54]. Ці наскоки були зумовлені низкою факторів:

•¨ економічних (низький рівень розвитку продуктивних сил Криму, постійна бідність і нужденність пересічного населення ханства);

•¨ політичних (перехід Кримського ханства у васальну залежність від Оттоманської імперії та дуже агресивну зовнішню політику Порти, а також прагнення кримських ханів поширити свій суверенітет на всі території, що свого часу входили до Золотої Орди);

•¨ релігійних (протиставлення мусульманських Криму та Порти християнській Східній Європі; войовничий ісламський фанатизм, освячений Кораном) [7, с. 416-422; 12, с 139-141].

Щорічно татари приводили в Крим від 5 до 55 тис. бранців. Загалом деякі дослідники нараховують від 3 до 5 мільйонів полонених, захоплених в XV - XVIII ст. на теренах сучасної України, Росії та Польщі. Захоплених людей відводили до Криму, де їх продавали на невільницьких ринках Кафи, Гезлеве, Бахчисарая, Карасубузара. Частина рабів залишалася в Криму. Українських бранців продавали в Османську імперію, Єгипет, Марокко й навіть до Індії, а також... до християнських Венеції та Франції [10, с. 285-286].

Існували різні способи експлуатації невільників. Старих та немічних (за яких неможливо отримати великі гроші) татари віддавали молоді, аби майбутні воїни навчалися вбивати. [4, с 175]. В Єгипті та Марокко невільників експлуатували на каторжних роботах, утримуючи в підземних тюрмах та годуючи м'ясом дохлих тварин. Найжахливішим було становище дорослих чоловіків, що потрапляли на турецькі галери-кадриги (прозвані в народі "каторгами"). Вони не знали спочинку навіть у святкові дні [11, с. 335]. Багатьох хлопчиків турки навертали в мусульманство та віддавали до корпусу яничар - найбоєздатнішого та найбільш жорстокого підрозділу турецької армії. Та це не найгірше, що могло спіткати хлопця в Туреччині. Деяких з них кастрували та продавали для задоволення наймерзенніших втіх турецьких вельмож [5, с. 428].

Найліпшим було становище в українських жінок. В Криму і в Туреччині їх використовували в якості няньок, годувальниць, слуг. Нерідко бусурмани одружувалися з українками або робили їх наложницями й відправляли до гаремів [11, с. 334]. Одна з таких бранок прославилася на весь світ. Її ім'я Роксолана.

Зазначимо, що для рабів усе ж існували можливості звільнення. Наприклад, вони могли отримати свободу шляхом викупу або обміну на полонених татар. Особливо сприятливі умови для цього було створено договором, укладеним 1649 р. турецьким султаном з Військом Запорізьким [8, с. 444-447]. Ще одним шляхом був перехід на службу до кримчаків або турків. Найсміливіші ж, відчайдушні люди зважувалися до втечі. Нарешті, тисячі бранців звільняли з полону запорожці [11, с. 188].

Край цим жахливим набігам було покладено за правління імператриці Катерини II. В кінці липня 1769 р. Кримський півострів був взятий російськими військами. За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору (1774 р.), Кримське ханство проголошувалося незалежною державою. А через 9 років Крим було приєднано до Російської імперії. Работоргівля Кримського ханства припинилася назавжди.

Розглянуті нами процеси розгорталися на величезних просторах земної кулі, втягували до своєї орбіти мільйони людей, кардинально змінюючи їхні долі і тому справляли суттєвий вплив на всі сфери життєдіяльності людства. Присутність генуезців у Чорноморському басейні тривала більше 200 років. Впродовж цього часу работоргівля на теренах Південної України перестала бути просто побічним наслідком каральних походів татарських ханів. Вона перетворилася на регулярний, планомірний, систематичний процесс, який зазнавав певної еволюції. Работоргівля Кримського ханства набула цілої низки відмінностей (в порівнянні з генуезцями):

•¨ по-перше, турки, завоювавши Кафу та витіснивши італійців з Чорного моря, посіли місце генуезців у ланцюгу работоргівлі. Кримські ж татари залишилися основними здобувачами "живого товару", тільки відтепер продавали його іншим покупцям;

•¨ по-друге, значно зросли масштаби работоргівлі (з десятків тисяч до мільйонів чоловік);

•¨ по-третє, відбулася суттєва географічна переорієнтація ринків збуту "живого товару" в східному напрямку;

•¨ по-четверте, урізноманітнилися способи експлуатації жертв.

Наслідки работоргівлі для українських земель були глибоко негативними. Напади кримчаків призводили до спустошення, величезних людських втрат. До того ж, постійна загроза поневолення ставала нездоланною перешкодою для соціально-економічного розвитку значних територій. Про те не слід забувати, що славетне запорізьке козацтво виникло саме як реакція на спустошливі татарські набіги.

Ннаслідки работоргівлі для Оттоманської Порти та Генуї суттєво відрізняються.

Работоргівля Генуезької Кафи та її плоди (плантаційне виробництво на Кіпрі) справили великий вплив на економічне життя Європи, Туреччини та Нового Світу. В XVI ст. аналогічне виробництво виникає на Ямайці, на Антільських островах, в Бразилії. Переносилася технологія, а з нею й способи організації виробництва. Історії невідомо, чи плантаційна система модерного капіталізму колись би повстала у відомому нам вигляді, якби генуезька Кафа не запропонувала першим цукровим плантаторам на Кіпрі достатньо дешевих рабів [3, с. 124].

Що ж стосується Туреччини, то незважючи на всі вказані вище "досягнення" османів у справі налагодження работоргівлі, вона не принесла економіці Порти нічого кардинально нового. Такого, що могло б допомогти перебудувати економічне життя на капіталістичних засадах (на відміну від, скажімо, плантаційного рабства на Півдні США). Навпаки, работоргівля сприяла консервації відсталості Порти і особливо Криму.

Література:

1. Біляцький С. Д., Ярова Н. В. Ми не раби? // Політика і час. - 2005. - № 12. - С. 89-92.

2. Галенко О. І. Про татарські набіги на українські землі // Український історичний журнал. - 2003. - № 6. С. 52 - 68.

3. Галенко О. І. Українська Колумбіана: работоргівля генуезької Кафи XIII - XV ст. і початки модерного колоніалізму // Проблеми балканістики, сходознавства та міжнародних відносин: Збірник наукових праць пам'яті доктора історичних наук, професора Пархомчука Станіслава Максимовича. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. - С. 115 - 144.

4. Герберштейн С. Записки о Московии / Пер. с нем. А. И. Маленина и А. В. Назаренко. Вступительная статья А. Л. Хорошкевич. Под ред. В. Л. Янина. - М.: Изд-во МГУ, 1988. - 430 с.

5. Кримський А. Ю. Історія Туреччини / Кримський А. Ю. Твори в 5 т. Том 4. Сходознавство. - К.: Наукова думка, 1974. - 670 с.

6. Матеріали міжнародної конференції 21-22 жовтня 2002 р. Запобігання торгівлі людьми: економічні проблеми та шляхи їх вирішення. - К., б. в., 2003.

7. Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века. - М. - Л.: Изд-во АН СССР, 1948. - 447 с.

8. Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в государственной Коллегии иностранных дел. - Часть 3-я. - М.: В типографии Селивановского, 1822. - 574 с.

9. Советская историческая энциклопедия. В 16 т. Т. 4. Гаага - Двин . - М.: Советская энциклопедия, 1963. - 1071 с.

10. Уривалкін О.М. Таємничі грані історії. - К.: КНТ, 2007. - 340 с.

11. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Т. 1. / Редкол.: П. С. Сохань (відп. ред.) та ін. - К.: Наукова думка, 1990. - 592 с.

12. Якобсон А. Л. Крым в средние века. - М.: Наука, 1973. - 173 с.

http://intkonf.org/pisaniy-dm-rabotorgivly...yi-evolyutsiyi/
Перейти в начало страницы
 
+Цитировать сообщение

2 страниц V   1 2 >
Ответить в данную темуНачать новую тему
1 чел. читают эту тему (гостей: 1, скрытых пользователей: 0)
Пользователей: 0

 



RSS Текстовая версия Сейчас: 26.7.2014, 6:05